До́говір про звича́йні збро́йні си́ли в Євро́пі було узгоджено та укладено протягом останніх років Холодної війни та встановлено всеосяжні обмеження на ключові категорії звичайної військової техніки в Європі (від Атлантики до Уралу) і передбачав знищення надлишкової зброї. Договір пропонував рівні обмеження для двох «груп держав-учасниць», Організації Північноатлантичного договору (НАТО) і Варшавського пакту.

Договір був підписаний 19 листопада 1990 року в Парижі, підписи під ним поставили представники 16 держав НАТО, а також шість держав-учасниць Варшавського договору. Угода встановлювала обмеження розмір звичайних збройних сил і визначало граничні чисельності звичайних озброєнь, розгорнутих сторонами у Європі.

У 2007 році Росія «призупинила» свою участь у договорі, а 10 березня 2015 року, посилаючись на «де-факто» порушення НАТО Договору, Росія офіційно оголосила, що «повністю» припиняє свою участь у ньому з наступного дня.

Історія

Передумови У 1972 році президент США Річард Ніксон та генеральний секретар СРСР Леонід Брежнєв досягли компромісної угоди про проведення окремих політичних і військових переговорів.FEDERATION OF AMERICAN SCIENTISTS, "Chronology: CFE Treaty Negotiations and Implementation, 1972-1996" , n.d. (НБСЄ) мала займатися політичними питаннями, а (MBFR) — військовими питаннями. У 1975 році НБСЄ призвів до того, що 35 країн підписали заключний документ: Гельсінський заключний акт. Переговори щодо MBFR були зупинені СРСР у 1979 році через рішення НАТО розгорнути нову ядерну зброю середньої дальності в Європі. У 1986 році генеральний секретар СРСР Михайло Горбачов запропонував у контексті переговорів MBFR скоротити наземні та повітряні сили, а також включити звичайну та ядерну зброю від Атлантики до Уралу. Пізніше того ж року ця пропозиція була офіційно оформлена під час зустрічі Варшавського пакту. Північноатлантична рада міністрів закордонних справ НАТО оприлюднила Брюссельську декларацію про контроль над звичайними озброєннями, яка закликала до двох окремих груп переговорів: одна з них має спиратися на результати Стокгольмської конференції щодо заходів із зміцнення довіри та безпеки, а інша – для встановлення стабільності в Європі через переговори про контроль над звичайними озброєннями від Атлантики до Уралу (ATTU). У 1987 році Стокгольмський документ набув чинності та вперше передбачив узгоджене право проводити інспекції військових сил на місці.

17 лютого 1987 року у Відні розпочалися неофіційні переговори між 16 країнами НАТО та 7 країнами Варшавського договору щодо мандату на ведення переговорів у Європі щодо звичайних договорів, які мали б визначити керівні принципи переговорів щодо договору. Через кілька місяців, 27 червня, НАТО представила проект мандату під час конференції 23 країн у Відні. Мандат передбачав усунення диспропорції сил, здатності до раптового нападу та широкомасштабних наступальних операцій, а також створення ефективної системи перевірки. Тим часом у грудні між Сполученими Штатами та Радянським Союзом було підписано Договір про РСМД, який фактично дозволив взаємні інспекції. Під час московського саміту в травні-червні 1988 року президент США Рональд Рейган і генеральний секретар Горбачов наголошували на важливості стабільності та безпеки в Європі, зокрема закликаючи до обміну даними, перевірки цих даних, а потім скорочення. У грудні Горбачов оголосив в Організації Об’єднаних Націй одностороннє виведення 50 000 військ зі Східної Європи та демобілізацію 500 000 радянських військ.

Перемовини У січні 1989 року НАТО та учасники Варшавського договору підготували Мандат на переговори щодо звичайних збройних сил у Європі. У мандаті були визначені цілі ДЗЗСЄ та встановлені принципи переговорів, а офіційні переговори розпочалися 9 березня 1989 року у Відні. Коли президент США Джордж Буш-старший і президент Франції Франсуа Міттеран зустрілися в травні, Буш оголосив про згоду на скорочення бойових літаків і гелікоптерів. Він також запропонував обмеження в 275 000 осіб, розміщених у Європі США та Радянським Союзом. Пропозиція Буша була офіційно прийнята під час Брюссельського саміту НАТО 1989 року, а згодом представлена у Відні. У листопаді впав Берлінський мур, а в наступні місяці спалахнули революції в Угорщині, Чехословаччині, Румунії та Болгарії. Буш і Горбачов домовилися прискорити контроль над озброєннями та економічні переговори. Буш запропонував ще більші скорочення, і Радянський Союз вів переговори та уклав угоди про виведення військ з державами Варшавського договору.

