— період в історії Японії з 1603 по 1868 рік. Тривав від часу заснування сьоґунату Токуґава до його ліквідації і реставрації прямого імператорського правління.

Назва періоду походить від міста Едо (сучасне Токіо), головної резиденції сьоґунів і політично-адміністративного центру Японії 17 — середини 19 століття. Цю добу інколи називають періодом Токуґава — за іменем родини сьоґунів.

Період Едо характеризувався відносно стабільним і мирним життям японців впродовж 250 років, розквітом самурайської і міської культур, забороною християнства і контактів із Західним світом.

Перша половина періоду Едо

Утворення сьоґунату Едо

Токуґава Іеясу і сьоґунат в Едо

Після смерті Тойотомі Хідейосі місце всеяпонського лідера зайняв його васал Токуґава Іеясу. Його землі знаходились у регіоні Канто з центром у замку Едо. У 1600 році (5 році Кейтьо), заручившись підтримкою багатьох самурайських володарів, Токуґава розбив у битві при Секіґахара опозицію з західнояпонських даймьо на чолі з Ісідою Міцунарі.

У 1603 році Іеясу отримав від імператора пост великого сьоґуна — завойовника варварів і заснував новий сьоґунат Едо з центром у своїй резиденції. У 1615 році він ліквідував колишній сюзеренівський рід Тойотомі й остаточно утвердив владу свого самурайського уряду. Час існування цього уряду називають періодом Едо (1603—1868).

Міць сьоґунату трималася на його васалах — хатамото і ґокенінах, а також безпосередньо підконтрольних володіннях, які складали одну четверту всіх земель Японії. Самурайський уряд володів монопольним правом у зовнішній політиці і карбуванні монети. За правління 3-го сьоґуна Токуґави Іеміцу сформувався адміністративний апарат сьоґунату.

Стосунки сьоґуна і даймьо Самурайські володарі, які мали землі з доходом понад 10 тисяч коку, називалися даймьо і перебували у сюзеренсько-васальних стосунках із сьоґуном. Між даймьо, котрих в Японії нараховувалось близько 200-300 чоловік, була встановлена ієрархія відповідно до рівня близькості до сьоґунського дому — родичі Токуґави (сімпан), давні васали (фудай) і нові васали (тодзама).

Для усіх самурайських володарів уряд видав «Закони для військових домів», за якими даймьо не мали права без дозволу центру будувати замки у своїх землях і укладати один між одним політичні шлюби. Даймьо, які не дотримувалися цих заборон, позбувалися своїх володінь, або переводилися у менш прибуткові райони країни. Для контролю і підтримання фінансового виснаження самурайських володарів сьоґунат створив систему почергових відряджень, за якими даймьо мусили через кожен рік прибувати до сьоґунської ставки в Едо і мешкати там протягом року. Окрім цього, за розпорядженням уряду, самурайські володарі мусили виконувати будівничу і військову повинності на користь центру. Проте, незважаючи на такий політичний і фінансовий тягар, даймьо мали повну свободу в управлінні своїми володіннями. Ці володіння, а також організація управління ними на чолі з даймьо називались «васальними країнами» хан.

Окрім суворого контролю за регіонами, сьоґунат обмежив права імператорського двору, перетворивши його на залежну від самурайського уряду управлінську систему. За , уряд Едо зобов'язувався фінансово підтримувати двір, але водночас ліквідовував його земельні володіння у країні.

Внутрішня і зовнішня політика сьоґунату

Закордонна торгівля і «японські містечка»

Токуґава Іеясу всіляко заохочував торгівлю. У 1604 році (9 році Кейтьо) за його наказом кораблі західних даймьо та купців міст Сакаї і Наґасакі, які торгували за кордоном, мусили отримували офіційні ліцензії — грамоти з червоними печатками (朱印), аби за морем їх судна не плутали з піратськими. Ліцензовані кораблі, що називалися сюінсен, активно торгували на Тайвані, Макао, та різних регіонах Південно-Східної Азії.

