Вулканізм — це сукупність явищ, пов'язаних з рухом магми у верхній мантії та корі, а також на поверхні Землі чи іншого небесного тіла. Йому властива максимально концентрована енергія на одиницю площі. Найяскравішими прикладами вулканічної діяльності служать, звичайно, самі вулкани. Їхнє місцезнаходження визначається, перш за все, тектонічною будовою кори, тому багато в чому (хоча й не повністю) області поширення вулканізму й землетрусів збігаються. Іншими видами вулканічної діяльності є гейзери, гарячі джерела, грязьові вулкани.

У Сонячній системі активні вулканічні процеси, крім Землі, відомі ще на трьох тілах: на супутнику Юпітера Іо, на супутнику Сатурна Енцеладі та на супутнику Нептуна Тритоні. Також на всіх планетах внутрішньої групи — Меркурій, Венера, Марс та супутнику Землі — Місяці відомі сліди давньої бурхливої вулканічної діяльності (застиглі лавові долини, кальдери, згаслі щитові вулкани)Стаття, присвячена вулканів в Сонячній системі, на сайті «Сонячна Система» .

Крім того, є непідтверджені дані (нечіткі знімки космічних станцій), що кріовулканізм (один з проявів вулканізму), може бути на ТитаніЛедяные вулканы Титана, Європі, Ганімеді. У січні 2014 року було зафіксовано ознаки можливої наявності кріовулканізму на Церері (інше можливе пояснення спостережуваних викидів пари — сублімація льоду)Localized sources of water vapour on the dwarf planet (1) Ceres. У 2015 році форми рельєфу, які можуть бути кріовулканами, виявили на Плутоні.

Меркурій

Поверхня Меркурія вкрита численними метеоритними кратерами. Це робить її схожою на місячну, але на ній значно більше слідів колишніх вулканічних та тектонічних явищ. Частина поверхні Меркурія вкрита лавовими рівнинами, чимало там і тектонічних об'єктів, переважно уступів та гряд, подекуди трапляються вулканічні кратери та своєрідні дрібні западини незрозумілого походження (See also chapter about volcanism on p. 106). (На Google Books). З часом надра Меркурія остигли настільки, що вулканізм на ньому вщух. Це, ймовірно, сталося в перші 700—800 млн років його історії, тобто 3 млрд років тому. Усі подальші зміни рельєфу обумовлені ударами об поверхню планети космічних тіл.

Серед рівнин Меркурія вирізняються два типи — старші й більш посічені, які розташовані між великими кратерами, та молодші й рівніші, що трапляються як зовні, так і всередині кратерів. І другі і, ймовірно, перші утворені виливами дуже плинної лави, подібно до місячних морів. Але на Меркурії лавові рівнини значно розповсюдженіші, світліші й переважно старші. Є на планеті й інші сліди вулканічної активності — западини, що можуть бути кратерами або кальдерами. Вони мають неправильну форму і сягають десятків кілометрів у ширину; всього їх виявлено близько ста. Часто вони оточені світлим ореолом викидів, і в такому випадку інтерпретуються як кратери від вибухових вивержень пірокластичних порід. Великих щитових вулканів, характерних для решти планет земної групи, на Меркурії нема.

Венера

На Венері дуже багато вулканів, але майже всі вони давно згаслі. Близько півмільярда років тому, в ході посилення вулканічної активності, поверхня Венери була оновлена — старі деталі поверхні було залито лавою. Тепер більша частина поверхні Венери складається з базальтових порід.

Жодних прямих ознак сучасної вулканічної активності на Венері не виявлено, проте є підстави припускати, що гора Маат вивергалася відносно нещодавно — про це свідчать свіжі потоки застиглої лави, відсутність ударних кратерів і «снігу» (типового для височин Венери покриву з яскравих речовин) на її вершиніВулканы Венеры найдены? . Крім того, на можливу активність венеріанських вулканів може вказувати постійне поповнення атмосферного запасу двоокису сірки. Кора Венери не розділена на літосферні плити, тому вулкани на Венері формувалися за допомогою мантійних плюмів. Через це деякі вулкани досягли чималих розмірів. Багато з них мають сотні кілометрів у діаметрі, але при цьому їхні схили дуже пологі через низьку в'язкість лави, що витікала з них.

