Період Мейдзі (, Мейдзі дзідай) — період в історії Японії з 1868 по 1912 роки. Тривав від початку реставрації Мейдзі до вступу на трон імператора Тайсьо.

Назва періоду Мейдзі походить від однойменного девізу імператорського правління який використовувався в Японії з 1868 по 1912 роки.

Період Мейдзі характеризувався модернізацією і вестернізацією Японії, створенням централізованої Японської імперії, переможними війнами з цинським Китаєм та імперською Росією, й приєднанням Тайваня і Кореї до Японії.

Назва Назву періоду дав Девіз правління (ненго) імператора Мейдзі — «Мейдзі», що означає «освічене правління» (мей 明 = світло, знання; дзі 治 = правління).

Назву ненго було запозичено з давньокитайських творів: з «Книги змін»:「聖人南面而聴天下、嚮明而治」日本年号一覧『日本大百科全書（ニッポニカ）』小学館、1984〜1994年 з 5-го цзюаня «Кун-цзи цзя юй»:「長聡明、治五気、設五量、撫万民、度四方」.

Події Ключову роль зіграла «П'ятистатейна присяга» імператора Муцухито 1869 року, яка стала політичною програмою його подальшого правління. У цьому документі були закріплені такі принципи, як демократизм (врахування громадської думки при вирішенні державних справ — п.1), примат національних інтересів (п.2), свобода діяльності (п.3), незалежність суду (п.4). Основним положенням став п'ятий пункт, який встановлює ефективне використання знань, досягнень людства, щоб «положення Японії було зміцнено».

У 1866 — 1869 роках лідерам князівств Сацума й Тьосю вдалося повалити владу Сьоґуната Токуґава та відновити імператорська правління. В результаті цих подій, відомих як Реставрація Мейдзі, була зруйнована феодальна структура, і Японія встала на капіталістичний шлях розвитку.

Наприкінці XIX століття виникли дзайбацу, специфічні банківські та індустріальні об'єднання, що склали основу економічної могутності країни.

Уряд Мейдзі проводив експансіоністську політику, яка вилилася у Японсько-цінську війну (1894–1895), Анексію Тайваню (1895), Російсько-японську війну (1904–1905), Анексію Кореї (1910).

Відновлення Мейдзі

3 лютого 1867 року 14-річний принц Муцухіто змінив свого батька, імператора Комей. На Хризантемовий трон увійшов як 122-й імператор.

9 листопада 1867 року тодішній сьоґун Токуґава Йосінобу подав заяву про відставку імператору та за десять днів офіційно пішов з посади. Реставрація Мейдзі відбулася 3 січня 1868 року із формуванням нового уряду. Падіння Едо влітку 1868-го означало кінець сьоґунату Токугава. Було проголошено нову еру — Мейдзі.

Першою реформою стало проголошення «П'ятистатейна присяга» у 1868 році. Загальна заява про цілі лідерів Мейдзі підвищили моральний дух і заручитися фінансовою підтримкою нового уряду. Його п'ять положень складалися з:

Присягою було припинено ексклюзивне політичне правління сьоґуна (безпосередня адміністрація сьоґуна, включно з офіцерами), та закладався перехід до більш демократичної участі уряду. Для реалізації Присяги у червні 1868 року була складена короткочасна конституція, яка містила одинадцять статей. Окрім передбачення нової Державної ради, законодавчих органів та систем чинів для дворян та чиновників, вона обмежувала термін перебування на посаді чотирма роками, дозволила публічне голосування, передбачила нову систему оподаткування та впорядкувала нові місцеві адміністративні правила.

Уряд Мейдзі запевнив іноземні держави, що дотримуватиметься підписаних договорів, узгоджених бакуфу, та оголосив, що діятиме відповідно до міжнародного права. Муцухіто, який повинен був царювати до 1912 року, обрав новий титул правління — Мейдзі, або «Освічене правління», щоб ознаменувати початок нової ери в історії Японії. Для подальшої просування нового порядку столицю було перенесено з Кіото, де вона знаходилася з 794 року, до Токіо (східна столиця), нова назва міста Едо. Попри консолідацію нового режиму, більшість даймьо добровільно здали імператору свої землі та записи перепису, скасувавши систему ханів, символізуючи те, що земля та люди знаходились під юрисдикцією Імператора.

