Август Вільгельм Шлегель ( (, Ганновер — , Бонн) — німецький літературний критик, історик літератури та поет-перекладач. Брат Фрідріха Шлегеля.

Життєпис Син пастора Йоганна-Адольфа Шлегеля. Ще в дитинстві виявив незвичайні здібності до засвоєння мов і пристрасть до літератури, особливо до поезії, і досить рано почав писати вірші. Вступив у 1786 році до Геттінгенського університету, проте вже скоро вирішив, що йому краще відмовитися від вивчення теології на користь занять філософією та філологією, й під керівництвом професора Гейне зайнявся вивченням давньої літератури. Він допомагав своєму вчителеві в його виданні Вергілія і склав в 1788 році покажчик до IV тому. Дещо раніше він отримав премію за латинську статтю про географію Гомера. Але ще більший вплив на Шлегеля мало знайомство з поетом Бюргером, який займав у цей час кафедру в Геттінгені. Бюргер швидко прив'язався до свого обдарованого учня, називав його своїм поетичним сином і помістив його перші вірші, які були написані в манері аналогічній його вчителя, в Геттінгенському «Альманаху Муз» («Musenalmanach»), а також в «Akademie der schönen Redekünste». Вірші ці відрізнялися швидше віртуозністю і досконалістю форми і віршування, ніж глибиною почуттів й ідей. До впливу Бюргера незабаром додався й вплив Шиллера.

Поряд з поетичною діяльністю, Шлегель займався також критикою. Уже в першій статті, яка була надрукована в бюргерівській «Akademie», — про Шиллерових «Художників», — Шлегель заявив про себе як видатний критик-естетом; втім, тут іноді він занадто захоплювався філологічною точкою зору. З надзвичайною легкістю засвоюючи чужі поетичні ідеї і чужі форми поетичних творів, він мимоволі захопився вивченням іноземних літературних творів. Всі вищевказані якості поета й критика з найбільшим він застосував успіхом у своїй статті про «Божественну комедію» Данте, в якій він дав блискучу характеристику поета та його твору, а також спробував вникнути в історичні та географічні умови, які сприяли формуванню генія Данте. Таким чином, в своїх критичних теоріях він є, з одного боку, послідовником Гердера, з іншого ж — попередником Тена. Пояснюючи поему Данте, Шлегель разом з тим перекладав вибрані місця з неї, намагаючись по можливості дотримуватися розміру оригінала.

У 1791 році Шлегель переселився в Амстердам як завідувач справами однієї банкірською контори і вихователь дітей у багатія М'юільмана. Там він прожив до 1795 року, причому продовжував займатися літературною діяльністю. У цей час Шиллер запросив його співпрацювати в «Талії», потім в «Horen» і в «Альманасі Муз», і з цього часу зав'язалося знайомство Шлегеля з великим поетом. У «Horen» Шлегель помістив розповідь про султаншу Моріезеле, написаний під сильним впливом шиллерівської прози. У «Альманасі Муз» був надрукований його вірш «Arion», в якому простежується сильний вплив «Полікратового персня». У вірші «Entführte Götter» Шлегель обрав тему, яку згодом Шиллер обробив у вірші «Antiken in Paris». Нарешті, тут же було надруковано вірші Шлегеля «Pygmalion» і «Prometheus». Як і ранні вірші Шлегеля та його більш пізні, ці античні балади відрізняються головним чином чудовою технікою віршування на шкоду почуттям. А вже в наступній «Про поезію, просодію та мову» Шлегель намагається пояснити з філософської точки зору походження віршованих форм. У статті «Щось про Вільяма Шекспіра з приводу Вільгельма Мейстера» («Horen», 1796) Шлегель доводить необхідність повного, точного й при цьому поетичного перекладу Шекспіра, вказуючи на недоліки існуючих прозових або занадто вільних перекладів великого поета, і відстоює право драматичного діалогу перетворювати в поетичну форму, вважаючи, що саме розмірена мова виробляє в поетичному творі враження більшої правдоподібності.

У 1795—1796 роках Шлегель перекладав «Ромео і Джульєтту», а в 1797 році видав статтю про цю трагедію, в якій наполягав на тонкий естетичний аналіз п'єси. Ймовірно, тоді ж у нього виник намір перекласти якщо не всього Шекспіра, то, по щонайменше, значну кількість його драм, що він і здійснив, видавши протягом 1797—1801 років 17 драм Шекспіра. Він повертався до свого перекладу й пізніше. Чудовий переклад Шлегеля мав величезний успіх і здійснив значний вплив на німецьку драматичну поезію, в тому числі, й на творчість Шиллера в 2-му періоді його творчої діяльності.