Чимало японців, які вирушали закордон, поселялися там, утворюючи перші японські торгові колонії, «японські містечка» (日本町). На початок 17 століття кількість заморських японців становила близько 10 000 чоловік. Найбільш відомим серед них був , який отримав від Сіамського короля високий чиновницький титул.

Обмеження торгівлі і заборона християнства На перших порах сьоґунат сприяв торговельним відносинам з іноземними країнами і привітно ставився до християнства. Завдяки цьому скарбниця уряду поповнювалась, а кількість японських християн зростала. Однак протистояння європейських країн на японському ринку, а саме безпідставні доноси і звинувачення протестантських Англії і Голландії на адресу португальських та іспанських купців у намаганнях завоювати Японію, через поширення християнства, змусили самурайський уряд переглянути свій зовнішньополітичний курс. У 1614 році (19 році Кейтьо) сьоґунат видав заборони на сповідування християнства а прибуття іспанських суден до Японії заборонили у 1624 році. Поступово були накладені обмеження на виїзд японських торгових човнів з країни. У 1635 році центральний уряд взагалі заборонив японцям покидати Японію або повертатись до неї у випадку перебування закордоном.

Повстання у Сімабара і політика сакоку У 1637 році (14 році ) на острові Кюсю, півострові Сімабара, спалахнуло повстання місцевих селян-християн через жорстокі гоніння на їхню віру та непомірні побори властей. Лідером виступу став 16-річний самурай Амакуса Токісада. Стурбований розмахом і успіхами повстанців, сьоґунат вислав проти них 125-200 тисячну армію і зміг винищити їх наступного року. Події на Сімабарі підштовхнули уряд пришвидшити реалізацію свого анти-християнського курсу. Було запроваджено до місцевих буддійських храмів, за якою всі японці примусово підлягали реєстрації в при регіональних храмах, а під час відряджень чи переїзду отримувати від них довідки, про свою приналежність до буддистської общини.

У 1639 році (16 році Кан'ей) сьоґунат видав останній наказ сакоку, заборонивши португальським судам прибувати до Японії. З усіх європейських країн лише Голландія, флот якої допоміг у придушенні християн Сімабари, отримала дозвіл самурайського уряду на торгівлю. Японська влада перемістила голландську факторію з Хірадо до штучного острова-резервації Дедзіма у Наґасакі.

Така політика сьоґунату направлена на обмеження торгівлі, контактів із Заходом та виїзду японців закордон отримала назву сакоку — політика «закритої країни». Її головною метою було стабілізація влади самурайського уряду через викорінення християнства в Японії. Частково ізолювавши країну, сьоґунат продовжував торгівлю з Азійськими країнами і Голландією, але під своїм пильним монопольним контролем.

Міжнародні відносини в часи «ізоляції»

Торгівля у Дедзіма

Дедзіма у Наґасакі слугувала центром торгівлі з Голландією. Її шовкові нитки, тканини і книги з Китаю, а також годинники та підручники з Європи. Японці експортували спочатку сировину — мідь і срібло, а згодом почали вивозити кераміку . Сьоґунат зобов'язав голову голландської факторії складати «Описи звичаїв Голландії» (фусецуґакі), завдяки яким дізнався про події закордоном. Хоча голландці монополізували торгівлю Японії з Європою і Китаєм, за першими наглядали численні урядовці, тоді як купці останнього інколи прибували до Наґасакі та мешкали поблизу Дедзіми — в окремому кварталі Тодзін Ясікі; охорона китайців була менш суворою, ніж у випадку з голландцями.

Відносини з Кореєю, Рюкю і айнами За життя Іеясу були відновлені відносини з Кореєю, що перервалися через вторгнення армій Хідейосі у цю країну. Японію почали регулярно корейські посольства, які знайомили остров'ян із здобутками корейської культури. Центром торгівлі між обома країнами став японський острів Цусіма, володіння . За дозволу корейського уряду близько 500–1000 купців цього острова мали свою факторію у південнокорейському місті Пусан. Він став єдиним портом, відкритим для японців; вони були обмежені торгівлею лише з факторії на околиці міста, в поселенні , де японських купців ізолювали так само, як останні це робили з голландцями у Дедзімі.

