Led Zeppelin — перший студійний альбом британського рок-гурту Led Zeppelin. Був випущений 12 січня 1969 року під лейблом Atlantic Records. Записувався протягом рекордних на сьогодні 36 годин у Лондоні на студії Olympic Studios. Альбом відображає вклад всіх чотирьох музикантів гурту та встановив унікальне поєднання блюзу та року Led Zeppelin.

Led Zeppelin надав гуртові численних фанатів — поєднання хеві-металу та психоделічної музики змусило полюбити гурт багатьох членів контркультури по обидва береги Атлантики.

Підґрунтя У серпня 1968 року британський рок-гурт The Yardbirds розпався остаточно. Гітарист Джиммі Пейдж, єдиний з учасників, який залишився, мав всі права гурт — назва та договір на концерт у Скандинавії. Пейдж зібрав новий склад, до якого ввійшли басист Джон Пол Джонс, вокаліст Роберт Плант та ударник Джон Бонам. Протягом вересня 1968 року гурт провів тур Скандинавією під назвою «The New Yardbirds». Вони виконували старий матеріал The Yardbirds, але поряд з ним з'являються нові пісні: «Communication Breakdown», «I Can't Quit You Baby», «You Shook Me», «Babe I'm Gonna Leave You» та «How Many More Times». У жовтні 1968 року гурт повертається до Англії і Пейдж змінює назву колективу на «Led Zeppelin». Одразу ж після цього починається запис першого студійного альбому.

Запис

У своєму інтерв'ю до Profiled (промо-диск для радіо, випущений у 1990 році), Джиммі Пейдж заявив, що робота над альбомом (включаючи зведення) велася протягом 36 годин (невеликими частинами протягом декількох тижнів), додаючи, що це йому відомо, оскільки він сам сплачував рахунок. Одна з основних причин такого малого часу запису у тому, що матеріал для альбому вже прослуханий і заготовлений ще з туру Скандинавією у вересні 1968. Як пояснив Пейдж:

Оскільки на той час контракту з Atlantic Records ще не було, то Пейдж і менеджер гурту, Пітер Ґрант, початковий внесок зробили з власних коштів. Тому гроші компанії звукозапису не витрачені даремно на надмірний час у студії.Dave Lewis (1994), The Complete Guide to the Music of Led Zeppelin, pp. 3-4 ISBN 0-7119-3528-9 В іншому інтерв'ю Пейдж розповів, що запис першого альбому був повністю сплачений за його рахунок. Це було зроблено для того, щоб гарантувати свободу від впливу лейблу:

Для запису Пейдж використовував психоделічно розфарбовану Fender Telecaster, яку йому подарував Джефф Бек після того, як на місце соло-гітариста у The Yardbirds було його запропоновано замість Еріка Клептона. Джиммі грав на Telecaster як на головному інструменті на всіх перших виступах гурту. Вона все ще у володінні Пейджа, але вже давно не використовується. Згодом він перейшов на Gibson Les Paul 1959 року, яку Джиммі подарував Джой Велш. Його Gibson Les Paul Black Beauty з трьома звукознімачами було викрадено під час туру Північною Америкою 1970 року. Цей інструмент надав особливої тональності гітарним партіям у Led Zeppelin II.

Також Пейдж використовував Gibson J-200, яку він позичив у Джима Саллівана Великого, для акустичних партій в альбомі.

Виготовлення Led Zeppelin було спродюсовано Джиммі Пейджем, головним інженером виступив Ґлін Джонс, який раніше працював з такими колективами як The Beatles, Rolling Stones та The Who. Альбом записано на аналоговій 4-доріжній машині, яка допомагає запису отримати його «теплий» звук. За повідомленнями, Пейдж використовував природне оточення кімнати, щоб збільшити штучну луну та текстуру запису, демонструючи нововведення у звукозаписі, які він вивчив протягом своєї кар'єри сесійного музиканта. Аж до кінця 1960-х більшість музичних продюсерів розташовували мікрофони безпосередньо перед підсилювачем звукових частот та барабанами. Для Led Zeppelin Пейдж запропонував розмістити додатковий мікрофон на деякій відстані від підсилювача (приблизно 6 метрів) та потім записати звук, який є збалансованим між ближнім та дальнім мікрофонами. Просуваючи цю техніку («відстань дорівнює глибині»), Пейдж став одним з перших продюсерів, який записав «оточуючий звук».