Затвердившись на своїх спадкових посадах, даймьо стали губернаторами, а центральний уряд взяв на себе адміністративні витрати та виплачував стипендії самураям. У 1871 році хани замінили префектурами, й влада продовжила переходити до національного уряду. Чиновники колишніх ханів (Сацума, Тьосю, Тоса та Хізен), укомплектували нові міністерства. Колишні придворні дворяни та нижчі, але більш радикальні самураї, замінили призначення бакуфу та даймьо, після появи нового правлячого класу.

Реставрація Мейдзі прагнула повернення імператора на першочергове становище, докладались зусилля для створення держави, орієнтованої на синтоїзм, подібно до того, як це було тисячу років тому. Оскільки за попереднє тисячоліття синто і буддизм перетворились на синкретичну віру, і буддизм був тісно пов'язаний із сьоґунатом, це передбачало поділ синтоїзму та буддизму та пов'язане з цим руйнування різних буддистських храмів та пов'язане з цим насильство. Крім того, для цієї мети потрібно було побудувати новий державний синтоїзм. У 1871 році було створено Управління синтоїстського культу, яке за значенням навіть перевищувало Державну раду. Кокутай-ідеї школи Міто були сприйняті, було підкреслено божественне походження Імператорського дому. Уряд підтримав синтоїстських вчителів — невеликий, але важливий крок. Хоча Управління синтоїстського культу було понижено у 1872 році, до 1877-го Міністерство внутрішніх справ контролювало всі синтоїстські святині, а певні синтоїстські секти отримали державне визнання. Сінто було звільнено від буддистської адміністрації та відновлено його властивості. Хоча буддизм страждав від державної спонсорської діяльності синтоїзму, він мав власне відродження. Християнство також було узаконено, а конфуціанство залишалося важливою етичною доктриною. Однак все частіше японські мислителі ототожнювались із західною ідеологією та методами.

Політика

Головний прихильник представницького уряду, Ітаґакі Тайсуке (1837 — 1919), впливовий лідер провінція Тоса, який подав у відставку з державної ради через корейську справу у 1873 році. Ітагакі шукав мирних, а не бунтівних засобів, щоб отримати згоду уряду. Він започаткував школу і рух, спрямований на створення конституційної монархії та законодавчих зборів. Такі дії отримали назву . Ітаґакі у соавторсьтві написав у 1874 році , в якій критикував нестримну владу олігархії та закликав до негайного встановлення представницького уряду.

У період між 1871 і 1873 роками було прийнято низку земельних та податкових законів як основу сучасної фіскальної політики. Приватна власність була легалізована, видано акти, а землі оцінювались за справедливою ринковою вартістю із сплатою податків готівкою, а не натурою, як у дні до Мейдзі та за дещо нижчими ставками.

Незадоволений темпами реформ після вступу до Державної ради у 1875 році Ітагакі організував своїх послідовників та інших прихильників демократії в загальнонаціональне Айкокуша (Патріотичне товариство), щоб добитися представницького уряду у 1878 році. У 1881-у Ітагакі засновує Джіюто (Ліберальну партію), яка підтримувала французькі політичні доктрини.

У 1882 році Окума Сіґенобу заснував конституційно-прогресивну Партію конституційних реформ, яка закликала до конституційної демократії за британським зразком. У відповідь урядові бюрократи, представники місцевого самоврядування та інші консерватори заснували провладну Конституційно-монархічну партію у 1882 році. Численні політичні демонстрації призвели до подальших обмежень уряду, які перешкоджали політичним партіям й призвели до поділу всередині та між ними. Ліберальну партію, яка виступила проти Партії конституційних реформ, було розформовано у 1884 році, а Окума подав у відставку.