На початку 17 століття самурайський рід Сімадзу з володінь Сацума-хан завоював королівство Рюкю, змусивши тамтешній монарший рід Сьо стати васалом сьоґунів Токуґава. Японці зберегли давній, але формальний васалітет Рюкю від китайської імперії Цін використовуючи королівство як посередника у японсько-китайській торгівлі. Центром японсько-рюкюських відносин стала провінція Сацума.

Торгівлею і обміном із айнськими «Землями Едзо» відали владі володінь на півдні Хоккайдо. Основними товарами експорту айнів були морепродукти і шкіри тварин. Оскільки айни торгували також на північному сході Китаю, через них до рук японців потрапляло чимало китайських товарів, особливо тканини і одяг який дістав назву «айнської парчі». Японці не завжди торгували чесно, що було причиною низки айнських повстань. Найпотужнішим з них був виступ під проводом .

Суспільство періоду Едо

Станова система

Японське суспільство 17—19 століть було поділене на стани за професійною ознакою. Традиційна історіографія виділяє чотири основних стани — військовиків, селян, ремісників і торговців (士農工商, сі-но-но-сьо), а новітня дещо більше — самураї, селяни, міщани (ремісники і торговці), аристократи куґе, священнослужителі храмів і святилищ. Суспільством керували самураї-військовики, які відповідали за захист країни та виконання цивільних адміністративних функцій. Привілеєм військового стану був дозвіл мати прізвище і два самурайські мечі. В свою чергу, утримання влади військовиків покладалося на плечі селян і міщан, виробників продукції та стимуляторів товарообігу, у вигляді податків. Станова система дозволяла підтримувати стабільність японського соціуму, в якому окремі професійні групи доповнювали один одного. Вона не мала спадкового характеру і жорстких кордонів, дозволяючи селянам і міщанам за вислуги ставати самураями, а самураям приймати у свої родини дітей з сільських чи купецьких сімей. Поза становою системою знаходилась група паріїв, так званих «недоторканих» або «нелюдей», професійними заняттями яких були утилізація відходів, кожум'яцтво і прибирання. Ця група була об'єктом презирства представників різних станів.

Села Японська економіка періоду Едо була напівнатуральною і залежала від поставок данини рисом. Її збір проводили у селах місцеві посадовці — сільські голови нанусі (名主) або сьоя (庄屋), голови п'ятірок і селянські делегати, які контролювали общинні орні землі, води і гори, а також виконували різні управлінські функції на селі. Більшість рішень приймалися колегіально. Мешканці кожного села поділялися на п'ятірки, члени яких перебували у круговій поруці, спільно сплачуючи данину і запобігаючи злочинам. Між п'ятірками одного села існував звичай взаємодопомоги.

Задля стабілізації поставок данини рисом, сьоґунат забороняв продаж землі і обмежував селян, зосереджуючи їх лише на польових роботах і різних повинностях. Більшість сіл сплачували податки вчасно, вважаючи це державним обов'язком. Проте інколи, через непомірні побори, селяни скаржилися даймьо чи безпосередньо сьоґунату, або, у крайньому випадку, піднімали селянські бунти.

Міста У результаті впровадження станової системи і відриву васалів від земельних ділянок у провінції, самураї були переселені у призамкові міста своїх сюзеренів. Для забезпечення життєдіяльності таких самурайських містечок, до них стали переміщатися ремісники і купці, яких стали називати міщанами. Влада накладала на них грошові податки на виробництво і перевезення. Найбагатші або найвідоміші міщани могли вступати до міської управи і виконувати адміністративну роботу в місті.

Розвиток економіки

Сільське господарство