Американський музей природознавства () — один з найкращих природознавчих музеїв у світі; був відкритий у 1869 році. Розташований на острові Мангеттен в місті Нью-Йорк, у парку Теодора Рузвельта, недалеко від Центрального парку. Музейний комплекс включає 26 взаємопов'язаних будівель, в яких розміщено 45 постійних виставкових залів, крім планетарію та бібліотеки. Музейні колекції містять понад 34 мільйони екземплярів рослин, тварин, скам'янілостей, мінералів, гірських порід, метеоритів, людських решток та інших артефактів, а також спеціалізовані колекції для заморожених тканин та астрофізичні дані, з яких лише невелика частина виставляється в будь-який час і займає понад 190 000 квадратних метрів. Науковий штат музею налічує 225 осіб. Щороку музей спонсорує понад 120 спеціальних польових експедицій. Близько п'яти мільйонів відвідувачів навідуються до музею щороку.

Одне з найголовніших завдань Американського музею природознавства є: «Відкривати, інтерпретувати та поширювати — за допомогою наукових досліджень та освіти — знання про людські культури, природний світ та Всесвіт».

Історія

Заснування

До будівництва нинішнього комплексу музей розміщувався в будівлі Арсеналу в Центральному парку. Теодор Рузвельт-старший, батько Теодора Рузвельта, 26-го президента США, був одним із засновників музею разом з Джоном Пірпонтом Морганом, Мозесом Гіксом Ґріннеллом, Джоном Девідом Вульфом, Вільямом Т. Блоджетом, Робертом Л. Стюартом, Ендрю Г. Гріном, Робертом Колґейтом, Бенджаміном Г.Філдом, Д.Джексоном Стюардом, Генрі Г. Стеббінсом, Генрі Перішом та Говардом Поттером. Заснування музею здійснило мрію доктора-натураліста Альберта С. Бікмора. Бікмор, студент зоолога Луїса Аґассіза, роками невтомно лобіював створення музею природознавства в Нью-Йорку. Його пропозиція була підтримана потужними спонсорами та отримала підтримку губернатора Нью-Йорка Джона Томпсона Гофмана, який підписав законопроєкт про офіційне створення Американського музею історії природи 6 квітня 1869 р.

Спорудження

У 1874 році був закладений наріжний камінь для першої будівлі музею, яка зараз прихована від очей багатьма будівлями комплексу, які сьогодні займають більшу частину площі Манхеттен. Оригінальна вікторіанська готична будівля, яка була відкрита в 1877 році, була спроєктована Калвертом Воксом та Дж. Врі Молдом, обидва тісно ототожненими з архітектурою Центрального парку.

Розширення

Оригінальна будівля незабаром була затьмарена південним ареалом музею, спроєктованим Дж. Клівлендом Кеди, зведеним в неороманському стилі під впливом Г. Г. Річардсона. Він простягається на 210 метрів вздовж Західної 77-ї вулиці, кутові вежі заввишки 14 метрів (46 футів). Його рожевий бурий камінь і граніт, схожі на ті, що знайдені на острові Ґріндстоун у річці Св. Лаврентія, походять із кар'єрів на острові Піктон, штат Нью-Йорк.

Меморіал Теодору Рузвельту, добудований Джоном Расселом Попом у 1936 році, є визначною пам'яткою мистецтв. Вона веде до величезної римської базиліки, де відвідувачів зустрічає відлиток скелета вирощуваного барозавра, який захищає своїх молодих від алозавра. До музею також можна дійти через фойє 77-ї вулиці, перейменовану у «Ґранд-галерею» та з повністю підвішеним каное Хайда. Зал веде до найстарішого збереженого експонату музею — залу індіанців північно-західного узбережжя.

Доповнення, реставрації та реконструкції Починаючи з 1930 року, мало що було додано до зовнішнього вигляду оригінальної будівлі. Архітектор Кевін Рош та його фірма Roche-Dinkeloo відповідають за генеральне планування музею з 1990-х років. Були проведені різні реконструкції інтер'єру та екстер'єру. Реставрація залу динозаврів була проведена 1991 року, музей також відновив настінний розпис у Меморіальному залі Рузвельта в 2010 році. У 1992 році фірма Roche-Dinkeloo спроєктувала восьмиповерхову бібліотеку AMNH. Однак, в цілому генеральний план не був повністю реалізований, і до 2015 року музей складався з 25 окремих будівель, які були погано пов'язані між собою.

