Фа́щівка — село в Україні, у Підволочиській селищній громаді Тернопільського району Тернопільської області. Розташоване за 22 км від адміністративного центру громади Підволочиськ. На серпень 2007 року в ньому постійно проживає 176 чоловік. Дворів на цей період нараховується 69. Раніше було підпорядковане Турівській сільській раді.
Від вересня 2015 року ввійшло у склад Підволочиської селищної громади.
Населення — 196 осіб (2007).
Історія
Поблизу села виявлено археологічні пам'ятки ранньоскіфського періоду.
Перша писемна згадка — 1547.
У 1854 — 1918 рр. у складі Скалатського повіту (Королівство Галичини та Володимирії).
Діяли «Просвіта» та інші товариства. Матеріали діяльності товариств та копії документів ви можете переглянути по цих посиланнях: ПРОСВІТА СОЮЗ УКРАЇНОК РІДНА ШКОЛА СІЛЬСЬКИЙ ГОСПОДАР
4 квітня 1945 близько 40 членів ОУН і вояків УПА загинули у штольнях гори Стінка (споруджено пам'ятник із переліком 23-х відомих імен).
До 1999 року в селі була тракторна бригада, ферма, люди мали роботу. Багато збудовано об'єктів в минулі роки хорошим господарником, керівником колгоспу ім. Лесі Українки (1984 — 1995 рр.) Гладчаком Михайлом Олексійовичем. Проте керівники які були після нього, не вміли або не могли ефективно працювати, в результаті чого виникли різні заборгованості, що стало причиною ліквідації тваринницької ферми, продажу техніки тракторної бригади, автопарку тощо. На сьогодні залишилися одні руїни.
У 2002 році частина жителів села віддала свої паї Гуті Івану Миколайовичу. Практично всі люди працездатного віку в наш час (2007 рік) залишились без роботи. У 2003 році за рахунок (виключно) коштів села була проведена газифікація (53 хати). Нині пустих хат нараховується 23. Більш детально читати історію села Фащівки Ви можете на сайті села
ФАЩІВКА (короткі фрагменти історії села) ЧАСТИНА-1. .
.
Збруч… Він бере початок на Авратинській височині, витікаючи невеликим струмком з лісового болота. По всій своїй довжині Збруч є межею Тернопільської, Хмельницької областей. Довжина річки 244 кілометри, ширина в її нижній частині досягає 15 — 18 метрів. З архіву.
"Село Фащівка у колишньому Скалатському повіті, розташована над р. Збруч, біля самого кордону Галичини і російського Поділля, на півночі від узгір'я Медобір (Див. Slownik geograficzny….Том.II, Варшава, 1881 р. стор.374). (виписка з Тернопільського державного Архіву). У володінні поміщика Леона Бромірського (маєток стояв між обійстям Цимбал та теперішньою хатою Каптій, будинок Цимбала Йосифа — це була кухня) було 440 моргів землі, (тягнулося це «фільваркове» поле від будинку Башнянина Івана і до прогону), а у селянській власності — 975 австр. моргів землі.
Пізніше з цього маєтку (розпроданого за борги), були збудовані в селі такі хати як будинок Репки, Ленчука Михайла, Оконського Йосифа, Домка.
В селі за Польщі пан Льорбер Йось (хата його стояла між обійстям Заболотної Павліни та колишнім господарством Гончар), мав 100 га кращої землі, побудував в селі млин, пізніше вся родина: його брат Іцко, дочка Песя з чоловіком Сруль Бондером загинули в гетто, їх діти: Йось (Bonder Joseph), Юнка (Joan Bonder) виїхали в США. Трагедія цієї родини описана в Блозі (Фащівка. Інформаційний сайт села).
У Фащівці народився викладач і педагог Ігнатій Хмелевський (1788—1869). Колись це село належало до великого Гримайлівського ключа, який охоплював 30 Подільських сіл і 3 містечка. Все це належало Синявським. Потім село перейшло у володіння пані Ржевуцької, яка продала маєток разом з містечком Тарнорудою, прикордонному комірнику Бромірському, який мав гарну бібліотеку, серед якої було багато книжок на новогрецькій мові.
Чисельність населення по роках: Населення — 689 чоловік (1881 рік). В селі була школа з одним вчителем, яка належала до шкільної ради в м. Тернополі.
На 10 грудня 1914 року населення 741 чол.
