Новітній період в історії Почаївського монастиря — період Новітньої історії в Почаївському монастирі від 1914 року до нашого часу.

Часи першої світової війни та національно-визвольних змагань (1914—1920 роки) У 1914 році на вимогу австрійського уряду, стривоженого популярністю архієпископа Волинського і Житомирського, священноархімандрита Почаївської лаври Антонія (Храповицького) в Галичині, він був переведений на Харківську кафедру. На його місце був призначений інший відомий ієрарх архієпископ Євлогій (Георгієвський), що також став, як і всі його попередники, священноархімандритом Почаївської Лаври. За згадками владики Євлогія, монахів у Лаврі в той час було чоловік 200. Також він згадував: "Братія добра, скромна, не дуже дисциплінована, дещо була втягнута в політику. Намісник Лаври, підстаркуватий о. Паісій, на неї впливати, очевидно, не міг. Головну роль в Лаврі грала Почаївська друкарня і архімандрит Віталій (Максименко), що її очолював. Монахи, що обслуговували друкарню (їх було чоловік 30-40), разом зі своїм головою, представляли щось на зразок «держави в державі». У них була своя церква, вони мали свій гуртожиток — окремий корпус… Призначення друкарні було не стільки для поширення релігійної освіти в народі, скільки політична боротьба «типографщиків» в дусі «Союзу російського народу» з усіма, що думають по іншому ".

9 червня 1914 року під головуванням владики Євлогія в Почаївській Лаврі відбувся з'їзд благочинних Волинської єпархії. Основна тема з'їзду — пожвавлення у приходах діяльності приходських братств, звільнення їх від політики. Був прийнятий новий устав, за яким ці братства повинні були бути реорганізовані. Але, цим планам не судилося здійснитися, бо вже 1 серпня 1914 року Російська імперія, на території якої знаходилася Почаївська лавра, була втягнута у Першу світову війну. Оскільки лавра знаходилася неподалік від фронту, владика Євлогій розпорядився перетворити лаврську лікарню в перев'язувальну для поранених солдат, а монахи взяли на себе обов'язки братів милосердя.

Але вже у другій половині 1915 року почався відступ російських військ. По дорогам йшли військові частини, підпалюючи інтендантські склади, хліб, домівки; повсюди тягнуло гаром, можна було бачити заграви багатьох пожеж. У той рік весь врожай на Волині був спалений. Про цей, тривожний для монастиря, час владика Євлогій згадує: Я поїхав до Почаєва. Зібрав монахів, щоб попередити їх про біду, що наближається. Дивлюсь, лиця у них похмурі, трагічні…

- Ворог близько, отці, — звернувся я до братії. — Може бути, Почаїв перейде в його руки. Чи думаєте ви залишитися або тікати? Залишитись, звісно, — подвиг, а подвигу вимагати не можна. Якщо б залишились, ви увінчали б Лавру славою, заслуга ваша була б велика… Потім про вас будуть говорити: ось які стійкі були почаївські іноки! А я усім, хто залишиться, низько поклонюся. В окрузі велика потреба у требах, священики — люди сімейні, їм залишатися важко, а ми, монахи, нічим не зв'язані. Я не наказую, а надаю вашій совісті вирішити: залишитися або поїхати. У кого нема мужності, хай їде — його судити не можу, не маю права.Подумали монахи, подумали — розділилися. Чоловік 30 із них — самий цвіт Лаври — залишилися (двоє попросили дозволу прийняти велику схиму), а інші заявили: «Ми, владика, по немочі нашій вирішили піти…».

