«Земля́ Са́нникова» () — науково-фантастичний роман В. О. Обручева, написаний близько 1924 року, вперше опублікований 1926 року. Він є класикою дитячої літератури, постійно перевидається, перекладено європейськими й азійськими мовами.
Дія книги розгортається на початку XX століття, до російсько-японської війни. Основу сюжету складає подорож трьох засланців, козака і якута-провідника на Землю Санникова (яка, за версією Обручева, розташувалася на північ від Новосибірських островів). Мандрівники виявляють на Землі Санникова «оазу» серед полярних льодів — кальдеру згаслого вулкана, — і тамтешнє загублене плем'я онкілонів, що прийшло з материка за 424 роки до того. Дослідники поселяються серед оленярів, які тепло приймають чужинців, навіть надавши право вибору дружин. Онкілони ведуть війну з дикунами (неандертальцями або еректусами), яких називають «вампу», і російські вчені можуть спостерігати зразки викопної флори і фауни, вивчати давніх людей. Однак після півроку перебування дослідників відбуваються деякі стихійні лиха, через які вулканічна «грілка» перестає опалювати полярну оазу, а повінь виганяє онкілонів з насиджених місць; далі починається виверження вулкана. Оскільки онкілони пов'язали свої нещастя з приходом білих людей, дослідникам доводиться тікати. Один із дослідників загинув у землетрусі, провалившись у вулканічну тріщину разом із усіма науковими зразками, записами і світлинами. Четверо мандрівників, що залишилися, й онкілонська дружина одного з них повернулися до Якутії з надією відправити в майбутньому експедицію для відшукання того, що залишилося від Землі Санникова.
Минули епохи у розвитку тваринного світу Землі і давніх народів, на думку критиків, зображалися В. Обручевим з художньою зримістю, а пригодницький сюжет супроводжується пізнавальним матеріалом. В «Короткій літературній енциклопедії» висловлено думку, що академік Обручев виступив також як майстер літературного пейзажу, поєднуючи аналітичну спостережливість дослідника природи з поетичним сприйняттям митця. Роман викликав велику зацікавленність широкої публіки, спровокувавши у 1930–1950-ті роки свого роду географічний ш геологічний «бум» у Радянському Союзі. Сам академік Обручев не сумнівався в існуванні Землі Санникова у минулому, вважаючи її крижаним чи вулканічним островом, що відбито у його публікаціях, призначених для широкої публіки.
Зміст Дія роману розгортається 1904 року. Розповідь починається із засідання Російського географічного товариства, присвяченого пошукам зниклого барона Толля. Доповідач завершив свій виступ твердженням, що Земля Санникова — міт, жертва дослідника була марною. Несподівано його перервав один із присутніх вигуком: «А все-таки вона існує!» Керівник і дорадник експедиції академік Шенк у перерві просить баламута пояснити свою позицію. Їм виявився молодий політичний засланець Матвій Горюнов, який уже п'ять років мешкав у селі у гирлі Яни. На засланні він зустрічав людей, які «ясно бачили Землю Санникова і твердо переконані в її існуванні». Молодий чоловік почав пристрасно переконувати Шенка у своїй правоті: «завдяки якимось особливим умовам Земля Санникова, незважаючи на своє північне положення серед льодів полярного океану», має тепліший клімат. Це міг бути гарячий вулкан, що зігріває ґрунт, або гарячі ключі. Підтвердженням тому стало дивне зникнення «цілого народу онкілонів, який жив на Півночі». Після засідання Шенк підняв наукову літературу та дійшов висновку, що підприємство Горюнова — пошук Землі Санникова — може мати успіх. Шенк видав студенту дві з половиною тисячі рублів на закупівлю у Петербурзі необхідного спорядження та передав з Академії наук наукові прилади. До загону Горюнов вирішив долучити своїх товаришів-висланців: Семена Ордіна та Павла Костякова.
