Селянські повстання 1929—1932 — масові виступи селян проти більшовицького режиму у 1929—1932 рр. Офіційна політика радянської влади була спрямована на проведення суцільної колективізації сільського господарства, при чому, «в історично мінімальні строки». Політичний курс передбачав примусове створення колгоспів і радгоспів, що супроводжувалося конфіскацією всієї землі, худоби та робочих інструментів у селян, загострення «класової боротьби» на селі, розкуркулювання, грабіжницьку хлібозаготівельну та фіскальну політику, закриття церков. Все це разом створило наприкінці 1920-х рр. нестерпне становище на селі і спричинило зростання селянського опору: за 10 місяців 1929 Державне політичне управління УСРР зареєструвало 1120 випадків підпалів, побиття, убивств комуністів і сільських та колгоспних активістів, які впроваджували більшовицький курс на селі. За оцінкою генерального секретаря ЦК КП(б)У Станіслава Косіора, розмах «куркульського терору» в Україні 1929 зріс у 4 рази у порівнянні з 1927.

Супротив диктатурі На селі вороже сприйняли мобілізованих для колгоспизації українського села т. зв. двадцятип'ятитисячників: «Нам не треба диктатури пролетаріату», «Геть диктатуру пролетаріяту, при якій селянам не можна жити!», «Лише приватне господарство є основою держави. Колективи є перехідною сходинкою до комуни, а комуна — це чума для селянства» (Могилівська округа).

Для упередження протесту, що наростав в українському селі, до 9 лютого 1930 було заарештовано 11685 осіб. Відповідно до директив з Москви розкуркулення і виселення куркулів здійснювалися як військова операція ДПУ УСРР. Для її проведення в районах формувалися особливі загони з озброєних партійців і комсомольців, а в округах — із чекістсько-військового резерву, комуністів, комсомольців, піших і кінних частин міліції. До кожної округи прикріплювалися війська ДПУ і школи міліції (оперативний наказ ДПУ УСРР від 11 лютого № 4472).

Форсуючи темпи колективізації, більшовицьке керівництво УСРР визначило 199 т. зв. районів суцільної колективізації; у лютому 1930 їх число було збільшене до 309, тобто до понад половини всіх районів УСРР. Насаджування колгоспів викликало протидію селян: вони почали масово розпродувати майно і худобу, зросла кількість втікачів у міста, на будови й шахти Донбасу; почастішали спроби перейти на територію Польщі й Румунії. «Куркульський опір колективізації, починаючи з другої половини грудня, всемірно зростає» (інформація ДПУ УСРР до ЦК КП(б)У 20 березня 1930). Зросло число антиколгоспних листівок, колгоспи трактувалися в них як «друга панщина», поширилися заклики до боротьби за самостійну Україну, апелятиви до національних лідерів («Батько Петлюра, встань, прокинься, подивися, як стогне Україна» (с. Катеринівка Проскурівської округи та ін.). В офіційному листуванні спротив колгоспизації часто називався «волинкою», оскільки селяни чинили запровадженню колгоспів відвертий або прихований опір.

Ліквідація куркульства як класу Операція масового виселення куркулів (див. «Ліквідація куркульства як класу»), що розпочалася 19 лютого 1930, різко загострила ситуацію. У 20-х числах лютого в Старобільській окрузі, Проскурівській окрузі, Дніпропетровській окрузі, Сумській окрузі, Шепетівській окрузі та інших округах почалися масові виступи селян. В Любарському районі Бердичівської округи заворушення вибухнули після того, як одночасно було закрито 29 церков. Становище в Шепетівській окрузі загострилося після того, як на початку лютого влада заборонила роботу млинів і масово стала закривати церкви. Учасники заворушень у районному центрі Плужне (нині село Ізяславського району Хмельницької області) цієї округи вимагали: «Не чіпайте церков!», «Не чіпайте куркулів!», «Геть колективізацію!», «Геть радянську владу, будемо вибирати старосту!» За день селянські виступи розпочалися ще в 22-х селах району, а ще через день охопили вже 13 районів округи. У багатьох селах було розігнано сільради, сільських активістів і комуністів побито, колгоспизоване (за тодішньою лексикою — «усуспільне») майно розібране. Придушенням селянських заворушень у Правобережній Україні керував голова ДПУ УСРР В.Балицький. Для ліквідації виступів до Шепетівської округи відрядили 20 комуністів із Харкова і 75 озброєних курсантів школи міліції та війська ДПУ. Селяни чинили спротив і, озброївшись вилами, лопатами й сокирами, вели справжні бої з карателями. На Бердичівщині було сформовано озброєний загін зі 100 бердичівських комуністів та 50 курсантів Київської школи міліції, який разом із кавалерійськими загонами ДПУ під командуванням В.Балицького повів каральні операції проти повсталих.

