Система керування вогнем корабля (СКВ) — система дистанційного та автоматичного наведення гармат на цілі (надводні кораблі, літаки або наземні об'єкти), за допомогою або без радара або оптичних прицілів. Більшість американських кораблів починаючи з есмінців і вище (окрім ескортних есмінців або ескортних авіаносців) мали СКАВ для керування 5-дюймовими та більшими гарматами. Починаючи з 1960-х, СКАВ почали об'єднувати з ракетними системами керування вогнем та іншими сенсорами.
Основними компонентами СКАВ були: прилад керування вогнем з радаром або замінений ним або телевізійною камерою, комп'ютер, прилад стабілізації або гіроскоп і артилерійський пост
Найпоширенішим обчислювальним приладом флоту США був Ford Mark 1, пізніше Mark 1A, який був електронно-механічною аналоговою балістичною обчислювальною машиною яка видавала точні рішення для наведення гармат і могла контролювати одну і більше гармату наводячи її на стаціонарну або рухому ціль на поверхні або у повітрі. Це надавало американським силам перевагу над японцями у яких не було дистанційного керування; у флотах США і Японії використовували візуальну корекцію залпів за падінням снарядів або за вибухами у повітрі, крім того у флоті США відслідковували сплески снарядів радаром. Цифрові комп'ютери не були пристосовані до їх операцій до середини 1970-х; проте, слід додати, що всі аналогові системи управління зенітним вогнем мали деякі обмеження, навіть американська система Mk 37 потребувала близько 1000 пострілів з гармати 5" для того щоб збити літак наприкінці 1944.Campbell, Naval Weapons of WW2, P106
СКАВ MK 37 працювала з комп'ютером Mk 1, приладом керування артилерійським вогнем (ПКАВ) Mk 37, гіроскопічним стабілізаторами та з автоматичним контролем гармати. Вона стала першою американською СКАВ подвійної дії де комп'ютер біло відокремлено від ПКАВ.
Історія Ведення вогню з корабельних гармат дуже схоже на ведення вогню наземної артилерії, але без різкого переходу між веденням вогню з відкритих і закритих позицій. Тут необхідно керувати декількома гарматами одного типу на одній платформі одночасно, при тому що платформа і ціль постійно рухаються. Хоча хитання корабля повільніші і менш різкі ніж у танка, гармата все одно потребують гіростабілізації. Керування вогнем корабельних гармат складається з трьох рівнів складності: Ручне керування гарматою здійснює обслуга гармати за допомогою примітивних пристроїв наведення. Прилад керування артилерійським вогнем який вперше з'явився на британському королівському флоті у 1912. Усі гармати корабля керувалися з однієї позиції яка знаходилася якомога вище над ходовим містком. ПКАВ став входити до конструкції японських лінкорів які мали щогли, схожі на пагоди, для збільшення дальності огляду. Артилерійський офіцер передавав дані про кут підвищення і направлення на кожну гармату. Координоване ведення вогню ескадри лінкорів по одній цілі — такими були основні дії лінкорів. Артилерійський офіцер з флагмана передавав інформацію про ціль на інші кораблі. Це було необхідним при використанні маневру кроссінг Т, але створювало складності з визначенням попадань через велику кількість сплесків (важко було визначити якому кораблю які сплески належать). При коригуванні пострілу необхідно враховувати швидкість вітру біля поверхні, качку корабля який веде вогонь, температуру пороху у погребах, кут знесення нарізних снарядів, калібр кожного ствола з корекцією на збільшення від пострілу до пострілу і швидкість зміни дальності з додатковими рішеннями на ведення вогню на базі попередніх сплесків снарядів. Більш складні системи управління вогнем враховують більше цих факторів, а не покладаються на простій корекції спостереження падіння пострілу. Інколи на кораблі мали різнокольорові дими які додавали до великих снарядів окремих гармат або кораблів ескадри, що давало змогу розпізнати сплески. Першими «обчислювальними машинами» були люди які використовували числові таблиці.