Південний фасад музею, що охоплює 77-му вулицю від Центрального парку на захід до проспекту Коламбус, був очищений, відремонтований і відновлений у 2009 році. Стівен Рейхл, речник музею, сказав, що робота включатиме відновлення 650 чорно-вишневих віконних рам і ремонт каменю. Консультантом музею з останнього ремонту є Wiss, Janney, Elstner Associates, Inc., архітектурна та інженерна фірма зі штаб-квартирою в Нортбруці, штат Іллінойс.

У 2014 році музей опублікував плани прибудови площею 195 тис. квадратних метрів — центру науки, освіти та інновацій Річарда Гілдера на стороні Колумбус-авеню. Розроблений студією Gang, Higgins Quasebarth & Partners та ландшафтним архітектором Рід Гілдербранд, рожевий гранітний фасад нової будівлі Milford матиме фактурний, криволінійний дизайн, натхненний природними топографічними елементами, продемонстрованими в музеї, включаючи «геологічні шари, заглиблені в льодовики печери, криві каньйони та брили льоду», як контраст до домінуючих в музеї архітектурних романського та вікторіанського стилів. Сам інтер'єр містив би новий вхід з проспекту Коламбус на північ від 79-ї вулиці; багатоповерхова структура зберігання, що містить зразки та предмети; кімнати для експонування цих предметів; зал для комах; «інтерпретаційна» «стіна пошуку дороги» та театр. Спочатку це розширення мало бути на південь від існуючого музею, займаючи частини парку Теодора Рузвельта. Розширення було перенесено на західну сторону музею, а його розмір зменшився через протидію будівництву в парку. Натомість додаток замінить три існуючі будівлі вздовж східної сторони проспекту Колумбус, маючи понад 30 підключень до діючого музею, і він буде заввишки шість поверхів, такої ж висоти, як і навколишні будівлі. Плани розширення були детально розглянуті Комісією з охорони пам'яток Нью-Йорка. 11 жовтня 2016 року Комісія зі збереження пам'яток одноголосно схвалила розширення. Будівництво Центру Позолоти, який, як очікувалося, зруйнується в наступному році після розробки проєкту та Повідомлення про вплив на навколишнє середовище, призведе до знесення трьох музейних будівель, побудованих між 1874 і 1935 рр. Музей офіційно подав плани будівництва розширення в серпні 2017 року, але через спротив громади будівництво розпочалося лише в червні 2019 року. Очікується, що проєкт буде завершений до 2022 року.

Президенти Першими двома президентами музею були Джон Девід Вульф (1870—1872) та Роберт Л. Стюарт (1872—1881), обидва є засновниками музею. Важливим у формуванні музею був його третій президент призначений у 1881 році Морріс К. Джесуп (також один з первинних засновників). Джесуп був президентом понад 25 років, контролюючи його розширення та більшу частину золотої доби розвідки та збору. Четвертий президент, Генрі Фейрфілд Осборн, був призначений у 1906 році після смерті Джесупа. Осборн продовжив розширення музею, перетворивши його на один із найвідоміших природничих музеїв світу. Ф. Трубі Девісон був президентом з 1933 по 1951 рік, а А. Перрі Осборн виконував обов'язки президента з 1941 по 1946 рік. Олександр М. Уайт був президентом з 1951 по 1968 рік. Гарднер Д. Стаут був президентом з 1968 по 1975 рік. Роберт Гестьє Гелет з 1975—1988 рр. Джордж Д. Ленґдон-молодший з 1988 по 1993 рр. Елен В. Футтер була президентом музею з 1993 р.

Пов'язані імена Серед відомих імен, пов'язаних з музеєм, — палеонтолог і геолог Генрі Фейрфілд Осборн; мисливець на динозаврів у пустелі Гобі Рой Чепмен Ендрюс (один із натхненників Індіани Джонса): фотограф 97–8 Івет Боруп Ендрюс; Джордж Гейлорд Сімпсон; біолог Ернст Майр; антропологи Франц Боас та Маргарет Мід; дослідник і географ Олександр Г. Райс-молодший; та орнітолог Роберт Кушман Мерфі. Дж. П. Морган також був серед відомих благодійників музею.

