Економічний та монетарний союз (ЕМС) Європейського Союзу — це група політик, спрямованих на конвергенцію економік держав-членів Європейського Союзу на трьох етапах.
Існує три етапи ЕМС, кожен з яких полягає у поступово тіснішій економічній інтеграції. Тільки після участі держави у третьому етапі їй дозволяється прийняти євро як свою офіційну валюту. Таким чином, третій етап значною мірою асоціюється з єврозоною. Критерії конвергенції євро – це набір вимог, які необхідно виконати, щоб країна отримала дозвіл на участь у третьому етапі. Важливим елементом цього є участь протягом щонайменше двох років у Європейському механізмі обмінних курсів (ERM II), в якому валюти-кандидати демонструють економічну конвергенцію, зберігаючи обмежене відхилення від свого цільового курсу відносно євро.
Політика ЕМС охоплює всі держави-члени Європейського Союзу. Усі нові держави-члени ЄС повинні зобов'язатися брати участь у третьому етапі у своїх договорах про приєднання та зобов'язані перейти до третього етапу, як тільки вони виконають усі критерії конвергенції. Двадцять одна держава-член ЄС, включаючи нещодавно Болгарію, перейшла до третього етапу та прийняла євро як свою валюту. Данія, членство якої в ЄС передує запровадженню євро, має юридичне право відмови від участі в договорах ЄС і тому не зобов'язана переходити до третього етапу.
Історія
Ранні розробки Ідея економічного та валютного союзу в Європі вперше виникла задовго до створення Європейських Співтовариств. Наприклад, Латинський валютний союз існував з 1865 по 1927 рік. У Лізі Націй Густав Штреземан у 1929 році звернувся з проханням про запровадження європейської валютиLink на тлі посилення економічного розколу через утворення низки нових національних держав у Європі після Першої світової війни.
У 1957 році на Європейському форумі в Альпбаху голова Де Недерландського банку Маріус Голтроп стверджував, що спільна політика центральних банків необхідна в об'єднаній Європі, але його подальша підтримка скоординованої ініціативи центральних банків Європейського співтовариства була зустрінута скептицизмом з боку керівників Національного банку Бельгії, Банку Франції та Німецького Бундесбанку.
Перша конкретна спроба створити економічний та валютний союз між членами Європейських Співтовариств сягає корінням ініціативи Європейської Комісії 1969 року, яка визначила необхідність «більшої координації економічної політики та валютного співробітництва»Barre Report, після чого глави держав та урядів на своїй зустрічі на вищому рівні в Гаазі в 1969 році ухвалили рішення поетапно розробити план створення економічного та валютного союзу до кінця 1970-х років.
На основі різних попередніх пропозицій експертна група під головуванням прем'єр-міністра та міністра фінансів Люксембургу П'єра Вернера представила в жовтні 1970 року перший спільно узгоджений план створення економічного та валютного союзу в три етапи (план Вернера). ПроЄкт зазнав серйозних невдач через кризи, що виникли через неконвертованість долара США в золото в серпні 1971 року (тобто крах Бреттон-Вудської системи), та через зростання цін на нафту в 1972 році. Спроба обмежити коливання європейських валют за допомогою «змії в тунелі» зазнала невдачі.
Звіт Делора Дебати щодо ЕМС були повністю відновлені на Ганноверському саміті в червні 1988 року, коли спеціальному комітету Делора, що складався з керівників центральних банків дванадцяти держав-членів під головуванням президента Європейської Комісії Жака Делора, було запропоновано запропонувати новий графік із чіткими, практичними та реалістичними кроками для створення економічного та валютного союзу.Verdun A., The role of the Delors Committee in the creation of EMU: an epistemic community?, Journal of European Public Policy, Volume 6, Number 2, 1 June 1999, pp. 308–328(21)
У звіті Делора 1989 року було викладено план запровадження ЕМС у три етапи, який включав створення таких інституцій, як Європейська система центральних банків (ЄСЦБ), яка мала б відповідати за формулювання та реалізацію монетарної політики.Delors Report
Три етапи впровадження ЕМС були такими:
Перший етап: з 1 липня 1990 року по 31 грудня 1993 року
1 липня 1990 року валютний контроль було скасовано, таким чином рух капіталу в Європейському економічному співтоваристві було повністю лібералізовано. Маастрихтський договір 1992 року визначає завершення формування ЕМС як офіційну мету та встановлює низку критеріїв економічної конвергенції, що стосуються рівня інфляції, державних фінансів, процентних ставок та стабільності обмінного курсу. Договір набуває чинності 1 листопада 1993 року.