Режим особливо непокоїло те, що заворушення охопили всі 11 округ прикордонної зони. У Тульчинській, Могилівській та Вінницькій округах відбулися заворушення в 343 сільрадах, було розгромлено 73 сільради, радянську владу ліквідовано в десятках сіл, офіційні джерела відзначають тут 81 випадок збройного опору селян.

Масштаби заворушень 26 лютого заворушення відбулися в прикордонному Червоноповстанському районі Одеської округи. У с. Градениці (нині село Біляївського району Одеської області) селяни зажадали повернення виселених куркулів, припинення розкуркулювання, повернення зібраного посівного зерна. Повсталі підійшли до застави, вимагаючи її ліквідації й відкриття кордону. 27—28 лютого заворушення перекинулися на сусідні села Троїцьке (нині село Любашівського району) та Яськи (нині село Біляївського району; обидва Одеської обл.). Як зазначав В.Балицький, «весь район розташування цих сіл має міцні повстанські традиції». В Яськах повстанці виступили під керівництвом підпрапорщика Войтенчука; було обеззброєно міліцію, побито й важко поранено 10 комуністів та більшовицьких активістів, худобу розібрано, перекопано вулиці села, влаштовано барикади, біля церкви збудовано дротяні загорожі. Коли загін ДПУ, керований В.Балицьким, увійшов у Яськи, селяни вдарили на сполох. У ході ліквідації заворушення було схоплено 150 осіб. Заворушеннями були охоплені також селах Зельци та Кандель (обидва нині в складі смт Лиманське Роздільнянського району Одеської обл.), Захарівка, Свердлове (нині село Іванове Лиманського району Одеської обл.).

На Могилівщині На Могилівщині заворушення охопили 13 районів, вони відбувалися в 93-х селах. У Шаргородському районі поштовхом до них стало свавілля ДПУ УСРР. Односельці заарештованих у с. Плебанівка (нині село Шаргородського району Вінницької обл.) «куркулів» 11 березня гуртом накинулися на опергрупу, побили уповноваженого ДПУ УСРР. Вранці селяни рушили на Шаргород, до них приєдналися мешканці сусідніх сіл Козлівка (нині село Шаргородського району) і Шостаківка (нині у складі м. Шаргород). Були розіслані посланці по навколишніх селах із закликом приєднуватися до повстанців. Натовп у 1,5 тис. осіб прибув до Шаргорода, щоб звільнити заарештованих. Повсталі оточили райвиконком та райком КП(б)У, розгромили райвиконком і фінансовий відділ, де містилися документи про ненависне для селян оподаткування, папери й книги спалили. У вогонь повкидали й портрети вождів режиму. Комуністів та активістів побили, загнали у монастир, звідки вони відстрілювалися разом із міліцією; лише з появою опергрупи ДПУ УСРР у складі 30-ти осіб селяни розійшлися. Війська, викликані з Могилева-Подільського, оточили повсталі села, взяли заручників. Звинувачення навесні 1930 були пред'явлені тільки двом організаторам, але 1937/38 енкаведисти заарештували й стратили всіх інших.