З середини червня 1915 року в Лаврі стали складати всі цінні речі. Як згадує владика Євлогій: «В одну з теплих червневих ночей… тихо підкотила карета, і із під'їзда братського корпуса була винесена Почаївська Чудотворна ікона Божої Матері. Тихий шелест ряс та зовсім беззвучні сльози, що текли по старим лицям архімандрита Паісія та ігумена Наума, та нас, небагатьох присутніх, — такі були проводи Заступниці Лаври. Тінню попливла карета за Святі Ворота… Всі пішли в церкву…». Чудотворною Почаївською іконою потім благословляли війська, що йшли на фронт. В одну із ночей тихо та без розголосу були вивезені і мощі преподобного Іова. Все вивезене було доставлене до Житомира, де і зберігалося до 1918 року: ікона — в домовій церкві архієрейського дому, святі мощі — в кафедральному соборі. Далі, як згадує владика Євлогій: «Скоро прийшло циркулярне розпорядження від військового керівництва спішно зібрати в прикордонних областях цінне церковне начиння і все церковне майно з металу і направити його всередину Росії. Постало питання: як бути з почаївськими дзвонами? Головний дзвін з пристосуваннями важив близько 900 пудів. Спустити його здавалося нездоланною трудністю. Прибули з штабу воєнні техніки, оглянули дзвони, і вирішили розрізати їх на куски за допомогою електричних приладів. Монахи повстали: „не дамо! Не дамо! Самі впораємося!“ І дійсно, — впоралися. Коли братія розділилась, монахи, що залишили Почаїв, розбрелися по монастирям, а ті, хто залишився, приготувалися до захоплення ворогом. Я дуже розраховував на цих стійких іноків; вони могли обслуговувати навколишнє населення. Але вийшло навпаки. Коли австрійці заволоділи Лаврою, в монастир прибув австрійський ерцгерцог. Братія зустріла його шанобливо, ерцгерцог був коректним. На інший день з'явився наказ — виселити всіх в угорський табір для військовополонених. Мій великий почаївський приятель, 80-літній архімандрит Миколай, наказу вирішив не підкорятися. „Не міг я Лавру покинути, — розповідав він мені потім, — як вийду до двору, та як подивлюся на віконечко моеї келії, — так і заллюся сльозами… Не можу! Не можу! Ліг на ліжко — хай роблять зі мною, що хочуть, хай навіть штиками заколють — не піду!“ І не пішов. Коли хотіли його виволокти, він вчепився за ліжко — і ні з місця. Підняли крик, лайку… В цю хвилину проходив по коридору лікар, почув крики і поцікавився, у чому справа. Йому пояснили. „Залиште…“ Старого і залишили. У величезній Лаврі тільки він один і залишився. Місцеве населення затаскало його на треби, а австрійська влада була навіть вдоволена, що він усунув привід до незадоволення місцевого православного населення, позбавленого свого духовенства».

В Лаврі австрійці вирішили влаштуватися надовго. Вони провели електроенергію та водопровід. Але православним монастирем вирішили розпорядитися по-своєму, проявивши досить велику неповагу до святині. Успенський храм перетворили в католицький і стали служити в ньому меси. У трапезній церкві влаштували кіно, за розповідями очевидців, фільми дивилися в шапках, безперервно курили, приходили п'яними, а в маленькому храмі при архієрейському домі влаштували свій ресторан, прикрасивши його непристойними малюнками. А, після свого відступу залишили в храмі гори пляшок. Але, в 1916 році, під час Брусиловського наступу, Почаїв був звільнений. Австрійці залишили монастир, православне Богослужіння незабаром відновилися.

Зовсім неспокійним виявився для лаври також і період національно-визвольних змагань. Період правління Українською Центральною Радою та Гетьманатом Скоропадського Почаївська лавра пережила доволі спокійно. Але, з тим, 13 червня 1917 року військова влада реквізувала друкарню монастиря. Через губерніального комісара А. Г. В'язлова архімандрит Віталій просив міністра внутрішніх справ повернути друкарню для видання Євангелій і церковних книжок українською мовою. У зверненні архімандрита Віталія від 10 січня 1918 року зазначалося: «Почаевская Лавра в течение 300 лет служившая украинскому православному народу и уже имеющая в прошлом опыт издания церковных книг на украинском языке, считает своим долгом и в настоящий момент потрудиться на удовлетворение назревших народных нужд». Гра на українській темі спрацювала. Департамент ісповідань за згодою міністра внутрішніх справ звернувся до комісара Волині з вимогою повернути Лаврі друкарню. Але в документі зазначалося, що тут мають друкуватися «виключно священні та богослужебні книжки українською мовою». 15 квітня 1918 року голова Департаменту ісповідань Безсонов М. М. повторив цю вимогу. Врешті друкарня була передана монастирюУльяновський В. І. Церква в Українській Державі 1917—1920 рр. (доба Української Центральної Ради) — К., 1997. С. 72..