Найтиповішими для Венери є щитові вулкани гавайського типу, а також структури, які характерні лише для Венери, такі як нови, вінці і арахноїди. Нови є радіальними комплексами тріщин у корі, з яких раніше виливалася лава. Арахноїди — це старі вулканічні куполи, що просіли. Вони вкриті кільцевими й радіальними тріщинами, що при погляді зверху робить їх схожими на павутиння. Вінці — куди складніші структури, що складаються з кільцевих хребтів і поглиблень.

Досі напевно невідомо, яку товщину має кора Венери. Різні оцінки дають дані від 16 до 60 км. У останньому випадку вулканізм на Венері перебуває у стадії, близькій до завершальної, у першому ж випадку катастрофічні події геологічного характеру можливі в майбутньому.

Вулканічні структури Венери:

Земля

До 1979 року активні вулканічні процеси були відомі лише на планеті Земля. На Землі є вулкани різних типів, утворення яких залежить від різних факторів — товщина кори, ширина жерла, кількість магми, інтенсивність виверження. Залежно від складу й в'язкості продуктів виверження розрізняють конусоподібні, куполоподібні, щитові й масивні вулкани.

Вулкани характеризуються за типами вивержень. Головними типами є: Вулканічний (назва походить від вулкана Вулкано). Відрізняється в'язкою магмою, яка часто закупорює жерло, не даючи виходу газам, і вони накопичуються під таким високим тиском, що час від часу відбуваються потужні вибухи. Виверження цього типу нетривалі — від декількох хвилин до кількох годин, але поновлюються кожні кілька днів чи тижнів протягом декількох місяців. Висота, на яку викидається вулканічні продукти досягає 20 м. Плініанський (назва походить від імені римського вченого Плінія Старшого, який помер при виверженні Везувію в 79 р. н. е.) Цей тип вважається найбільш вибухонебезпечим, до нього належить знамените виверження Везувію 79 р. н. е., яке поховало під шаром попелу міста Помпеї та Геркуланум. Надзвичайно в'язка магма часто закупорює вихід газам, що призводить до пізнішого вибуху і утворенню кальдер, в найкращому випадку, та до знищення цілого вулкана, в найгіршому (як це сталося з вулканом Кракатау 188З року). Вулканічні продукти викидаються на висоту до 50 км і вкривають велику площу; об'єм викидів — від 0,1 до 50 км³. Стромболійський (від вулкана Стромболі), характеризується безперервною еруптивною (вибуховою) діяльністю протягом кількох місяців і навіть років, висота еруптивного стовпа (вивержених матеріалів) до 10 км. Магма рідка, газів і вулканічних бомб багато, попелу мало. Пелейський (від вулкана Монтань-Пеле). Характеризується дуже в'язкою магмою, яка твердіє до виходу з жерла, утворенням лавових куполів і викидом «вогненних хмар» (суміші розпечених газів і попелу). Гавайський тип вважають найспокійнішим. Дуже рідка лава спокійно витікає, твердих продуктів і попелу мало, а схили конуса мають нахил до 10°. Тріщинні виверження виявляють у вилитті лави з системи тріщин з пізнішим утворенням вулкана.

Основними районами вулканічної активності є Південна Америка, Центральна Америка, Ява, Меланезія, Японські острови, Курильські острови, Камчатка, північно-західна частина США, Аляска, Гавайські острови, Алеутські острови, Ісландія, Атлантичний океан.

Історія вулканічної діяльності на Землі Найбільш ранні процеси вулканізму синхронні з часом становлення Землі як планети. Цілком ймовірно, що вже на стадії акреції (концентрації планетної речовини за рахунок газово-пилових туманностей і зіткнення твердих космічних уламків — планетозималей) відбувався її розігрів. Виділення енергії за рахунок акреції і гравітаційного стиснення виявилося достатнім для її початкового, часткового або повного плавлення, з наступною диференціацією Землі на оболонки. Дещо пізніше до цих джерел розігріву приєдналося виділення тепла радіоактивними елементами. Концентрація залізно-кам'яної маси Землі, як і на інших планетах Сонячної системи, супроводжувалася відокремленням газової, переважно водневої оболонки, яку вона надалі втратила в період максимальної активності Сонця, на відміну від великих, віддалених від Сонця планет групи Юпітера. Про це говорить збіднення сучасної земної атмосфери рідкісними інертними газами — неоном і ксеноном у порівнянні з космічною речовиноюМаракушев А. А. Петрография. М.: Изд-во МГУ, 1993. 323 с..

Диференціація залізно-кам'яної маси Землі, що є близькою за складом до метеоритів-хондритів, призвела до високої концентрації істотно водневих флюїдів (летючих компонентів у надкритичному стані) у ранньому металевому (залізо-нікелевому) ядрі планети. Таким чином, Земля придбала великий флюїдний запас у своїх надрах, який визначив її подальшу, унікальну за своєю тривалістю, в порівнянні з іншими планетами, ендогенну активність. У міру консолідації Землі в напрямку від її зовнішніх оболонок до центру зростав внутрішній тиск і наставала періодична дегазація, що супроводжувалась утворенням магматичних розплавів, які надходили на поверхню при розтріскуванні застиглої земної кори. Таким чином, ранній вулканізм, який характеризувався вибуховим характером, був пов'язаний з початком охолодження Землі і супроводжувався утворенням атмосфери. Згідно з іншими уявленнями, первинна атмосфера, що утворилася на стадії акреції, надалі збереглася, поступово еволюціонуючи у своєму складі. Так чи інакше, приблизно 3,8—3,9 млрд років тому, коли температура на поверхні Землі і в прилеглих частинах атмосфери опустилася нижче точки кипіння води, утворилася гідросфера. Наявність атмосфери й гідросфери зробила можливим надалі розвиток життя на Землі. Спочатку атмосфера була бідна киснем, поки не з'явилися найпростіші форми життя, що сталося близько 3 млрд років томуБогатиков О. А., Пухтель И. С., Самсонов А. В. и др. Древнейшие горные породы СССР, особенности их состава и генезиса. В кн.: Кристаллическая кора в пространстве и времени. Магматизм. М.: Наука, 1989. С. 101—110..

Місяць

Місяць — єдиний супутник нашої планети. Вивчення Місяця ведеться людством з глибокої давнини. За даними багатовікових досліджень (які набули особливого розмаху в другій половині минулого століття після польотів автоматичних міжпланетних станцій і висадки людини), його рельєф являє собою наступну картину.

Близько 40 % видимого боку супутника вкривають так звані «місячні моря» — темні рівнини, пересічені тріщинами й невисокими звивистими валами та бідні на великі кратери. Це ділянки, що колись були залиті базальтовою лавою. Утворювалися вони переважно в низовинах, насамперед у велетенських метеоритних кратерах (басейнах). Якщо басейн моря добре зберігся, воно має круглу форму й оточене концентричними хребтами чи уступами (наприклад, Море Нектару). В місячних морях чимало звивистих борозен, що їх інтерпретують як русла колишніх лавових річок. Є на Місяці й інші сліди вулканізму. Це невисокі щитові вулкани — куполи та конуси, що можуть складатися як із темних (морських), так і зі світлих (материкових) порід і здебільшого розташовані в морях, а також дрібні (до кількох кілометрів) вулканічні кратери, оточені ореолами пірокластичних викидів — здебільшого темно-сірими або червонуватими — і розташовані переважно на тріщинах, що перетинають дно великих метеоритних кратерів або поверхню морів. Крім того, в морях трапляються дуже молоді (не більше кількох десятків мільйонів років) об'єкти загадкової природи, що іноді теж інтерпретуються як вулканічні: «меніскові западини», або «неправильні морські ділянки» (, irregular mare patches). Вони схожі на згадані вище западини Меркурія; найбільша з них отримала назву Іна.