Головна проблема запису альбому — це «витік» вокалу Роберта Планта на записах. Пейдж пояснив це у інтерв'ю журналові Guitar World:

У пісні «You Shook Me» Пейдж використав свою техніку «зворотної луни»: луна йде перед звуком, що її породив а не після. Для цього стрічку перевертають та на додатковому каналі записують луну. Після цього стрічку перевертають назад і луна випереджає сигнал. Цю техніку Джиммі розробив ще у The Yardbirds під час запису синглу «Ten Little Indians».

Альбом став одним з перших, який випускався лише у стерео, у той час як в 1969 році більшість альбомів була доступна у стерео та моно версіях.

Конверт та обкладинка платівки

Обкладинка Led Zeppelin, яку обрав Пейдж, зображує падіння найбільшого цепеліна Гінденбург. Зображення посилається на походження назви гуртуLewis, 2004. p. 4, коли Пейдж, Джефф Бек та члени гурту The Who: ударник Кіт Мун та басист Джон Ентвістл обговорювали ідею формування Led Zeppelin. Тоді Мун пожартував: «Можливо він полетить як свинцевий балон». Ентвістл одразу ж виправив його: «… як свинцевий дирижабль!». Фотографію для задньої сторони конверту зробив один з засновників The Yardbirds Кріс Дреджа. Дизайном обкладинки та конверту займався Джордж Гарді, з яким гурт продовжить співпрацю в майбутньому.

Гарді згадував, що спочатку він пропонував дизайн заснований на символі старого клубу в Сан-Франциско — зображення фалічного цепеліна у хмарах. Джиммі відмовився, але його було використано як логотип для задньої обкладинки перших двох альбомів Led Zeppelin. Протягом перших тижнів продаж у Великій Британії, назва гурту та логотип Atlantic Records були надруковані бірюзовим кольором. Коли платівку почали випускати у доступному зараз жовтогарячому, то версії з бірюзовим кольором стали справжніми раритетами.

Обкладинка Led Zeppelin отримала широку увагу 28 лютого 1970 під час концерту у Копенгагені, де гурт виступав під назвою The Nobs. Це була вимушена зміна назви через правові непорозуміння з Євою фон Цеппелін (дальня родичка конструктора-винахідника дирижаблів). Коли вона побачила на логотипі Гінденбург у вогні, то почала погрожувати музикантам, що забере їхню назву через суд.Keith Shadwick Led Zeppelin 1968—1980: The Story Of A Band And Their Music

Музика

Концептуальна оригінальність альбому помітна у таких треках як «Good Times Bad Times» та «Communication Breakdown». Вони мали унікальний, помітно важкий звук, який був новим для молоді кінця 60-х. «Communication Breakdown» мала значний вплив: у документальному фільмі «Ramones — The True Story» () швидкість Пейджа, його гітарні рифи відзначаються гітаристом Джоні Рамоном, як натхнення та основа для його панк-творчості. Led Zeppelin містить делікатну гру на акустичній гітарі у «Black Mountain Side», а також поєднання акустичних та електричних підходів у «Babe I'm Gonna Leave You».

«Dazed and Confused», можливо, центральна композиція альбому. Низхідна бас-лінія Джона Пола Джонса, важкі ударні Бонама та потужні рифи і соло Пейджа є особливими рисами цієї композиції. Цікавим елементом пісні є гітарне соло, яке грається скрипковим смичком. Цю ідею запропонував Девід МакКеллам (відомий шотландський скрипаль), якого Пейдж зустрів під час роботи у студії.Welch, Chris (ed.) Led Zeppelin: Dazed and Confused, the Stories Behind Every Song. (Page 23) Thunder's Mouth Press, 1998 ISBN 1-56025-188-3 Це соло у середній частині композиції підносить психоделічний рок до експериментально нових висот, особливо в розширеній стадії. Воно побудовано на ранішніх версіях виконання цієї пісні, які Пейдж грав в останні дні The Yardbirds. На концертах ця пісня поступово розширювалася за рахунок інших композицій гурту.

Смичкова техніка використовується і в «How Many More Times». Ця пісня з рифом у стилі болеро та слабкою шумовою секцією, у якій Роберт Плант стогне пісню «The Hunter», популярного американського блюзиста Альберта Кінґа.