Подальші роки були вже тяжчими для Лаври. "…то з'являються жовто-сині знамена українців, то раптом серед ночі перестрілка, а ранком вже червоні фуражки загонів «Таращанського» або «Богунського» «полків», — це вже більшовики…. Господи, камо біжим, куди сховаємося і куди врятуємо врятовне" Тобою!" — так описував дні революції та громадянської війни, що бушувала навколо Лаври, її архімандрит-намісник у 1920–1931 роках Дамаскін (Малюта). «Зібралися, порадилися і вирішили: тут сховаємо, тут і помрем. Сховали все, навіть образ Богоматері, залишили святі мощі — вони були відкриті, сховали тільки раку, так як вона срібна і, як під час чуми, дзвонили, молилися, робили на полях і городах, які нам благоволили залишити „народні комітети“, варили і пекли хліб, запалювали тільки дві лампадки (більше масла не було) — одну у образа Богоматері, другу у мощей преподобного Іова, та користувалися свічками, зробленими ще до 1915 року, вивезеними і поверненими. Так прожили 1919 рік». Весь цей час навколо Лаври велися бої. На початку 1919 року Лавра була знову захоплена більшовиками, які розграбували останнє майно, яке там ще залишалося, але кровопролиття не було. Як згадував архімандрит Дамаскін: «Перегорнулася нова сторінка історії і кривавий ураган вже не з заходу, а зі сходу, насувався на Волинь і Лавру. Останнє було гірше першого: рубка лісів, не вирубаних німцями, руйнування та розграбування того, що уціліло при австрійцях. Вирізалися пічні дверцята і в'юшки, вирізалося з рам віконне скло, відривалися водостічні труби і зривалося залізо з доступних місць; пішло розбирання цегли і черепиці з огорож і печей…».

Почаївська лавра в Польській республіці (1920—1939 роки)

8 вересня 1920 року територія, на якій знаходився монастир, перейшла під контроль польських військ, чим поклався кінець постійним бойовим діям, які точилися біля монастиря під час Визвольних змагань 1917—1920 років. В той же день із укриття був піднятий образ Богоматері і відслужений подячний молебень. Про цю радісну подію в житті лаври повідомляє тодішній намісник лаври архімандрит Дамаскін (Малюта) (1920–1931 роки): «Адже стільки було пережито за ці місяці щоденних очікувань смерті. Усім нестерпно хотілося, щоб це чим-небудь закінчилося, бо нерви не витримували. Але закінчилося, і ми, згадуючи темну ніч, карету, що відвозила від нас Заступницю і Матір, думали: ми знову у Тебе і з Тобою, повергнувши себе долу паки… „Під Твою милість прибігаємо, Богородице Діво, молитв наших не знехтуй в скорботах, але від біди позбав нас…“ А бід ще потрібно було пережити немало».

У 1920 році над святими воротами при самому вході до Лаври був побудований маленький храм в ім'я Різдва Богородиці, з іконою Богоматері у вогняному стовпі — на східній зовнішній стіні храму. Після створення незалежної Польської республіки, за Ризький договором 1920 року західна частина Волині разом з Почаєвом відійшла до Польщі. Втративши всі свої заощадження і все, що було у лаври, втративши колишню державну опіку, Лавра була надана самій собі. В той час вона не могла прокормити навіть своїх іноків. Їм доводилося працювати, в основному, в монастирському господарстві. Неясним було також її канонічне положення. Лавра залишалася у підпорядкуванні Кременецького єпископа Діонісія (Валединського), що став потім митрополитом Варшавським і Польським Польської православної церкви, яка 1922 року проголосила себе автокефальною без узгодження з Московською патріархією. Пізніше 1924 року Вселенський патріарх Григорій VII підтвердив автокефалію Польській Православній Церкві і автокефалію визнали всі помісні православні церкви крім Російської.