Зали ссавців

Ссавці Старого Світу

Еклі-зал африканських ссавців

Названий на честь таксидерміста Карла Аклі, зал африканських ссавців Еклі — це двоповерховий зал безпосередньо за ротондою Теодора Рузвельта. Її 28 діорам детально зображують широкий спектр екосистем, знайдених в Африці, та ендемічних для них ссавців. Центральним елементом залу є зграя з восьми африканських слонів у характерному «стривоженому» формуванні. Хоча ссавці, як правило, є основною особливістю діорам, іноді також трапляються птахи та флора регіонів. За 80 років з моменту створення Еклі-залу, багато видів, що знаходяться всередині, опинились під загрозою зникнення, деякі з них критично важливі. Попри це, жоден з видів ще не зник, частково завдяки роботі самого Карла Еклі (див. Національний парк Вірунга). Зал з'єднується із Залом африканських народів.

Історія Зал африканських ссавців був вперше запропонований музею Карлом Еклі близько 1909 року. Його оригінальна концепція містила сорок діорам, які представляли би пейзажі, що швидко зникають та тварин Африки. Намір полягав у тому, що відвідувач залу «може бачити ілюзію, в гіршому випадку, передачу серії фотографій первісної Африки, а в кращому випадку на хвилинку може подумати, що він переступив 8000 км через океан в саму Африку». Пропозиція Еклі вразила як опікунську раду, так і тодішнього президента музею Генрі Фейрфілда Осборна. Щоб заохотити фінансування Даніель Померой, довірений музею та партнер JP Morgan, запропонував зацікавленим інвесторам можливість супроводжувати експедиції музею в Африці в обмін на фінансування.

Аклі почав збирати зразки для зали ще в 1909 році, знаменито зіткнувшись з Теодором Рузвельтом у розпал африканської експедиції Смітсоніана-Рузвельта.Pollak, Michael (October 26, 2012). «Roosevelt's Elephant» . nytimes.com У цих ранніх експедиціях Еклі супроводжував його колишній учень Джеймс Л. Кларк та художник Вільям Р. Лі.

Коли Еклі повернувся до Африки, щоб зібрати горил для першої діорами залу, Кларк залишився позаду і розпочав чистку, щоб художники створили тло. Можлива поява перших груп середовищ існування мала б величезний вплив на музей. Уміла таксидермія Еклі та Кларка в поєднанні з фонами, намальованими під керівництвом Лі, створила ілюзію життя цих тварин, завдяки чому інші експонати музею здаються порівняно нудними (оригінальний стиль виставки музею все ще можна побачити на невеликій площі, присвяченій птахам і тваринам Нью-Йорка). Плани щодо інших залів діорами швидко з'явилися, в 1929 р. «Птахи світу», Зал північноамериканських ссавців, Зал Верне північно-східних Азійських ссавців та Зал океанічного життя були на стадії планування або будівництва.

Після несподіваної смерті Еклі під час експедиції Істмена-Поммероя в 1926 році відповідальність за добудову залу лягла на Джеймса Л. Кларка. Попри те, що перешкодило настання Великої депресії в 1929 році, пристрасть Кларка до Африки та відданість своєму колишньому наставнику відіграли важливу роль у підтримці проєкту. 1933 року Кларк найняв художника-архітектора Джеймса Перрі Вілсона, щоб допомогти Лі у розписі фонів. Більш технічно налаштований, ніж Лі, Вілсон зробив би багато вдосконалень у техніках Лі, включаючи цілий ряд методів, щоб мінімізувати спотворення, спричинені кривими стінами діорам.

У 1936 році Вільям Дюрант Кемпбелл, багатий член правління мав бажання побачити Африку, запропонував фінансування кількох діорам, якщо отримає дозвіл самостійно отримати зразки. Кларк погодився на цю домовленість і незабаром після того, як Кемпбелл пішов збирати зразки окапі та чорного носорога у супроводі художника Роберта Кейна. Кемпбелл був задіяний у кількох експедиціях. Попри невдачі, включаючи малярію, повені, втручання іноземних урядів і навіть затоплення човна, ці експедиції змогли придбати деякі найбільш вражаючі зразки Залу Еклі. Повернувшись до музею, Кейн приєднався до Лей та Вілсона разом із ще кількома художниками у добудові решти діорам залу. Хоча будівництво залу було завершено в 1936 році, діорами поступово відкривалися між серединою 1920-х та початком 1940-х років.

Зал азійських ссавців