До розуміння необхідності конституційного уряду урядових лідерів підштовхувала загроза нестабільності та розкол керівництва щодо корейської справи. Лідер провінції Наґато Кідо Такайосі підтримував конституційну форму правління до 1874 року, підготував низку пропозицій щодо конституційних гарантій. Однак визнаючи реалії політичного тиску, олігархія мала наміри щодо збереження контролю. Такими були перші зроблені кроки.

Конференція в Осаці 1875 року призвела до реорганізації уряду із незалежною судовою системою та призначеним Сенатом Японії, який розглядався як законодавчий органу. Імператор заявив, що «конституційний уряд встановлюватиметься поступово», віддавши наказ Раді старійшин (Ґенро) розробити конституцію.

Через три роки Конференція губернаторів префектур створила обрані префектурні збори. Незважаючи на обмежені повноваження, ці збори представляли рух у напрямку представницького уряду на національному рівні, й до 1880 року подібні збори також були сформовані у селах та містах. У 1880 році делегати з двадцяти чотирьох префектур провели національний з'їзд про створення Парламентська ліга Японії.

Хоча уряд не був проти парламентського правління, зіткнувшись з прагненням «до прав людей», він продовжував намагання контролювати політичну ситуацію. Нові закони 1875 року забороняли критикувати пресі уряд, або обговорювати національні закони. Закон про громадські збори (1880) суворо обмежував публічні збори, забороняючи участь державних службовців та потребували дозволу міліції на всі збори.

Проте, у межах правлячого кола, незважаючи на консервативний підхід керівництва, Окума залишався прибічником уряду за британським зразком, уряду з політичними партіями та кабінетом, організованим партією більшості, відповідальним перед національними зборами. Він закликав провести вибори до 1882 року, а вже до 1883-го скликати національні збори. Такі кроки спровокували політичну кризу, яка закінчилася імператорським рескриптом 1881 року, який проголосив створення національних зборів у 1890 році та звільнив Окуму.

Відкинувши британську модель, Івакура Томомі та інші консерватори значною мірою звернулися до прусської конституційної системи. Складення проекту конституції Японії було доручено одному з олігархів Мейдзі, давньому держотворецю, Іто Хіробумі (1841 — 1909). У 1882 році він очолив місію з вивчення конституцій за кордоном, проводячи більшу частину часу у Німеччині. Конституція США було відкинуто як «занадто ліберальну», а британську систему як надто громіздку та з причин завеликого контролю парламента над монархією; французька та іспанська моделі не підходили з причин схильності до деспотизму.

У 1884 році Іто очолив нове Бюро з розслідування конституційних систем, а Державна рада була замінена у 1885-у. Іто обійняв посаду прем'єр-міністра. Посади канцлера (або головного міністра), лівого та правого міністрів, які існували з VII століття як дорадчі посади імператора, були скасовані. На їх місці у 1888 році була створена Таємна рада для оцінки майбутньої конституції та консультування імператора.

Для подальшого зміцнення авторитету держави було створено Вищу військову раду під керівництвом Ямаґата Арітомо (1838 — 1922), якому приписується заснування сучасної японської армії, який мав став першим конституційним прем'єр-міністром. Вища військова рада розробила систему за зразком німецького штабу із начальником штабу, який мав прямий доступ до імператора, та який міг діяти незалежно від міністра армії та цивільних чиновників.

Конституція Великої Японської імперії була прийнята 29 листопада 1890 року. Це була форма змішаної конституційної та абсолютної монархії. Імператор Японії юридично був верховним лідером, а Кабінет Міністрів — його послідовниками. Прем'єр-міністра обирала Таємна рада. Насправді главою держави залишався імператор, а прем'єр-міністр був фактичним главою уряду.

Класові відмінності здебільшого були усунені під час модернізації для створення представницької демократії. Самураї втратили статус єдиного класу з військовими привілеями. Однак у період Мейдзі більшість лідерів японського суспільства (політика, бізнес та військові) були колишніми самураями або нащадками самураїв.