На 30 вересня 1921 (перший перепис) населення було 962 чол. (402 чол., 560 жін).
В 1924 році в селі проживало 808 чоловік, було 171 господарство, якому належало з присадибним господарством 900 моргів землі.
Під владою Польщі.
Зазнавши нищівної поразки у війні, в жовтні 1918 р. Австро-Угорська імперія почала розпадатися. Коли це стало остаточно зрозумілим то 18 жовтня 1918 року парламентарії, провідники політичних партій, церковні ієрархи Східної Галичини та Буковини утворили Українську Народну Раду (УНР), що мала діяти як представницький орган. Вони також оголосили про намір об'єднати всі західноукраїнські землі в одне ціле. Українське населення із захопленням вітало ці події. Євреї або визнавали суверенітет українців, або трималися нейтрально. Але, тільки оговтавшись від потрясіння, поляки перейшли до активного опору. Війна в основному точилася між українською більшістю та польською меншістю Східної Галичини. Швидка й ефективна мобілізація дала змогу українцям здобути велику чисельну перевагу і змусити поляків оборонятися. Проте, завдяки майстерному керівництву, ефективній тактиці та заповзятості в бою поляки відбивали в'ялі й позбавлені винахідливості атаки українського командування. Протягом березня, квітня, травня — війна переросла у сутичку між галицькими українцями та військами власне Польщі. Початком 1919 року, не змігши протистояти Польщі, яка отримала підкріплення з Заходу, наші війська (полки Української Галицької Армії, Січових Стрільців), відступали за Збруч. Окупація Галичини затягнулася на 20 років.
Однак, з огляду на міжнародну громадську думку, поляки неодноразово оголошували про готовність поважати права українців та інших меншостей у своїй державі. Фактично це зобов'язання було втілене в їхній конституції. Зрештою в 1923 р., після того як польський уряд знову запевнив західні держави в тому, що він надасть автономію Західній Галичині, дозволить користуватися в органах адміністрації поряд з польською й українською мовою та відкриє для українців університет, Рада послів визнала суверенітет Польщі над Східною Галичиною. Це рішення було для західних українців кроком назад, оскільки, на їхній погляд, воно залишало їх на милість їхнього найгіршого ворога. Попри свою дискримінаційну політику Польща була державою, заснованою на конституційних засадах. Хоч вибори до її двопалатного парламенту часом ставали об'єктом маніпуляцій, у більшості випадків вони були відносно вільними. Навіть після 1926 р., коли маршал Юзеф Пілсудський учинив воєнний переворот, закони зберігали силу, хоч вони і часто тлумачились на користь польських державних інтересів. Узагалі польські закони надавали українцям можливість, хоч і обмежену, чинити опір чи принаймні протестувати проти державної політики. Це означало, що попри свій статус другосортних громадян українці в Польщі були в кращому політичному становищі, ніж їхні співвітчизники в СРСР. Новоутворена польська держава містила найвищий відсоток національних меншостей в усій Європі. У 1921 р. близько третини її 27-мільйонного населення складали українці, євреї, білоруси, німці та інші не поляки. Українці були, без сумніву, найчисленнішою національною меншістю й налічували понад 5 млн, тобто майже 15 % мешканців країни. Відтак чисельна перевага польської більшості не була такою великою, щоб дозволити їм цілковито й систематично ігнорувати прагнення непольських народів.
Українці в Польщі складали дві окремі громади, й уряд робив усе можливе, щоб підкреслити відмінність між ними. Більшість українців проживала на колишніх габсбурзьких землях Східної Галичини, або Східної Малопольщі, як її називали. У 1920 р. цей регіон розділили на три воєводства: Львівське, Тернопільське й Станіславське. Понад 3 млн галицьких українців, що переважно належали до греко-католицької церкви, були національно свідомими й відносно добре організованими. Решта українців населяла Західну Волинь, Полісся та Холмщину — райони, що їх Польща відтяла у Росії. Вони налічували приблизно 2 млн і були в основному православними, до того ж політично, соціально-економічно й культурно нерозвиненими.
Претензії поляків на землі, населені західними українцями, ґрунтувалися на історичних аргументах. Наприкінці XVIII ст. ці землі входили до Польської Речі Посполитої, й поляки вважали, що вони мають бути частиною польської держави, котра виникла в 1919 р. Наявність на цих землях значних панівних польських меншостей підсилювало цю думку.
Діяльність товариств.
