Пеканбару, Паканбару () — місто в Індонезії на острові Суматра. Адміністративний центр провінції Ріау ().
Територія міста виділена в самостійну адміністративну одиницю — муніципалітет (кота). Населення, за підсумками загальнонаціональної перепису 2010 року, становить 897 768 осіб. Площа станом на 2010 рік — 632,26 км².
Розташований в центральній частині острова Суматра на відстані близько 120 км від узбережжя Малаккської протоки і близько 200 км від узбережжя Індійського океану. Стоїть на обох берегах річки Сіак ().
Національний склад населення дуже різноманітний. Найбільш численні представники народності мінангкабау, малайці, а яванці, батаки. Переважне віросповідання містян — іслам суннітського напрямку.
Заснований на початку XVII століття під назвою Сенапелан. Сучасну назву отримав у 1784 році. Розташовувався на території султанату Сіак, що знаходився на початку свого існування у васальній залежності від малайського султанату Джохор, пізніше — в колоніальній залежності від Нідерландів. В кінці XVIII — початку XIX століття був столицею султанату. У період нідерландської колонізації став великим центром виробництва кави і натурального каучуку, пізніше — гірничодобувної промисловості. Під час японської окупації в ході Другої світової війни був важливим опорним пунктом японських військ, центром масштабних примусових робіт військовополонених та місцевого населення.
До складу Індонезії увійшов у 1945 році, після добровільної передачі султаном Сіака суверенітету над своїми володіннями влади Республіки. З 1957 року в складі провінції Ріау. З 1959 року є її адміністративним центром.
Відрізняється динамічним економічним розвитком. У місті розташовані великі підприємства нафтопереробної та хімічної промисловості, великий річковий порт, . Є декілька вузів, одна з найбільших у країні публічних бібліотек і один з найбільших в країні стадіонів. Визнаний одним з найбільш упорядкованих, інфраструктурно розвинених і чудових в екологічному відношенні міст Індонезії.
Історія
Доколоніальний період Перші згадки про населені пункти на території Пеканбару відносяться до XVII століття — сюди, у невелике рибальське село Паюнгсекаки було перенесено більш крупне поселення Сенапелан, мешканці якого були змушені залишити колишні місця проживання через несприятливі кліматичні умови. Найменування «Сенапелан» закріпилося за новим населеним пунктом і навколишнього його місцевістю. Саме Сенапелан вважається прообразом Пеканбару, при тому, що обидва топоніма — і «Сенапелан», і «Паюнгсекаки» — збереглися за двома районами сучасного міста.
У 1720-х роках Сенапелан був включений в територію новоствореного султанату Сіак, з перших днів свого існування потрапив у васальну залежність від малайського султанату Джохор.
Колоніальний період
У першій половині XVIII століття Джохор опинився в стані військової конфронтації з Нідерландської Ост-Індської компанією (НОІК), значно розширила до того часу свій вплив у цій частині Малайського архіпелагу. При цьому, ігноруючи претензії джохорців на сюзеренітет над Сіаком, голландці вступили в прямі відносини з правителем останнього і домоглися від нього дозволу на будівництво в безпосередній близькості від Сенапелана великого форту, який використовувався колонізаторами до 1756 року. Після серії невдалих бойових зіткнень з голландцями у 1746 році султан Джохора був змушений підписати з ними мирний договір, за умовами якого НОІК передавався суверенітет над Сіаком. При цьому сіакські правителі, які зберегли високий ступінь самоврядування, приступили до активного економічного та інфраструктурного розвитку Сенапелана. У 1760-ті роки тут, зокрема, були побудовані султанський палац (до теперішнього часу не зберігся) і велика мечеть. У 1775 році в Сенапелан була офіційно перенесена столиця султанату, що послужило додатковим стимулом розвитку міста.