У Мурафському районі У суміжному Мурафському районі центром подій стала Слобода Мурафська, де 11 березня був базарний день; слобожани агітували прибулих із сусідніх сіл виступити разом проти колгоспів. Було розгромлено приміщення сільрад у Слободі Мурафській, Мурафі, Клекотині (нині села Шаргородського району) та Травній, знищено папери, повернуто усуспільнене майно. Лунали вимоги звільнення ксьондза та «Геть владу робітників!» У Травній повсталі, шматуючи портрет В.Леніна, примовляли: «Ось тобі, сучий сину, за те, що нас розкуркулюєш, що довів до цього селян». Групу комуністів і робітників, мобілізовану районним комітетом КП(б)У, селяни побили й прогнали, загін міліції закидали палицями й камінням. Лише прибулий кінний резерв із Шаргорода розсіяв натовп і провів арешти. Поблизу сіл Сугаки й Вендичани (нині село й селище міського типу Могилів-Подільського району Вінницької обл.) величезні натовпи селян оточили загін карателів, накинулися на них із сокирами й вилами, закидаючи камінням і намагаючись відбити провідників заворушення в Лучинецькому районі.

У Тульчинській окрузі

У Тульчинській окрузі проти більшовицького режиму піднялося 189 сіл. Як зазначав у спецзведенні від 13 березня 1930 В.Балицький, у цій окрузі «у цілому ряді пунктів констатується розвиток повстанських тенденцій». Відзначалося, зокрема, що в більшості сіл Бершадського району «повне безвладдя: багато сільрад закрито, місцеві працівники та сільський актив розбіглися … в окремих пунктах вимоги учасників волинок носять різко виражений контрреволюційний характер». У Баланівці та Поташні Бершадського району (нині обидва села Бершадського району Вінницької обл.) більшовицькі органи влади ліквідовано, члени радянських організацій, комітетів незаможних селян, партійці та комсомольці втекли в ліс. За даними окружного відділу ДПУ УСРР, на околицях сіл були виставлені караули. Натовпи селян із кількасот осіб співали «Ще не вмерла Україна!» «З села Баланівки Бершадського району після рішучих заходів нашого загону, — читаємо в зведенні, — пішло до лісу 500 чоловік, озброєних вилами й сокирами». У Великій Русаві (нині село Томашпільського району Вінницької обл.) й Малій Русаві (нині у складі с. Велика Русава) селяни вчинили збройний опір загонові ДПУ УСРР. Гострий характер мав виступ у селах Гарячківка (нині село Крижопільського району Вінницької обл.) і Вільшанка М'ястківського району, де гурт селян із 1—2 тис. осіб вчинив опір прибулому до села загону карателів. Гурт повсталих числом до 1 тис. осіб, що діяв під керівництвом Наріжного, розгромив райвиконком у Соболівці. В Джулинському районі збройні загони селян очолила жінка на прізвище Задорожна, яка оголосила себе диктатором району. В 4-х сільрадах пройшли перевибори, під час яких обрали старост і писарів. Очолювана В.Балицьким група ДПУ УСРР запросила Задорожну й інших керівників районної «диктатури» на переговори й заарештувала їх. Для придушення повстання в Бершадському й Ольгопільському районах було використано кавалерійські загони ДПУ.

Вимоги повсталих Донесення місц. органів влади з різних округ фіксують такі вимоги повсталих: «Геть колективізацію!», «не треба СОЗ'у», «Геть податки!», «вислати з села комсомольців», «звільнити заарештованих куркулів та попів», «скасувати податок, призначений у порядку експертного обкладання», «повернути куркулям конфісковане майно та будинки», «ліквідувати сільради та обрати старосту й писаря», «надати виборчі права всім, хто їх не має», «скасувати податок на Церкву», «дозволити вільну торгівлю», «позбавити виборчих прав комсомол», «скасувати політику наступу на куркуля — усі рівні», «Скинули царя, скинемо й совіти!», «Нам не потрібна радянська влада, яка грабує селян!», «Геть комуністів, які ведуть країну до загибелі!», «Замінити сільради старостами», «Геть радянську владу, хай живе самостійна Україна!» (Бершадський, Джулинський, Ольгопільський, Ободівський райони Тульчинської округи). Керівники ДПУ пов'язували антирежимну активність на цих теренах із діяльністю повстанських загонів на чолі із С.Заболотним у 1-й пол. 1920-х рр.

Оцінка ситуації більшовицьким керівництвом