Як можна було сподіватися, шкільництво являло собою надзвичайно делікатне й важливе питання в українсько-польській конфронтації. Опріч забезпечення дітей освітою, українці бажали, щоб школи підносили національну свідомість і культуру корінного населення. Зі свого боку поляки сподівалися, що система шкільництва виховуватиме з неполяків відданих громадян Польської держави. Поляки розвивали освіту на початковому рівні, особливо в таких відсталих краях, як Волинь, Полісся та Холмщина.
Спробу задовольнити потребу українців у середніх освітніх закладах зробило товариство «Рідна школа», що до 1938 р. заснувало близько 40 гімназій, ліцеїв та професійно-технічних шкіл. Ці роки були для селян періодом відновлення громадських патріотичних організацій в Галичині, а тому в селі створювались кружки, товариства, читальні.
10 травня 1924 року в Фащівці починає діяти кружок «Союзу Українок».
Головою кружка обирають Михалєвич Теклю, члени кружка: Яворська Ганна, Задорожна Текля, Гаврилишин Ганна, Гаврилишин Марія, Оконська Ганна, Боднар Ганна, Славко Ганна, Кирилів Ганна, Козій Ксеня, Небесна Євгенія, Оконська Мілена, Заболотна Юстина, Ґулик Євдокія, Геб Марія, Козачишин Франка, Любич Ганна, Яворська Павліна, Сюта Марія, Хома Марія, Пантелеймонович Ганна. Кружок діяв до 24 квітня 1937 року.
22 січня 1925 року, створено Читальню «Просвіти», в яку входять Оконський Михайло, Гаврилишин Михайло, Копач Петро — які є засновниками Читальні; члени товариства: Гаврилишин Микола, Гук Йосиф, Козій Михайло, Бурак Павло, Гаврилишин Дмитро, Бурак Яків, Заболотний Яким, Махобей Павло. До них пізніше долучаються Пантелеймонович Олександр, Пантелеймонович Теодор, Задорожний Павло, Безпалько Теодор, Красуцкий Іван, Федишин Іван, Муц Михайло, Міняйло Микола, Міняйло Григорій, Міняйло Михайло, Заболотний Іван, Кирилів Данило, Кирилів Йосиф, Кирилів Іван, Козій Теодор, Козій Йосиф, Боднар Стефан, Геб Микола, Головка Микола, Головка Йосиф, Голубенний Василь, Ганчар Михайло, Вилущак Микола, Вилущак Максим, Оконський Іван, Оконський Стефан, Магеровський Михайло, Славко Микола, Пирилубчак Іван, Яворський Михайло. Зібрання відбуваються в домі Красуцкого Івана, Марії Сюти, в будинку Читальні. Зазначу, що стара читальня збудована ще за австрійських часів знаходилася на місці висипаної могили. При ній була кімната-льох для тимчасового ув'язнення людей які провинилися. У 1935 році побудовану нову українську читальню. Бляху на покрівлю читальні подарував Задорожний Павло (трагічна його доля: під час мобілізації коли вже фронт посунувся на захід, він перший прийшов на збір. Та енкаведист з йому відомих причин (чоловік був провідником ОУН) відізвав його з шеренги, посадили на підводу і повезли в невідомому напрямку. Подальша доля його невідома). В цих роках було збудовано і польську читальню (де тепер сільський клуб). Під кінець війни, там збирались «стрибки».
21 травня 1929 року реєструється устав гуртка «Кружок Хлібороба», який існує до 22 листопада 1938 року.
20 червня 1929 року засновується кружок товариства «Сільський господар» в який входять: Олександр Пантелеймонович, Йосиф Гук, Іван Небесний, Дмитро Гаврилишин, Павло Задорожний, Григорій Гаврилишин, Йосиф Козій, Яків Федишин, Григорій Федишин, Михайло Ленчук, Йосиф Оконський, Іван Федишин, Павло Махобей, Олександр Гуцалюк, Прокіп Міняйло, Даниїл Кирилів — перші члени кружка. Пізніше туди входять: Оконський Михайло, Бурак Павло, Славко Микола, Головка Йосиф, Небесний Іван, Боднар Стефан, Яворський Михайло, Оконський Іван, Муц Михайло та інші. Зібрання відбувалися в будинку читальні «Просвіта», будинку Красуцкого Івана, Оконського Михайла, (переглянути сторінки можна в розділі «Фотоальбоми»).