Перший з перебралися в Сенапелан сіакських султанів Абдул Джаліл Аламудин Шах (), прагнучи до розширення зовнішньоекономічних зв'язків, спробував організувати тут велику регіональний ярмарок, проте успіху не досяг. Після того ж, як на початку 1780-х років його сина Мухаммада Алі () вдалося, нарешті, облаштувати ярмарок, вона набула настільки важливе комерційне значення для цієї частини Суматри, що 23 червня 1784 року сам населений пункт за ініціативою ради місцевих родоплемінних старійшин був перейменований в Пеканбару (), буквально «Нова ярмарок» (pekan — «ярмарок», baru — «новий»). Саме 23 червня вважається днем заснування міста Пеканбару і відзначається тут як офіційний міське свято.
Після банкрутства і ліквідації НОІК в 1798 році Пеканбару, як і всі володіння Компанії, перейшли під пряме управління уряду Нідерландів, підкорених до цього моменту наполеонівською Францією. Однак наступна в 1811 році окупація Нідерландської Ост-Індії Великою Британією, яка прагнула не допустити переходу колонії до Франції, істотно послабила нідерландське вплив на Суматрі. В результаті голландцям, які повернули собі колонію в 1816 році, довелося заново встановлювати свою владу над Сіаком і, зокрема, над Пеканбару, що втратили до того часу столичний статус, проте, як і раніше, мала велике торговельне та інфраструктурне значення. При цьому адміністрація британських колоніальних володінь у Південно-Східній Азії деякий час зберігала претензії на деякі суматранські території, у силу чого перша спроба відновлення контролю над Сіаком, розпочата Нідерландами в 1840-е роки, виявилася невдалою.
У 1850-е роки Пеканбару опинився на території внутрисіакського конфлікту, викликаного династичної боротьбою султана Шаріфа Ісмаїла () з одним із своїх родичів. Залучені султаном формування бугійських найманців на чолі з британцем Адамом Вілсоном () поступово стали загрозою для його власної влади. У 1856 році Шаріф Ісмаїл був змушений звернутися за допомогою до голландцям, які, розгромивши ополчення Вілсона, в 1858 році примусили правителя до підписання договору про входження султанату в склад Нідерландської Ост-Індії при збереженні його формального суверенітету — таким чином Пеканбару знову опинився під колоніальною владою.
У складі нідерландських володінь місто зберігав важливе значення, насамперед, як великий торговельний пункт: навігаційні умови річки Сіак забезпечували стабільний судноплавний зв'язок з Малаккською протокою. Крім того, з середини XIX століття Пеканбару став великим центром виробництва кави, а з початку XX століття — виробництва натурального каучуку та вугільної промисловості. При цьому влада сіакських султанів над містом поступово ставала все більш номінальною: реальні управлінські функції здійснювалися представниками нідерландської колоніальної адміністрації, що мали до 1931 року посаду асистент-резидента, після — контролера.
Період японської окупації Наприкінці лютого 1942 рік Пеканбару був зайнятий збройними силами Японії в ході операції в Нідерландській Ост-Індії. Місто, як і вся територія Суматри, був віднесений до зони окупації 25-ї армії і 8 березня 1942 року став центром округи на чолі з японським військово-адміністративним керуючим. При цьому номінальною владою над цією територією, як і раніше мав султан Сіака, за яким японці зберегли церемоніальні повноваження.
Прагнучи зміцнити матеріально-технічну інфраструктуру на Суматрі і, зокрема, розширити можливості вивезення місцевої сировини через тихоокеанську акваторію, японці розгорнули будівництво залізничної гілки довжиною 220 км, що з'єднує Пеканбару з північним терміналом суматранської залізниці. На будівництві було задіяно близько 6500 голландських і британських військовополонених, а також понад 100 000 підневільних індонезійців. До моменту закінчення робіт влітку 1945 року померло або було вбито не менше третини європейців і більше половини індонезійців.
До періоду японської окупації, що тривала до серпня 1945 року, відноситься початок розробки на прилеглих до Пеканбару територіях родовищ нафти і створення в місті інфраструктури нафтопереробки.
Історія
Доколоніальний період Знаходження Пеканбару у складі Республіки Індонезії було підтверджено індонезійсько-голландським Лингаджатским угодою 12 листопада 1946 року. Проте в ході військових дій, що почалися влітку 1947 року, місто був зайнятий нідерландськими військами і утримувався ними до січня 1948 року, коли індонезійська суверенітет над цією територією був закріплений Ренвільською угодою.
