«Без ґрунту» — модерністський роман українського письменника В. Домонтовича. Уперше опубікований твір був на сторінках журналу «Український засів» 1942 року. Виданий 1948 року в Регенсбурзі у видавництві Михайла Борецького.
Жанр У листі до Леоніда Лимана від 25 березня 1949 року В. Домонтович так схарактеризував свій роман: «опис тижневої командировки, отже, щоденник, хроніка послідовностей, не більше».
Соломія Павличко означила жанр твору як роман-трактат.
Сюжет Події роману відбуваються приблизно в 1920—30-ті роки ХХ ст. Столичний авторитетний мистецтвознавець Ростислав Михайлович їде у відрядження до рідного Катеринослава (сучасне Дніпро) (місто дитинства самого В. Домонтовича), щоб узяти участь у вирішенні долі Варязької церкви.
Проблематика Олександра Цепа акцентує увагу на таких основних проблемах у романі В. Домонтовича:
роздуми автора про ідеологічні, соціальні, духовні засади соцсуспільства; уявлення про світ митця й мистецтва; жага до нищення, антиісторичності народу; безкомпромісна каральна політика владної партії; знеособлення особистості (на прикладі Ростислава Михайловича); нереалізованість неординарної людини в антигуманному «соціалістичному раю»; дисгармонія людини в радянську добу.
Герої Ростислав Михайлович — мистецтвознавець, консультант у Комітеті охорони пам'яток старовини й мистецтва. Прототип В. Домонтовича. Це людина обережна, впливова й ерудована. Ростислав Михайлович достатньо індиферентно ставиться до питання Варязької церкви, часто повторюючи фразу «Що я можу?». На думку Валерії Савотіної, ці слова стають характеристикою часу, а сам Ростислав Михайлович — уособленням тодішніх інтелектуалів, які нічого не можуть, вони приречені. Консультант сповідує «філософію інтелектуального вагабондизму, епоху, де б душею відпочить, епоху, куди б утекти».
Степан Линник — митець, учитель Ростислава Михайловича. Він автор похмурих пейзажів, орієнтованих на першопочатки, зародження світу: зображує каміння, первісні роботи. Свого часу він приїздить в місто на березі Дніпра, щоб збудувати собор. Деякі дослідники прототипом Линника називають Ніколая Реріха, інші — Георгія Нарбута. Обставини смерти героя порівнюють зі смертю театрального художника Миколи Сапунова. Василь Чапленко вбачав в образі Степана Линника Тодося Осьмачку.
Арсен Петрович Витвицький — у минулому поет-модерніст, на час дії твору — директор провінційного Музею Мистецтв. Його прототипом, за переконаннями Соломії Павличко, є Микола Філянський. Витвицький — постать загублена, слабка, надзвичайно напружена й непевна в собі. Він ентузіаст музейної справи, порядна, чемна й делікатна людина. Василь Чапленко прототипом Арсена Витвицького вважав Миколу Чернявського.
Данило Іванович Криницький — директор історичного музею, «запорізький дід, колишній приятель Костомарова й Рєпіна». Він проти всього модерного. Його прототипом є Дмитро Яворницький.
Петро Петрович Півень — завідувач етнографічного відділу історичного музею. Письменник, який «нічого не читає, бо не хоче зіпсувати власний стиль».
Іван Ґуля — молодий уповноважений Комітету охорони пам'яток. Він з ентузіазмом обстоює питання збереження церкви як пам'ятки старовини. Ґуля — колишній студент Ростислава Михайловича, віддано захоплений своїм учителем.
Станіслав Бирський — інженер-будівник, «людина розрахунків і коньюктури, нове перевтілення Печорина». Він виступає за знесення Варязької церкви та декларує ідеали комуністичної утопії.
Лариса Павлівна Сольська — співачка, коханка Ростислава Михайловича.
Варязька церква Події в романі розгортаються навколо Варязької церкви, точніше проєкту її перетворення на архітектурний заповідник. Це велична архітектурна пам'ятка, недобудований собор відомого архітектора Степана Линника. Будівництво церкви розпочалося 1908 року й не було завершене. Олена Гусейнова назвала Варязьку церкву «головним архітектурним лейтмотивом роману».
Андрій Портнов, дослідник творчості письменника, зазначає, що Варязької церкви, як і архітектора Линника насправді не існувало. Натомість співробітниця музею «Літературне Придніпров'я» Ірина Мазуренко переконана, що прототипом архітектурної пам'ятки в романі В. Петрова могла стати Лазарівська церква на Севастопольському цвинтарі (сучасний Севастопольський парк).
Рецепція У післямові до ІІІ тому зібрання прози В. Домонтовича Юрій Шевельов написав про роман автора так: «"Без ґрунту" — це справжній підсумок "повістевого періоду" в творчості Домонтовича, синтетичний образ української дійсності двадцятих — початку тридцятих років і розрахунок з нею, один з найкращих творів української прози нашого сторіччя».
Юрій Лавріненко зазначав, що в романі письменника під спокійним тоном прочитуються неспокій і прірва порожнечі, під гумором проступає відчай.
Соломія Павличко зазначила, що В. Домонтович у своєму романі відбив кризу втраченої автентичності, самопочуття людини без будь-якої основи за винятком інтелектуальної.
У своїй статті Тетяна Григоренко (Демчик) зазначила, що в романі «Без ґрунту» відображено культуротворчий дискурс і різні моделі культурної ідентичності, поширені в українському суспільстві на початку ХХ ст.
Видання Віктор Домонтович. «Без ґрунту». Регенсбурґ: Видання Михайла Борецького, 1948. 217 с. (завантажити) Віктор Домонтович. Проза у трьох томах. Том II. Романи Куліша, Без ґрунту (повісті). Редакція й супровідна стаття: Юрій Шевельов. Примітки: Юрій Шевельов; суперобкладинка: Ярослава Ґеруляк. Ню-Йорк: 1989, 477 с. ISBN 3-89278-009-9 (Том II) Віктор Домонтович. Доктор Серафікус; Без ґрунту. Передмова: Соломія Павличко. Київ: Критика, 1999. 280 с. (серія «Бібліотека ХХІ століття»). ISBN 966-7679-06-3 Віктор Домонтович. Без ґрунту: повісті. Київ: Гелікон, 2000. 518 стор. (серія «Українська модерна література»). ISBN 966-95238-7-7 В. Домонтович. Спрага Музики. Київ: Комора, 2019. С. 27—207.
Цитати
Примітки
Джерела Агеєва В. Поетика парадокса: інтелектуальна проза Віктора Петрова-Домонтовича. Київ: Факт, 2006. 432 с.