Усього за місяць Горюнов упорався з улаштуванням подорожі: закупив три нарти і чотиримісну розбірну . У лютому він уже був у Козачому, де його заздалегідь попереджені товариші підготували полярний одяг, лижі і прокорму для тридцяти їздових собак. Разом зі студентами пішли два досвідчені полярники — сибірський козак Капітон Никифоров і якут Микита Горохов, брат загиблого супутника барона Толля.
Після довгої та важкої подорожі через Великий Ляховський острів загін разом з проводжаними минула Ванькін мис і пройшла до острова Котельний. Тут у колишній кухні Толля було вирішено влаштувати запасний склад задля повернення до Якутії. Переживши завірюху на сорокаградусному морозі, мандрівники рушили через Льодовите море. Наприкінці ризикованого шляху вони побачили за смугою туману цілий ланцюг досить гострих темних вершин, на яких біліли смуги і цілі поля снігу". Ніхто не сумнівався, що перед ними — заповітна земля Санникова. Насилу піднявшись на одну з крутих вершин, «мандрівники побачили перед собою картину пробудженої весняної природи, хоча була лише половина квітня». Оглянувши місцевість, герої вирішили, що опинились у кальдері великого чинного вулкана, який і забезпечував Землі Санникова сприятливий клімат серед вічної криги: погода і рослинність тут були, як у Південному Сибіру. Залишивши Никифорова зі псами біля краю улоговини, де був зручний сніговий узвіз, Горюнов, Ордін, Костяков і Горохов рушили досліджувати загадкову країну, прихопивши собак Крота і Білуху. Майже одразу вони виявили «живі викопні», такі як: довгошерстих носорогів, велетенських оленів, первісних коней і биків, печерних ведмедів, мамонтів. Онкілонів не було видно, але виявлені стійбища, сліди та кам'яні знаряддя належали дуже архаїчним дикунам, а не людям.
Під час наступної екскурсії четверо героїв зустріли загін онкілонів на чолі з вождем Амнундаком. Горохов володів чукотською мовою, спорідненою з онкілонською, і швидко домігся взаєморозуміння. Герої вразили уяву онкілонів своїми рушницями і були визнані могутніми чаклунами. Вони дізналися, що онкілони переселилися в благодатну землю 424 роки тому, утікши від войовничих чукчів. Племінний шаман, Затаївши до білих неприязнь, заявив, що дослідники повинні залишитися з ними назавжди, інакше натягнуть на країну онкілонів великі лиха. Супутники Горюнова побудували у становищі Амнундака землянку, вразивши оточуючих зручністю сталевого знаряддя (за чверть години зваливши сокирою дерево, на яке один онкілон з кам'яним знаряддям витрачав півдня). Їм надали право вибору дружин на весняному святі, при цьому Ордіна обрала ще одна дівчина, і він став чоловіком двох онкілонок. У них виявилися однакові імена «Анну», тож довелося перейменувати їх в Аннуен та Аннуїр (від «Анну-еннен» і «Анну-нґірек», тобто «Анну Перша» та «Анну Друга»). Дружину Горюнова звали Мату, Костякова — Папу, а Горохова — Раку. У спілкуванні з ними прибульці швидко просувалися в мові і звичаях народу, що їх прихистив, допомагали в полюванні і брали участь у битві з дикунами, яких онкілони іменували «вампу». ВВампу під час весняного свята влаштували розгром стійбища, з якого походила Аннуїр, та багатьох перебили. Рушниці білих людей допомогли здобути перемогу, але все-таки п'ятеро онкілонів було вбито в сутичці і шестеро поранено. Удар списом зазнав і Ордін.