У 1956 році Пеканбару отримав статус міської одиниці в складі новоствореної провінції Центральна Суматра. Після поділу цієї провінції в 1957 році на провінції Західна Суматра, Джамбі і Ріау зберіг аналогічний статус у складі останньої. 20 січня 1959 року став адміністративним центром Ріау, отримавши при цьому статус міського муніципалітету, який зберігається до теперішнього часу при незначних змінах відповідного адміністративного терміна.
Фізико-географічна характеристика
Географія Географічні координати Пеканбару — 0°32'00" пн. ш. 101°27'00" сх. д..
Місто розташоване в центральній частині острова Суматра, приблизно в 120 км від східного узбережжя, що виходить на Малаккська протока, і приблизно в 200 км від західного узбережжя, що виходить на Індійський океан на відстані близько 55 км на північ від екватора. Займає площу 632,26 км². Має неправильну форму, злегка витягнуту по напрямку з південного заходу на північний схід. Знаходиться в центральній частині провінції Ріау. З північно-східної сторони на території міста межує з територією округу Сіак, з південно-західної — з територією округу Кампар.
Рельєф, геологічна будова, природні умови Місто стоїть на обох берегах річки Сіак, здебільшого на південному, у рівнинній, місцями заболоченій місцевості. Висота міської території над рівнем моря коливається від 5 до 50 метрів, у центральній частині не перевищує 11 метрів. На 65 % міської території ухил місцевості не перевищує 5 градусів, на 30 % коливається в межах 5—20 градусів і лише приблизно на 5 % місцевості перевищує 20 градусів. Під територією міста у напрямку з північного заходу на південний схід проходить зона геологічного розлому. Для східних північно-східних і південно-західних районів характерні як синклінальні, так і антиклінальні складки, формування яких відноситься до середнього міоцену.
Головною водною артерією міста є річка Сіак, приблизно в 160 км нижче за течією впадає в Малаккська протока. Її ширина в межах міста становить близько 100 метрів, середня глибина по фарватеру — 8 метрів. По території Пеканбару протікають також кілька приток Сіака — невеликі річки Умбансарі, Айрхітам, Сімбан, Сетукул, Пенгамбанг, Укуі, Саго, Сенапелан, Лімау, Тампан і Саіл.
Клімат Місто знаходиться у зоні, котра характеризується вологим тропічним кліматом. Найтепліший місяць — квітень із середньою температурою 27.8 °C (82 °F). Найхолодніший місяць — січень, із середньою температурою 26.7 °С (80 °F).
+ Середньодобова відносна вологість (%) Період Січень Лютий Березень Квітень Травень Червень Липень Серпень Вересень Жовтень Листопад Грудень Рік Відсотки 83 80 81 81 81 79 80 80 81 81 82 83 81 + Кількість дощових днів Період Січень Лютий Березень Квітень Травень Червень Липень Серпень Вересень Жовтень Листопад Грудень Рік Кількість 13 11 13 14 11 8 7 10 11 14 16 16 144 + Кількість туманних днів Період Січень Лютий Березень Квітень Травень Червень Липень Серпень Вересень Жовтень Листопад Грудень Рік Кількість 2 2 3 3 3 3 4 4 3 3 4 3 37 + Швидкість вітру (км/год) Період Січень Лютий Березень Квітень Травень Червень Липень Серпень Вересень Жовтень Листопад Грудень Рік Середня швидкість 3 3 2 2 3 3 4 4 4 3 3 4 3.2 Максимальна швидкість 63 46 69 74 74 70 43 41 67 59 74 72 74
Екологічний стан, стихійні лиха В екологічному плані Пеканбару є одним з найбільш благополучних серед великих міст не тільки Суматри, але і всій Індонезії. Подібний стан, незважаючи на близькість нафтопромислів та лісові пожежі, які регулярно відбуваються в навколишніх районах Суматри, місцевій владі вдається підтримувати за рахунок низки масштабних програм, спрямованих на захист довкілля.