Центральне керування вогнем і Перша світова війна Перші централізовані системи керування вогнем були розроблені під час Першої світової війни.For a description of one, see US Naval Fire Control, 1918 . До цього використовували місцеве керування, яке залишилося на малих кораблях і допоміжних суда і під час Другої світової війни. Його до сих пір використовують кулеметники на патрульних суднах. Починаючи з британського лінкору HMS Dreadnought, якщо на лінкорах була принаймні шість великих гармат, мали центральний контроль.
Перша центральна система керування вогнем у Великій Британії з'явилася перед Великою війною. Сердцем системи була аналогова обчислювальна машина розроблена командером (пізніше адміралом) Фредеріком Чарльзом Драйєром який обчислював зміну дистанції. Таблиця Драйєра була покращена і слугувала у міжвоєнний період після чого була замінена новою і переробленою адміралтейською таблицею ведення вогню.For a description of an Admiralty Fire Control Table in action:
Використання приладу контролю артилерійського вогню разом з обчислювачем контролю ведення вогню дало можливість контролювати вогонь не місцево, а централізовано, проте у баштах залишилась можливість керувати вогнем місцево, коли під час бою пошкоджено лінії передачі інформації з центрального пості. Тоді гармати ведуть вогонь залпами, з деякою зміною траєкторії для кожної гармати. Розсіювання залпів через індивідуальні особливості гармат, порядок запалення пороху і тимчасові деформації корпусу були великими на звичайних дистанціях ведення вогню. ПКАВ розташовані на висоті мали кращий огляд ніж приціли на баштах, а на обслугу не впливали ударні хвилі та звуки від пострілів гармат.
Аналогове керування вогнем Невиміряні і неконтрольовані балістичні чинники такі як температура на великій висоті, вологість, атмосферний тиск, напрям та швидкість вітру зазвичай визначалися спостереженням за падінням снаряду. Візуальне визначення дальності (цілі і сплесків снарядів) було дуже важким до появи радарів. На відміну від флотів Німеччини і США, де використовували далекоміри стереоскопічного типу, у Королівському флоті надавали перевагу . Останні були не здатні визначити дальність до невиразної цілі, але простіші у використанні ніж перші.
Під час Ютландської битви, британці мали лише 3 % попадань, хоча вони вважали свою систему керування вогнем найкращою у світі. У той час британці загалом використовували ручну систему керування вогнем. Досвід показав що лічильно-вирішальні прилади повинні були стати стандартними для всіх кораблів.The British fleet's performance at Jutland has been a subject of much analysis and there were many contributing factors.
Першим американським кораблем з ЛВП став лінкор Техас у 1916. Через не досконалі технології тогочасні прилади були дуже грубими. Під час Першої світової ЛВП автоматично вираховували потрібні кути, але матроси вручну наводили гармати за цими даними. Дії навідника можуть бути правильними, але через втому у тривалій битві екіпаж може допускати помилки. За часів Другої світової війни було створено сервомеханізми (у флоті США вони мали назву «приводи») які допомагали ЛВП автоматично керувати гарматами без ручного втручання. ЛВП Mk. 1 та Mk. 1A налічували приблизно 20 сервомеханізмів, загалом механізмів позицій, що мінімізувати навантаження на розрахункові механізми.
Радар та Друга світова війна За час своєї тривалої служби лічильно-вирішальні прилади постійно оновлювалися і наприкінці Другої світової війни були невід'ємною частиною систем керування вогнем. Додавання до системи радарів на початку Другої світової допомогло кораблям вести ефективний вогонь на дальні дистанції у погану погоду і в ночі.Ступінь оновлення варіюється в залежності від країни.
