Легенда про удар ножем у спину (нім. Dolchstoßlegende) — теорія змови, яка розповсюджувалась представниками вищого військового командування Німеччини і перекладає провину за поразку країни в Першій світовій війні на соціал-демократію. Згідно з цією легендою, німецька армія вийшла непереможеною з полів битв Першої світової війни, але отримала «удар у спину» від опозиційних «безрідних» цивільних на батьківщині. Антисеміти при цьому пов'язали «внутрішніх» і «зовнішніх» ворогів імперії з єврейською змовою.
Легенда про удар ножем у спину використовувалася ідеологами Німецької національної народної партії, Фелькіше бевегунг та інших правих екстремістських організацій і партій у пропаганді під час Листопадової революції, проти Версальського договору, лівих партій, перших урядових коаліцій Веймарської республіки і Веймарської конституції. Легенда про удар ножем у спину увійшла до історії Новітнього часу як приклад свідомо сконструйованої фальсифікації історії та ідеології виправдання військової і національно-консервативної еліт кайзерівської Німеччини і стала ґрунтом для розквіту націонал-соціалістичної ідеології.
Термін
Метафора про «удар ножем у спину» була використана вперше в статті в Neue Zürcher Zeitung (з німецької — «Нова цюрихська газета») від 17 грудня 1918 року. У ній цитувався вислів британського генерала сера Фредеріка Моріса в інтерв'ю британській газеті Daily News:
Цю версію походження вислову в листопаді-грудні 1919 року підтвердили обидва генерали з командування німецьких військ — Еріх Людендорф і Пауль фон Гінденбург. У своїх спогадах Людендорф згадує про бесіду з генералом Нейлом Малкольмом (), що нібито відбулася в липні 1919 року, в якій він пояснював британцеві причини поразки Німеччини, а Малкольм перепитав: «Ви маєте на увазі, що вас вдарили ножем у спину?». Гінденбург у своїх свідченнях комітету з розслідування рейхстагу також стверджував, що англійський генерал сказав: «Німецькій армії завдали удару в спину». Однак обидва британці категорично заперечують використання цього вислову.
Німецький історик Борис Барт виявив таке висловлювання депутата рейхстагу Ернста Мюллера-Майнінгена, який 2 листопада 1918 року на зустрічі, організованій у мюнхенській пивній «Левенбройкеллер», закликав революційно налаштовану аудиторію до стійкості:
Образ ножа у спину походить від епізоду смерті Зігфріда в «Пісні про Нібелунгів». Цю асоціацію в 1920 році у своїй книзі «З мого життя» () підтвердив Гінденбург.
Процес 1925 року У 1925 році публіцист соціал-демократичного табору Мартін Грубер заявив, що легенда про удар ножем у спину, справедливість якої відстоював публіцист Пауль Ніколаус Коссман і очолюваний ним журнал Süddeutsche Monatshefte, є безглуздою і наклепницькою. Коссман подав на Грубера до суду. Процес привернув широку суспільну увагу, свідками на ньому виступили деякі провідні політики, зокрема, Густав Носке і Філіп Шейдеман. В результаті Коссман виграв справу: Грубер змушений був заплатити 3000 райхсмарок штрафу, а в громадській думці зміцнилася ідея про те, що справедливість версії про зраду підтверджена рішенням суду.
Передумови
У пізній частині Першої світової війни Верховне головнокомандування (Oberste Heeresleitung, OHL) контролювало не лише армію, а й значну частину економіки завдяки від грудня 1916 року, який у рамках мав на меті тотальну мобілізацію економіки для воєнного виробництва. Однак, щоб реалізувати цей закон, генерал-фельдмаршал Пауль фон Гінденбург та його начальник штабу, перший генерал-квартирмейстер Еріх Людендорф, мусили піти на значні поступки профспілкам і рейхстагу. Гінденбург і Людендорф погрожували піти у відставку в липні 1917 року, якщо імператор не усуне канцлера Теобальда фон Бетман-Гольвега. Той втратив для них корисність після того, як втратив довіру Рейхстагу після ухвалення мирної резолюції Рейхстагу, яка закликала до переговорного миру без анексій. Бетман-Гольвег подав у відставку, і його замінив Георг Міхаеліс, призначення якого підтримало ОХЛ. Проте вже після 100 днів перебування на посаді він став першим канцлером, усунутим Рейхстагом.
Після років боїв і мільйонів втрат Велика Британія та Франція з обережністю ставилися до вторгнення в Німеччину з її невідомими наслідками. Однак союзники отримали значне поповнення від Сполучених Штатів, які мали свіжі армії, готові до бою.Simonds, Frank Herbert (1919) History of the World War, Volume 2, New York: Doubleday. p. 85 На Західному фронті, хоча лінія Гінденбурга була прорвана, а німецькі війська відступали, армії союзників перетнули кордон Німеччини 1914 року лише в кількох місцях в Ельзас-Лотарингії (див. карту нижче). Тим часом на Східному фронті Німеччина вже виграла війну проти Росії, завершивши її Брест-Литовським мирним договором. На Заході Німеччина досягла успіхів у Весняному наступі 1918 року, але атака видихлася, союзники перегрупувалися і під час Стоденного наступу повернули втрачені території, не виявляючи ознак зупинки. Сприяючи легенді про удар у спину, загальну невдачу німецького наступу звинуватили в страйках у військовій промисловості в критичний момент, через що солдати залишилися без належного постачання матеріальних засобів. Страйки вважалися спровокованими зрадницькими елементами, причому найбільша вина покладалася на євреїв.
Слабкість стратегічного становища Німеччини посилилася швидким крахом інших Центральних держав наприкінці 1918 року після перемог союзників на Македонському та Італійському фронтах. Болгарія першою підписала перемир'я 29 вересня 1918 року в Салоніках. 30 жовтня Османська імперія капітулювала в Мудросі. 3 листопада Австро-Угорщина надіслала білий прапор італійській армії з проханням про перемир'я. Умови, узгоджені телеграфом із союзним командуванням у Парижі, були передані австро-угорському командувачу і прийняті. Перемир'я з Австро-Угорщиною було підписано на віллі Джусті, поблизу Падуї, 3 листопада. Австрія та Угорщина підписали окремі мирні договори після розпаду Австро-Угорської імперії.
Важливо, що капітуляція Австро-Угорщини залишила південний кордон Німеччини під загрозою вторгнення союзників з боку Австрії. Справді, 4 листопада союзники вирішили підготувати наступ через Альпи трьома арміями на Мюнхен з австрійської території протягом п’яти тижнів.
Після того, як останній німецький наступ на Західному фронті зазнав невдачі у 1918 році, Гінденбург і Людендорф визнали, що військові зусилля приречені, і наполягали перед кайзером Вільгельмом II на переговорах про перемир'я та швидкому переході до цивільного уряду в Німеччині. Вони почали вживати заходів, щоб перекласти провину за поразку у війні з себе та німецької армії на інших. Людендорф сказав своєму штабу 1 жовтня:
Я... попросив Його Величність включити до уряду ті кола, які значною мірою відповідальні за те, що все так склалося. Тепер ми побачимо, як ці панове перейдуть до міністерств. Нехай вони підпишуть мирний договір, який тепер має бути укладений. Нехай вони їдять ту юшку, яку самі нам заварили!
Таким чином, Людендорф підставляв політиків-республіканців – багато з яких були соціалістами – яких мали залучити до уряду і які стали сторонами, що вели переговори про перемир'я з союзниками, роблячи з них цапів-відбувайлів, винних у програші війни, замість себе та Гінденбурга. Зазвичай під час війни перемир'я укладається між військовими командувачами ворогуючих сторін, але Гінденбург і Людендорф натомість передали це завдання новому цивільному уряду. Позиція військових була такою: «[Л]іві партії повинні взяти на себе ганьбу цього миру. Тоді буря гніву обернеться проти них», після чого військові могли б знову втрутитися, щоб забезпечити, що все знову піде «по-старому».