Мандрівники звикли до думки про зимівлю на Землі Санникова і розробили план досліджень. Вони виявили гарячі озера мінеральної води та Долину Тисячі Димів — величезне вулканічне плато, велетенську «грілку» Землі Санникова, що прикриває острів із півночі. Аннуїр всюди супроводжувала Ордіна і сильно до нього прив'язалася. У липні дослідники спостерігали, як онкілони заготовляли і одразу коптили здобич, бо не мали солі. Онкілони не мали і їздових і мисливських собак, вони розуміли, що ці тварини дуже потрібні у господарстві. Дослідники мали тільки самці, тож Горюнов запропонував зловити вовчицю, щоб вивести ручне потомство. Однак «наприкінці першого тижня серпня відбулася подія, яка стала початком цілої низки інших, які мали великі наслідки». Це був підземний поштовх, за яким невдовзі пішли й інші: вулкан прокинувся і дав про себе знати. Онкілони не сумнівалися, що біда прийшла разом із білими людьми, у чому переконував і шаман. Тут у мандрівників стався розкол: Горохов вирішив залишитися в онкілонів, де йому подобалося набагато більше, ніж у Козачому. Дружини пішли за наказом Амнундака, але Аннуїр, яка сильно полюбила Ордіна, вирішила тікати з ним і стала інформаторкою. Після поштовху пересохло священне озеро та країна онкілонів стала замерзати: зима прийшла набагато раніше. В усіх цих явищах звинуватили прибульців: Амнундак вирішив, що вони вирішили умертвити онкілонів і заселити їхню країну. Трьом засланцям з Аннуїр вдалося втекти на базу до Никифорова, але вони залишили для Горохова записку, якщо той раптом передумає. Це було зроблено вчасно: онкілони принесли в жертву полоненого вампу та Горюнов чудово розумів, що наступною буде їхня черга. Після жертвопринесення стався новий підземний поштовх, вода почала знову надходити в озеро, проте канали виходу тепла і води були порушені і країна онкілонів у дві доби була залита цілком; хто не загинув, бігли на землі вампу.
Горохів таки зважився бігти, використовуючи тубільний човен-берестянку. Остаточно його переконала загибель дружини Раку, яку якут хотів забрати з собою: шаман наказав прив'язати її до стовпа в будинку, коли онкілони тікали від повені. Останньої миті Горохів повернувся до своїх супутників, коли вони повністю запакували майно і збиралися рухатися назад на Котельню. Вночі під час чергового підземного поштовху в прірву впав Костяков і разом з ним нарти, на які було завантажено всі етнографічні, геологічні та біологічні зразки із Землі Санникова, а також світлини. Мандрівники втратили всі докази свого відкриття; проте вони мають іще врятувати своє життя. Горюнову, Ордіну, Никифорову, Горохову і Аннуїр вдалося дістатися до кухні на острові Котельний, де вони перечікували завірюху до кінця вересня. Лише в останній тиждень жовтня всім вдалося повернутися до Козачого, де мандрівники зупинилися у хаті Никифорова. Задоволена була лише Аннуїр, для якої жалюгідне північне село було «великим селищем». Строк заслання Ордіна ще не минув, але йому дозволили залишитися в Якутську, який «справив на Аннуїр вже враження величезної столиці з масою дивовижних речей».
Горюнов вважав себе винним Шенку, і, незважаючи на відсутність доказів, хотів особисто розповісти академіку про те, що сталося. У нього залишилися лише небагато зразків гірських порід з краю кальдери, єдина каламутна світлина Землі Санникова, знята під час відходу, та зроблена вже в Якутську світлина Аннуїр у пояску сором'язливості, що показує її татуювання. Мудрий академік вирішив відкласти доповідь доти, доки чергова експедиція не відшукає «величезний кратер, затоплені ліси, новий вулкан, кістки тварин та людей». Але вибухнула російсько-японська війна, Шенк помер, Горюнов повернувся до університету, а експедиція до таємничої Землі Санникова відклали на невизначений час. Залишився лише звіт в архіві.
Завершується роман прямим зверненням до читачів:
Історія написання. Науково-фантастичний задум
Історія створення До написання науково-популярних, а потім і літературних текстів В. А. Обручев звернувся після 1912 року, коли вимушено опинився на пенсії і мав вільний час. Під час Першої світової війни він створив пригодницький роман «Плутонія». Безпосереднім приводом для праці над романом було бажання виправити геологічні помилки, допущені популярними серед молоді авторами. Під час перебування на дачі Обручев взявся перечитати «Подорож до центру Землі» Жюля Верна; цей роман він любив з дитинства та читав його в оригіналі. Так виник задум «Плутонії».