Крім того, на той час відбувалося возз'єднання Німеччини, що призвело до Договору про остаточне врегулювання щодо Німеччини. Договір був пов'язаний з договором ЗЗСЄ, вказуючи, що певні військові обмеження, накладені на Німеччину, набудуть чинності після укладення Договору ЗЗСЄ.

Текст договору було схвалено 22 державами-учасниками переговорів 15 листопада 1990 року у Відні.

Віденський документ про , також вперше прийнятий у 1990 році, і Договір ЗЗСЄ розглядалися Організацією з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ) як паралельні компоненти .

Церемонія підписання в Парижі в 1990 році

Угоду було підписано в Парижі 19 листопада 1990 року 22 країнами.US DEPARTMENT OF STATE, "Fact Sheet: Conventional Armed Forces in Europe (CFE) Treaty" , June 18, 2002 Їх розділили на дві групи: тодішніх 16 членів НАТО: Сполучені Штати, Канада, Данія, Франція, Німеччина, Греція, Ісландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Іспанія, Туреччина, Сполучене Королівство, та Бельгія. тодішні шість членів Варшавського пакту: Болгарія, Чехословаччина, Угорщина, Польща, Румунія, та Радянський Союз

Ратифікація

У 1991 році Радянський Союз і Варшавський пакт розпалися, а Чехословаччина перебувала в середині розколу на Чехію і Словаччину, що пояснює, чому договір був ратифікований 30, а не 22 державами: Тодішні 16 членів НАТО Вісім колишніх республік СРСР, які мають територію на захід від Уралу, та інші шість колишніх членів Варшавського договору. До колишніх радянських республік належать Вірменія, Азербайджан, Білорусь, Грузія, Казахстан, Молдова, Росія, та Україна. Шість учасників Варшавського договору включаючи: Болгарію, Чехію та Словаччину, Угорщину, Польщу, Румунію. Колишні країни Варшавського договору, які не входили в СРСР (за винятком Албанії), і три країни Балтії стали членами НАТО в 1999 або 2004 роках. У 1994 році кілька колишніх республік СРСР утворили Організація договору про колективну безпеку (ОДКБ). Станом на 2019 рік до ОДКБ входять: Вірменія, Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан та Росія.

Договір був ратифікований Верховною Радою України 1 липня 1992 року та є безстроковим.

Договір набув чинності 9 листопада 1992 року.

Правки 1996 року 31 травня 1996 року до договору було внесено так звану флангову угоду, яка пом'якшила обмеження для Росії та України у фланговому регіоні, визначені в статті V, підпункт 1(A) договору.

Призупинення Росією Від 14 липня 2007 року Володимир Путін оголосила, що Росія призупиняє виконання зобов’язань за Договором через 150 днів. Москва продовжувала брати участь у JCG, оскільки сподівалася, що діалог може призвести до створення ефективного нового режиму контролю над звичайними озброєннями в Європі.

У 2007 році Росія визначила кроки, які НАТО може вжити, щоб припинити призупинення. «Сюди входить скорочення членами [НАТО] своїх розподілів озброєнь і подальше обмеження тимчасового розміщення озброєнь на території кожного члена НАТО. Росія також хоче[тіла] усунути обмеження щодо кількості сил, які вона може розгорнути на своїх південних і північних флангах. Більше того, вона чинить тиск на членів НАТО, щоб вони ратифікували оновлену версію угоди 1999 року, відому як Адаптований ДЗЗСЄ, і вимагає, щоб чотири члени альянсу, які не входять до первинної угоди, Естонія, Латвія, Литва та Словенія, приєдналися до неї."

Росія припиняє участь в СКГ У березні 2015 року РФ оголосила, що ухвалила рішення про повне припинення участі в Договорі. Російський дипломат Михайло Ульянов сказав, що Росія навряд чи повернеться до виконання, оскільки угода, «створена, коли Варшавський пакт ще існував, є «анахронічною» і «абсолютно не відповідає нинішнім реаліям»».

Положення договору Максимальні показники

Договір ЗЗСЄ встановлює однакові межі для кожного блоку (НАТО та Організації Варшавського договору), від Атлантики до Уралу, щодо ключових (неядерних і неракетних) озброєнь, необхідних для проведення раптових атак та початку широкомасштабних наступальних операцій. Колективно учасники договору погодилися, що жодна сторона не може мати більше ніж: 20 000 танків; 20 000 одиниць артилерії; 30 000 бойових броньованих машин (ББМ); 6 800 бойових літаків; 2 000 ударних гелікоптерів.

Щоб ще більше обмежити боєготовність збройних сил, угода встановила однакові ліміти техніки, яка може бути розгорнута з активними підрозділами. Інше наземне обладнання повинно було бути розміщене у визначених місцях постійного зберігання. Обмеження на техніку, яку кожна сторона могла мати в активних підрозділах, були: 16 500 танків; 17 000 одиниць артилерії; 27 300 бойових броньованих машин (ББМ);

Договір додатково обмежив частку озброєнь, які могла мати будь-яка країна в Європі, приблизно до однієї третини від загальної кількості для всіх країн Європи - правило "достатності".

Усі військово-морські сили морського базування були виключені з-під відповідальності за ДЗЗСЄ.

Договором, крім іншого, обмежувалася чисельність бойової техніки у чотирьох зонах, у тому числі на флангах (Болгарія, Румунія, Закавказька, Ленінградська, Північно-Кавказька, Одеська військова округа ЗС Радянського Союзу для ОВД; Греція, Ісландія, Норвегія й Туреччина для НАТО) кожній стороні дозволялося розміщувати 4 700 танків, 5 900 бронемашин й 6 000 артилерійських систем.

Квоти за державами НАТО: Бельгія — 334 танки, 1 099 ББМ, 320 артилерійських систем, 232 бойових літака, 46 ударних гелікоптерів. Велика Британія — 1 015 танків, 3 176 ББМ, 636 артилерійських систем, 900 бойових літаків, 384 ударних гелікоптерів. Німеччина — 4 166 танків, 3 446 ББМ, 2 705 артилерійських систем, 900 бойових літаків, 306 ударних гелікоптерів. Нідерланди — 743 танка, 1 080 ББМ, 607 артилерійських систем, 230 бойових літаків, 69 ударних гелікоптерів. Греція — 1 735 танків, 2 534 ББМ, 1 878 артилерійських систем, 650 бойових літаків, 18 ударних гелікоптерів. Данія — 353 танків, 336 ББМ, 553 артилерійських системи, 106 бойових літаків, 18 ударних гелікоптерів. Іспанія — 794 танки, 2 047 ББМ, 1 310 артилерійських систем, 310 бойових літаків, 80 ударних гелікоптерів. Італія — 1 348 танків, 3339 ББМ, 1 955 артилерійських систем, 650 бойових літаків, 142 ударних гелікоптери. Канада — 77 танків, 263 ББМ, 32 артилерійських системи, 90 бойових літаків, 13 ударних гелікоптерів. Норвегія — 170 танків, 275 ББМ, 527 артилерійських систем, 100 бойових літаків, 24 ударних гелікоптери. Португалія — 300 танків, 430 ББМ, 450 артилерійських систем, 160 бойових літаків, 26 ударних гелікоптерів. Сполучені Штати — 4 006 танків, 5 372 ББМ, 2 492 артилерійських систем, 784 бойові літаки, 518 ударних гелікоптерів. Туреччина — 2 795 танків, 3 120 ББМ, 3 523 артилерійські системи, 750 бойових літаків, 103 ударні гелікоптери. Франція — 1 306 танків, 3 820 ББМ, 1 292 артилерійські системи, 800 бойових літаків, 352 ударних гелікоптери.

Квоти Ісландії й Люксембургу за всіма класами техніки були нульовими.

Варшавський пакт: Болгарія — 1 475 танків, 2 000 ББМ, 1 750 артилерійських систем, 235 бойові літаки, 67 ударних гелікоптерів. Угорщина — 835 танків, 1 700 ББМ, 840 артилерійських систем, 180 бойових літаків, 108 ударних гелікоптерів. Польща — 1 730 танків, 2 150 ББМ, 1610 артилерійських систем, 460 бойових літаків, 130 ударних гелікоптерів. Румунія — 1 375 танків, 2 100 ББМ, 1475 артилерійських систем, 430 бойових літаків, 120 ударних гелікоптерів. Радянський Союз — 13 150 танків, 20 000 ББМ, 13 175 артилерійських систем, 5 150 бойових літаків, 1 500 ударних гелікоптерів.