5 жовтня німецький канцлер Максиміліан Баденський зв'язався з президентом США Вудро Вільсоном, повідомивши, що Німеччина готова прийняти його «Чотирнадцять пунктів» як основу для переговорів. У відповідь Вільсон наполягав на запровадженні в Німеччині парламентської демократії, відмові від територій, захоплених на той момент у війні, та значному роззброєнні, включно з передачею німецького Флоту відкритого моря. 26 жовтня імператор звільнив Людендорфа з посади, замінивши його генерал-лейтенантом Вільгельмом Гренером, який почав готувати відведення та демобілізацію армії.
11 листопада 1918 року представники новоствореної Веймарської республіки – яка виникла після того, як революція 1918–1919 років змусила кайзера зректися престолу – підписали перемир'я, що припиняло бойові дії. Військове командування влаштувало так, щоб звинувачення за прохання миру впали не на них, а на республіканських політиків, пов'язаних із перемир'ям: підпис на документі про перемир'я поставив Маттіас Ерцбергер, якого пізніше вбили за нібито зраду. У своїй автобіографії наступник Людендорфа Гренер заявив: «Мене цілком влаштовувало, коли армія та Верховне командування залишалися якомога безневиннішими в цих жалюгідних переговорах про перемир'я, від яких нічого доброго не можна було очікувати».
Враховуючи, що жорстко цензурована німецька преса протягом усієї війни повідомляла лише про перемоги, а сама Німеччина не була окупована, натомість окупувала значну частину іноземних територій, не дивно, що німецька громадськість була спантеличена проханням про перемир’я, особливо тому, що вони не знали, що їхні воєначальники просили його, і не знали, що німецька армія перебувала у повному відступі після того, як їхній останній наступ провалився.
Таким чином склалися умови для «міфу про удар ножем у спину», згідно з яким Гінденбурґ і Людендорф вважалися невинними, німецька армія — непереможеною на полі бою, а республіканські політики — особливо соціалісти — звинувачувалися у зраді Німеччини. Додаткова провина була покладена на них після підписання ними Версальського договору в 1919 році, що призвело до територіальних втрат і серйозних фінансових труднощів для хиткої нової республіки, включно з обтяжливим графіком репараційних платежів.
Консерватори, націоналісти та колишні військові лідери почали критично висловлюватися про мир та веймарських політиків, соціалістів, комуністів та євреїв. Навіть католики сприймалися з підозрою через їхню нібито відданість Папі Римському та гаданий брак національної лояльності й патріотизму. Стверджувалося, що ці групи недостатньо підтримували війну та відіграли роль у тому, щоб «продати» Німеччину її ворогам. Цих Листопадових злочинців, або тих, хто, здавалося, виграв від новоствореної Веймарської республіки, вважали такими, що «встромили ніж у спину» на внутрішньому фронті — чи то критикуючи Німецький націоналізм, чи провокуючи заворушення та страйки в критично важливих військових галузях, чи наживаючись. Вважалося, що ці дії позбавили Німеччину майже гарантованої перемоги в останню мить.
Оцінки становища Німеччини наприкінці 1918 року
Сучасники Коли в жовтні 1918 року консультувалися щодо умов перемир’я, Дуглас Гейґ, командувач британських та співдружніх сил на Західному фронті, заявив, що «Німеччина не зламана у військовому сенсі. Протягом останніх тижнів її війська відступали, воюючи дуже хоробро та в чудовому порядку». Фердинанд Фош, Верховний головнокомандувач союзників, погодився з цією оцінкою, зазначивши, що «німецька армія, безсумнівно, могла зайняти нову позицію, і ми не могли цьому завадити». Коли його запитали, скільки часу, на його думку, знадобиться, щоб відтіснити німецькі війська за Рейн, Фош відповів: «Можливо, три, можливо, чотири чи п’ять місяців, хто знає?».
У приватному листуванні Гейґ був оптимістичнішим. У листі до дружини в середині жовтня він зазначив: «Я вважаю, що ми вже розбили їхню армію». У своєму щоденнику за 11 листопада 1918 року Гейґ зауважив, що німецька армія перебуває в «дуже поганому» стані через непокору й недисциплінованість у лавах.