Другий етап: з 1 січня 1994 року по 31 грудня 1998 року
Європейський валютний інститут створено як попередник Європейського центрального банку, завданням якого є зміцнення валютної співпраці між державами-членами та їхніми національними банками, а також нагляд за банкнотами ЕКЮ. 16 грудня 1995 року було визначено такі деталі, як назва нової валюти ( євро ), а також тривалість перехідних періодів. 16–17 червня 1997 року Європейська Рада в Амстердамі вирішила прийняти Пакт стабільності та зростання, розроблений для забезпечення бюджетної дисципліни після створення євро, а також було створено новий механізм обмінних курсів (ERM II) для забезпечення стабільності вище євро та національних валют країн, які ще не вступили до єврозони. 3 травня 1998 року на засіданні Європейської Ради в Брюсселі було обрано 11 перших країн, які візьмуть участь у третьому етапі з 1 січня 1999 року. 1 червня 1998 року було створено Європейський центральний банк (ЄЦБ), а 31 грудня 1998 року було встановлено курси конвертації між 11 національними валютами-учасницями та євро.
Третій етап: 1 січня 1999 року і далі
З початку 1999 року євро стало реальною валютою, і під керівництвом ЄЦБ запроваджується єдина монетарна політика. Розпочинається трирічний перехідний період до введення власне євробанкнот і монет, але юридично національні валюти вже припинили своє існування. 1 січня 2001 року Греція приєдналася до третього етапу ЕМС. 1 січня 2002 року введені в обіг банкноти та монети євро. 1 січня 2007 року Словенія приєднається до третього етапу ЕМС. 1 січня 2008 року Кіпр і Мальта приєднаються до третього етапу ЕМС. 1 січня 2009 року Словаччина приєднується до третього етапу ЕМС. 1 січня 2011 року Естонія приєднається до третього етапу ЕМС. 1 січня 2014 року Латвія приєднається до третього етапу ЕМС. 1 січня 2015 року Литва приєднається до третього етапу ЕМС. 1 січня 2023 року Хорватія приєднається до третього етапу ЕМС. 1 січня 2026 року Болгарія приєднається до третього етапу ЕМС.
Правовий ґрунт Юридичні засади реалізації ЕВЕС знаходяться в статтях 98-104 Договорі про Європейську Спільноту — надалі Договір (стосовно економічної політики), в статтях 105—124 Договору (стосовно валютної політики), а також в протоколі про Договір, статуті Європейської системи центральних банків (ЄСЦБ) та Європейського центрального банку (ЄЦБ). Там сформульовано цілі стосовно спільної валютної та економічної політики. Згідно зі статтею 4 Договору, держави-члени зобов'язані координувати свою національну економічну політику, яка повинна базуватися на внутрішньому ринку. Координація економічної політики проводиться в Європейській Раді. Маастрихтська угода внесла відповідні корективи до Договору, тому критерії конвергенції, які обов'язкові до виконання державами-членами ЄВЕС або тими, які хочуть до нього приєднатися, називаються Маастрихтськими (вони записані в статті 121 Договору): Стабільність цін: ставка інфляції не повинна перевищувати 1,5 % ставки інфляції трьох країн з найнижчою інфляцією. Загальна заборгованість держави: < 60 % ВВП (за розрахунками Європейської системи статистики) Бюджетний дефіцит: < 3 % ВВП (за розрахунками Європейської системи статистики) Валютні коливання: Участь в Європейському валютно-курсовому механізмі ІІ протягом щонайменше двох років. Довгостроковість досягнутої конвергенції: довгострокові процентні ставки не можуть бути вищими ніж 2 % поза процентними ставками держав-членів з найнижчими показниками.