Зазвичай на британських кораблях часі Другої світової війни система керування вогнем поєднувала кожну гарматну башту з постом спостерігача (де були інструменти спостереження) і аналоговим ЛВП який було розташовано всередині корабля. На пості спостерігача, оператори слідкували у оптичні труби за ціллю; один вимірював підвищення, а інший пеленг. Далекоміри на розділених установках виміряли дистанцію. Ці данні переводилися за допомогою артилерійських таблиць у направлення і кут підвищення гармат. У баштах, виставляли необхідні показники направлення і підвищення гармат згідно з наказами з артилерійського посту. Готові до бою гармати відкривали вогонь.B.R. 901/43, Handbook of The Admiralty Fire Control Clock Mark I and I*
У 1932 році компанія Aichi Clock випустила перший аналоговий обчислювач Type 92 Shagekiban Low Angle. ЛВП та СКАВ Mark 38 американського флоту мали переваги над японськими системами у справності і гнучкості. Американська система дозволяла артилерійським спеціалістам швидко визначити зміни курсу цілі і внести коригування. Новітні японські системи Type 98 Hoiban та Shagekiban, які були встановлені на лінкорах класу Ямато, були більш сучасними і замінили Sokutekiban, але все одно потребували 7 операторів.
На відміну від американських автоматизованих радарних систем, японці покладалися на оптичні далекоміри, їм вистачало гіроскопів і вони мали необхідні ручної обробки даних від Sokutekiban, Shagekiban, Hoiban, а також мали ручне наведення гармат. Все це вплинуло на результати бою при Самарі під час битви у затоці Лейте у жовтні 1944.
Під час цього бою американські есмінці змогли підійти до самих великих лінкорів і крейсерів для пуску торпед, ухиляючись від вогню і самі вели прицільний вогонь з 127 мм гармат. Крейсери не змогли попадали по ескортним авіаносцям які переслідували, до тих пір поки не наблизилися на дистанцію у 5 миль. І хоча японці притримувалися доктрини далекобійної артилерії, один японський крейсер вибухнув від попадань 127 мм гармат з авіаносців. Завдяки сотням літаків з авіаносців вдалося відкинути японців перед тим як вони добили ескортні сили і ескортні авіаносці з Таффі 3. Перша битва у затоці Лейте показала перевагу американських радарних систем при веденні бойових дій вночі
Здатність прогнозувати положення цілі можна використати проти ЛВП. Наприклад, командири кораблів при веденні бою на дальних дистанціях будуть сильно маневрувати щоб дати «залп навздогін.» Корабель по якому ведуть такі залпи теж буде маневрувати щоб ухилитися. Через те, що ЛВП робить прогнози постійно після падіння снарядів, корабель противника може покинути курс який спрогнозував ЛВП і наступний залп не попаде у ціль. Напрям маневрування не важливий, тому що це система не може передбачити Через те, що наведення наступного залпу залежить від позиції та швидкості цілі під час попереднього пострілу, це є оптимальним часом змінити напрям. Практично ЛВП міг прогнозувати дані лише за умови, що ціль рухається по прямій та з постійною швидкістю.
Лише у КоролівськомуHowse, Radar at Sea. і американському флотах використовували 'сліпе' радарне наведення, що давало змогу атакувати кораблі які не було видно. У країн Осі таких можливостей не було. Кораблі класів Айова та Південна Дакота могли обстрілювати цілі за горизонтом, у темряві, через дим і за поганої погоди. Американські системи мали вертикальні гіроскопічні стабілізуючи елементи, що дозволяло слідкувати за ціллю навіть під час маневрів. На початок війни британські, німецькі та американські кораблі могли стріляти і маневрувати одночасно використовуючі складні аналогові системи керування вогнем з вбудованими гірокомпасом та гірорівнями.Friedman, Naval Firepower. У битві біля мису Матапан британський Середземноморський флот за допомогою радара оточив і наніс поразку італійському флоту, який вів вогонь підсвічуючи цілі освітлювальними снарядами. У битві при Гуадалканалі лінкор Вашингтон, у повній темряві, наніс сильні пошкодження лінкору Кірішима за допомогою оптичною та радарної СКАВ; порівняння результатів оптичного і радарного спостереження показало велику точність радарів.
Останньою бойовою операцією з застосування ЛВП на флоту США стала війна у Перській затоці у 1991 де ЛВП в останнє коригували вогонь.
Британські морські системи Стіл Дрейєра Argo Clock Поллена