Більшість ранніх пісень Led Zeppelin засновані на блюзових стандартах. Альбом включає декілька треків, які написані іншими виконавцями: «You Shook Me» та «I Can't Quit You Baby» Віллі Діксоном, та «Babe I'm Gonna Leave You». Останню Пейдж свого часу помилково вважав фолк-стандартом, який він почув у виконанні Джоан Бейз. Але згодом виявилося, що у пісні є автор — Енн Бредон, яка написала її ще у 50-х роках. Діксон, у свою чергу, отримав належну виплату як композитор двох своїх пісень на цьому альбомі (пізніше «You Shook Me» також припишуть Дж. Б. Ленору), але продовжив врегульовувати справу щодо «Whole Lotta Love», у якій Плант частково використав текст Діксона. У «You Shook Me» Плант перекликається з гітарою Пейджа — техніка «call and response», яка широко використовувалася у блюзі 30-х років.

Джефф Бек також записав «You Shook Me» у своєму дебютному альбомі Truth і звинуватив Пейджа у томі, що він викрав його ідею. З Джонсом та ударником Кітом Муном із The Who, Пейдж грав (і казав, що то його аранжування) «Beck's Bolero», інструментальну композицію в Truth, яка могла бути перероблена у джем «How Many More Times». Такі звинувачення призвели до ворожнечі між Пейджем та Беком, які разом грали у The Yardbirds та були друзями з самого дитинства.Stephen Davis (1995). Hammer of the Gods (LPC), 44, 57 64, 190, 225, 277. ISBN 0-330-43859-X Фактично Пейдж порекомендував Бека, коли з The Yardbirds пішов Ерік Клептон.

У своєму інтерв'ю 1975 року Джиммі Пейдж розповів про музику альбому:

Успіх та привітання критиків

Альбом рекламувався в провідних музичних журналах під гаслом «Led Zeppelin — єдиний шлях до польотів». Спочатку альбом отримав дуже бідні рецензії. Журнал Rolling Stone дав дуже погану оцінку, заявивши що гурт пропонує як «менш ніж їх близнюк, Jeff Beck Group грали так само або краще три місяці тому». Також вони назвали Планта «такий же піжонський як Род Стюарт, але зовсім не збуджуючий». Пізніше журналіст Кемерон Кроу відзначить:

Проте, альбом мав шалений фінансовий успіх. Спочатку альбом було видано у США 17 січня 1969 року щоб отримати вигоду зі свого першого туру Сполученими Штатами. Після цього Atlantic Records надала декілька сотень копій ключовим радіостанціям та рецензорам. Позитивні реакції на зміст платівки у сумі з гарними відгуками на відкритих концертах гурту призвели до 50 000 попередніх замовлень на платівку. Він залишався у чартах Billboard протягом 73 тижнів, та затримався на 79 у Британії. Вже у 1975 році було продано копій на $7 000 000.

Успіх та вплив альбому сьогодні визнаний навіть тими, хто спочатку скептично до нього поставився. Так, у 2006 році критики Rolling Stone стверджували:

Згідно з Льюїсом, експертом з Led Zeppelin:

У 2003 телемережа VH1 назвала Led Zeppelin 44 найкращим альбомом всіх часів, а журнал Rolling Stone надав йому 29 сходинку у . Його особливо відзначено як переломний момент при переході від хард-року до хеві-металу.

Схвалення Публікатор Країна Список Рік Місце Kerrang! Велика Британія 100 найкращих хеві-метал альбомів всіх часів 1989 18 Rolling Stone США 500 найкращих альбоів всіх часів 2003 29 Q Велика Британія Музика, яка змінила світ (Перша частина: 1954—1969) 2004 7 Роберт Даймері США 1001 альбом, які вам слід прослухати перед тим, як помрете 2006 * Uncut Велика Британія 100 найвизначніших дебютних альбомів 2006 7 Зала слави рок-н-ролу США Визначні 200 2007 165 Q Велика Британія 21 альбом, які змінили музику 2007 6

* немає рейтингу

Список композиций

Роберт Плант брав участь у написанні пісень, але його ім'я не було включено, згідно з умовами контракту.

Деякі касетні версії змінили порядок сторін альбому. Згідно з цією версією перша сторона починається піснею «Your Time Is Gonna Come» і завершується «How Many More Times», у той час як друга сторона починається з «Good Times, Bad Times» та завершується «Dazed and Confused».

Учасники запису

Led Zeppelin Джиммі Пейдж — гітара, бек-вокал, продюсер Роберт Плант — вокал, губна гармоніка Джон Пол Джонс — бас-гітара, орган, клавішні, бек-вокал Джон Бонам — ударні, литаври, бек-вокал Пітер Ґрант — продюсер

Технічний персонал