Пакт про стабільність та економічне зростання: Лише під час регресу або в разі виникнення природних катастроф дефіцит може перевищувати 3 % ВНП. На країни з показниками поза цими межами передбачається накладення санкцій, які становлять мін. 0,2 та макс. 0,5 % ВВП. Після двох років передбачається трансформувати ці санкції в штрафи.
Органи ЄС, відповідальні за монетарну політику
Органи ЄСЦБ
Заснування ЄЦБ, який разом з національними банками інших 25 держав-членів ЄС складає ЄСЦБ, є вагомою заслугою національних держав, які спромоглися віддати велику частину свого суверенітету в галузі монетарної політики на наддержавний рівень. Органи ЄСЦБ: 1. Рада ЄЦБ, до якої належить як Директорій, так і президенти центральних банків держав-членів, які беруть участь в євро (в наш час 19). Є головним органом прийняття рішень в ЄСЦБ. Видає зобов'язуючи стратегічні напрями, приймає рішення та постанови щодо грошової політики. Утім, рішення щодо (між-)валютної та зовнішньоекономічної політики приймаються Радою ЄЦБ разом з Радою «Екофін». Потрібно зазначити цікавий аспект структури ЄСЦБ, що стосується децентралізації. Згідно з цим, рішення щодо регулювання грошового ринку приймаються централізовано (в тому числі і за участю центральних банків держав-членів), але реалізація політики відбувається за відповідним наказом ЄЦБ на рівні національних центральних банків. 2. Директорій, до якого належать президент, віце-президент та чотири інших членів ЄЦБ. Відповідає за грошову політику згідно з напрямами та рішеннями ради ЄЦБ і є виконавчим органом. Члени директорії призначаються Радою Міністрів ЄС РМ за рекомендаціями Європейської Ради. 3. До Розширеної ради ЄЦБ належать також президенти всіх центральних банків держав-членів (27). Вона виконує роль попередника ЄЦБ — Європейського Валютного Інституту. До її діяльності зокрема належить нагляд за Європейським валютно-курсовим механізмом ІІ, який передбачає максимальні коливання на 2,25 % від провідного курсу євро. 4. Існують також 13 комітетів, які своєю діяльністю допомагають прийняттю рішень ЄЦБ / ЄЦБС, наприклад з питань бухгалтерського обліку, банківського нагляду тощо.
Слід зазначити високий рівень незалежності ЄЦБС, який охоплює як сам ЄЦБ, так і всі центральні банки ЄСЦБ. Саму незалежність можна поділити на чотири аспекти: а) інституційна незалежність: ніяка установа ЄСЦБ або члени комісій з прийняття рішень не мають права виконувати будь-які накази будь-яких органів ЄС чи держав-членів; б) персональна незалежність: президент ЄЦБ виконує свої функції протягом 5 років, члени директорії 8 років; в) функціональна незалежність: Головні стратегічні напрямки ЄЦБ полягають в забезпеченні стабільності цін (Індекс споживчих цін щодо минулого року менше 2 %) та підтримці загальної економічної політики ЄС, якщо останнє можливо без будь-якого негативного впливу на виконання першої мети. г) фінансова незалежність: ЄЦБ має власний капітал та бюджет.
Рада «Екофін» Рада «Екофін» (походить від англ. «Economic and Financial») є центральним комітетом з питань координації економічної та валютної політики, членом якого є всі 27 держав-членів. В рамках цього комітету міністри економіки та фінансів окрім вище зазначеної координації проводять дискусії з ЄЦБ та Комісаром ЄС з валютних питань, приймають рішення щодо Пакту стабільності та економічного розвитку тощо.
Комітет з економічних та соціальних питань Зазначений комітет був створений вже в 1957 р. в рамках Римських угод. Його головна мета полягає в захисті інтересів різних груп в процесі створення внутрішнього ринку та європейської інтеграції. Склад цього комітету можна поділити на три групи: працівники, роботодавці та група осіб з різноманітними інтересами, напр. з аграрного сектору тощо.
Інструментарій монетарної політики ЄСЦБ ЄЦБ використовує агрегат М3 грошової маси як ранній показник зміни рівня цін.
Інструментарій ЄСЦБ можна поділити на три головних групи: