Алжирські євреї — етнічна група єврейського та мішаного єврейсько-берберського походження, що впродовж останніх 2,5 тис. років проживала в Магрибі на півночі Африки, на території сучасної держави Алжир. Археологічно підтвердженим є факт масової міграції на ці землі євреїв після придушення повстань на Близькому Сході за часів Римської доби . Арабські завоювання дозволили євреям переселитися до Піренейського півострова й залишити помітний внесок в європейській культурі й науці, прислужитись збереженням її античного цивілізаційного надбання, будучи своєрідним медіатором не тільки в просторі, між східною і західною культурами, але й в часі, між інтелектуальними здобутками античності і доби Відродження . За часів Нової доби алжирські євреї стали знов містком, але вже внутрішньоетнічним, зберігши надбання сефардської гілки, змогли поєднати його, через масову міграцію до Франції, з ашкеназькою . Єврейська громада Алжиру остаточно щезла за часів незалежності . Велика частина алжирських євреїв переселилась до Франції, частина репатріювала до Ізраїлю . Вихідці з Алжиру єврейського походження роблять помітний внесок в розвиток сучасної французької, ізраїльської та загальносвітової культури, мистецтва, науки, філософії, спорту, не залишаючись осторонь як проблем збереження власної історичної пам'яті й оригінальної культури, так і глобальних проблем, що хвилюють людство .

Історія

Античні часи Історія єврейської діаспори на території сучасного Алжиру налічує більше двох тисячоліть. У Талмуді розповідається про те, що серед вигнаних євреями ханаанців були й єврейськомовні. За свідченням візантійського історика Прокопія Кесарійського, в Нумідії, в місті Тігісісі (на місці сучасного містечка Айн-Бордж за 50 км від Константіни) євреї звели власну фортецю, в якій поряд з джерелом знаходилися два мармурових пілона з написом фінікійською:

Євреї, за свідченням давньоримського історика Йосипа Флавія, почали селитися на території Алжиру від 320 року до н. е., коли Птолемей I Сотер опанував Єрусалимом і переселив 100 тис. євреїв до Африки, спочатку до Єгипту, звідкіля вони перебрались спочатку до Киренаїки, а потім і до Магрибу. Присутність єврейського населення в римську добу підтверджується численними археологічними знахідками епітафій на надгробках. Єврейське населення Алжиру збільшилася після руйнування Єрусалима давніми римлянами у першій половині II століття. У цей період юдаїзм широко поширився серед берберських племен.

Ієронім Стридонський пише про існування безперервного ланцюга єврейських поселень від Мавританії, через Африку до Індії. Блаженний Августин в своїх творах, які він писав в Гіппоні Регії, неодноразово згадує євреїв, яких називає ледарями через те, що вони дотримуються шабату. В усьому іншому життя і заняття євреїв нічим не відрізняється від занять і життя нумідійців, карфагенян або римлян: чоловіки працюють на полях, а жінки прядуть і тчуть.

Під час навали вандалів в V столітті євреї на території центрального Магрибу були вкрай численні. У цей період вони користуються свободою совісті, на відміну від євреїв Східної Римської імперії, де юдеї зазнають переслідувань. 535 року імператор Юстиніан I, захопивши східний Магриб, видав едикт, згідно якого євреї не могли займати державних посад, володіти рабами-християнами, синагога в Тіпазі була перетворена на християнський храм. Під час правління в Іберії короля вестготів Сісебута (565—621) і його наступників євреї зазнають гонінь і починають переселятися до Магрибу.

Середньовіччя У VII столітті територія Алжиру була завойована арабами (688-708 роки), яким чинили опір юдейсько-берберське плем'я джарауа. Однак після загибелі кахин Дакії — жриці й вождя племені, велика частина племені прийняла іслам. Східні євреї, які слідували за арабськими військами, заснували громади в різних містах країни. Вони підтримували зв'язки з єврейськими громадами як на заході, так і на сході (навіть з гаонами Вавилонії і Ерец-Ісраель). У районі Уаргли жили войовничі кочовики караїми, нащадками яких були, можливо, були бахусі (бахуцім), які довгий час жили в східній частині Алжиру. Єврейські купці торгували суданським золотом, займалися работоргівлею. В описі Тіарета, столиці ібадитської держави Рустамидів (767—909) згадується єврейське населення міста, що було типовим для більшості міст тогочасного мусульманського світу Північної Африки. Документи, знайдені в каїрській генізі і датовані X—XI століттям, згадують численні роди алжирських євреїв. Про єврейські громади часів правління Альмохадів (XII—XIII століття) дуже мало відомостей, це період міжусобиць і міжплемінних воєн. Відомо лише, що саме в цей період була знищена єврейська громада міста Тлемсен, а загальне число євреїв в країні значно зменшилося. Місцеві берберські племена прийняли іслам і влаштовуються масові акти насильства по відношенню до іновірців. На цей час припадає міграція євреїв з Іраку і Сирія. Невелика єврейська громада після 1248 року поповнилась євреями з Лангедоку і, після 1287 року, євреями з Мальорки.

Багато євреїв, що втікали з Піренейського півострова після гонінь 1391 року оселялися на іншому березі Середземного моря, в Алжирі. Громади з'являються в Алжирі, Аширі, Біскрі, Беджаї, Мостаганемі, Орані, Тіареті, Тлемсені, Туггурті, Уарглі, оазі Мзаб і багатьох інших населених пунктах. Тут переселенці знаходили доброзичливе ставлення до себе від представників влади, однак не від місцевих євреїв. Які спочатку ставилися до них досить дружньо, але згодом розсварилися. Прибульці були не тільки досить освіченими, але й набожними юдеями, що привнесли нове дихання в місцеву єврейську культуру, зміцнили громаду. На цей час припадає розвиток талмудизму, в країні жили й працювали видатні рабини-талмудисти: Іцхак бар Шешет Берфет, або Рібаш (), Шимон бен Цемах Дуран, або Рашбац (). У Тіареті у цей час жив видатний учений свого часу, рабин Юда ібн-Курайш, що займався порівняльним мовознавством для єврейського, арабської і арамейської мов. Сефардська мова зберігалась в окремих громадах до XIX століття. Через сотню років, під час остаточного вигнання інквізицією євреїв з Іспанії і завоювання Гранади 1492 року, лише незначна їх кількість прибула до Алжиру, бо обурене мусульманське населення не знайшло кращого вчинку, ніж відігратись на єврейській громаді численними погромами в Тлемсені, оазі Туат. 1509 року іспанцями був завойований Оран, а 1510 року Бужі. Євреїв цих міст пограбували, а самих продали до рабства.

На початку XVI століття в Алжирі встановлюється влада Османської імперії. За часів правління османських деїв, євреї користувалися повною свободою віросповідання. Громадам було надано внутрішнє самоврядування зі старшиною на чолі, що призначався владою і міг розпоряджатись власними загонами поліції і в'язницею. Серед єврейських громад існував власний громадський рабинський суд, який розглядав усі внутрішні громадянські й адміністративні справи, залишаючи кримінальні у віданні шаріату. На євреїв були накладені підвищені податки і подвійні мита. У XVII-XVIII століттях до країни переселялися маррани з Португалії та Марокко, євреї з італійського Ліворно і дуже швидко зайняли провідні місця в економіці і суспільному житті, займалися карбуванням монет, завідували звітністю в скарбниці, стали лікарями, радниками, банкірами деїв, дипломатами у європейських справах, особливо з викупу бранців морських піратських розбійних походів. Ліворнські євреї зосередили в своїх руках торгівлю між Північною Африкою і Південною Європою через порт Орана. З Магрибу в той час вивозилась пшениця, ячмінь, рис, віск, мед, оливки, цитрусові, фініки, інжир, виноград, горіхи, трояндова олія, вишивки, тафта, кіновар, шкіри і страусові пера. Завозились індійський муслін, полотно, шовк, залізні вироби, цукор, кава, бурштин, дерево, білий мармур, залізо і сталь. Новоприбулих євреїв прозивали «берето-» та «капюшононосцями», через те, що в одязі дотримувались тогочасної європейської моди. Самі новоприбулі звали місцевих євреїв «тюрбаноносцями».

У XVII-XVIII століттях Алжир стає важливим центром єврейської наукової та релігійної думки, тут працюють видатні мислителі. У Тлемсені живе Саадія Шуракі, який 1691 року опублікував підручник з математики, один з перших в Магрибі єврейською мовою. Іуда Аяш (1690—1760), який опублікував у 1745-1746 роках в Ліворно власні праці «Хліб Іуди», коментар до Маймоніда, і «Будинок Іуди», збірник настанов. Епідемія чуми і страшний голод 1706 року погіршили становище багатьох єврейських родин, більшість родин живе в злиднях. Потім, під впливом помилкового звинувачення, дей Алжиру наклав непомірний штраф на громаду, наказавши зруйнувати синагоги, які, проте, вдалося врятувати виплатою додаткової суми. 1805 року вбивство головного помічника дея Алжиру, Нафталі Буснаха дало привід до погрому в місті Алжир, внаслідок якого загинуло від 200 до 500 місцевих євреїв. У XIX столітті до Орана переселилось багато родин сефардських євреїв з марокканського Тетуана.

Французька доба Діяльність єврейських торговців зерном послужила приводом до початку французької колонізації Алжиру. Наприкінці XVIII — початку XIX століть єврейські купці постачали до Франції африканське зерно, якого так потребувала молода імперія. Але, через невдалу експансіоністську політику в Європі, достатньої кількості золота на оплату боргів не мала. Дипломатичний інцидент з ультимативних вимог алжирського дея до французького уряду сплатити борги став приводом до військової інтервенції 1830 року, яка дала змогу Франції не тільки вирішити проблему з боргами, але й власну продовольчу проблему. Крім того, нові завоювання були вкрай необхідними для піднесення національної гідності, що була значно принижена після наполеонівських поразок. Під час вторгнення французів деякі єврейські громади зайняли ворожу позицію до інтервентів, пам'ятаючи гоніння в Європі, деякі допомагали в боротьбі з мусульманами як перекладачі й постачальники, вважаючи останніх більшим злом. Так єврейська громада Орана допомагала французам 1833 року при осаді цього міста алжирцями. Хоча більшість єврейського населення просто втікала від насильства.