У 1796 році Шлегель переселився в Єну, в якій проживав Шиллер. Тут він одружився з Кароліною Бемер (уродженою Міхаеліс), з якою познайомився значно раніше. Ця обдарована жінка, ставши подругою життя Шлегеля, зробила чимало послуг чоловікові, допомагаючи йому в складанні рецензій, якими Шлегель став тепер посилено займатися для збільшення збільшення заробітку, розміщуючи їх переважно в єнській «Allgemeine Zeitung». Протягом декількох років він надрукував у цій газеті до 300 рецензій, серед яких найвидатнішими за обсягом і значенням були статті: про «Фоссовий переклад Гомера» (1796) про «Horen» Шиллера (1796), про Шамфору (1796), про "Musenalmanach "Шиллера (1797), про «Терпсихора» Гердера (1797), про «Германа і Доротеє» Гете (1797) і про Тиків переклад «Дон Кіхота» (1799). У всіх цих статтях привертала увагу глибока ерудованість автора, витонченість смаку, тонка естетико-філософська і філологічна критика. Йому належить заслуга визначення місця творів Гете і Шиллера. Він також перший вказав на талант Тіка й інших діячів романтичної школи. Щоправда, в статтях Шлегеля не треба шукати повністю розроблених критичних теорій і принципів, проте вони містять в собі безліч окремих тонких зауважень й написані в незвичайно витонченому стилі. Абсолютно нову точку зору він вніс в теорію перекладів, висловивши вимогу, щоб поетичні твори перекладалися також віршами, при цьому по можливості розміром оригіналу. Нарешті, в цих статтях Шлегель боровся із зіпсованим смаком публіки, нападаючи на її улюбленців Іффланда, Коцебу й Августа Лафонтена і звертаючи її увагу на справжні художні твори. Його основна точка зору та ж, що й у Гете і Шиллера: вимога гармонійного злиття форми зі вмістом. Але, як романтик, він занадто захоплюється зовнішньою формою поетичних творів, а також безцільними фантастичними вигадками народних казок і легенд. В цьому відношенні на нього впливав його брат Фрідріх, який, завдяки зухвалому відношенню до Шиллера, був причиною розриву й Августа Шлегеля з автором «Валленштейна»; цей розрив, в свою чергу, мав серйозний вплив на зміну думки Шлегеля про класицизм Шиллера і Гете. Переклад Шекспіра привернув до Шлегеля увагу Єнського університету. Він був запрошений зайняти там кафедру історії літератури й естетики.

У 1798 році в Берліні Шлегель познайомився з Тіком, твори якого, він і раніше знав і любив. Пізніше до них приєдналися Бернгард і Шлейермахер, Новаліс, Шеллінг, і таким чином утворився гурток представників так званої «романтичної школи», виразником літературних тенденцій якої був переважно Шлегель. Всі вони прагнули створити орган, в якому вони змогли б формулювати свої погляди на поезію і мистецтво, і їх бажання швидко здійснилося. 1797 року Фрідріх Шлегель відмовився від участі в журналі «Lyceum», де він публікував свої статті. Шлегель також віддав перевагу «Allgemeine Zeitung», і в 1798 році вони почали видавати удвох свій власний журнал «Athenaeum» без будь-яких співробітників. У 1-му номері журналу Шлегель помістив статтю «Gesprächüber Klopstock's grammatische Gespräche» (передруковану згодом в VII томі його творів під назвою «Der Wettstreit der Sprachen»), в якій він не відмовлявся ще від колишніх поглядів та вподобань, але виявив велику самостійність суджень. У 1-ій із зазначених статей Шлегель, всупереч поглядам Клошптока, стверджує, що почуття приємного є основою прекрасного. Основним критерієм для судження про порівняльну красу вірша він вважає милозвучність. Він вимагає прав громадянства для всіх метричних систем різних народів, не тільки античних, і повстає проти виняткового поклоніння перед німецькою мовою. У «Beiträge» йдеться про романи, причому Шлегель погоджується з братом в поглядах на сутність романтичної поезії й на роман, як на поетичний твір par excellence і притому властиве головним чином новому часу, висловлює з цього приводу своє співчуття поезії Тіка. У 3-му номері журналу поміщений був його діалог «Die Gemälde», написаний під впливом Вакенродера й Тіка. Тут Шлегель, виходячи з оцінки картин дрезденської галереї, переходить до поетичного оспівування сюжетів християнського живопису. В цілому ряді сонетів він оспівував народження Христа, Св. Сімейство, Мадонну та ін. і взагалі виявляв явну перевагу католицизму перед протестантизмом; втім, як він сам засвідчив 40 років по тому, це була перевага суто на ґрунті захоплення художньою стороною католицизму («une prédilection d'artiste»). 1800 року видано збірник його віршів, де були поміщені ці «Картинні сонети», а також деякі зі старих його віршів. Найбільш вдалою п'єсою у всьому збірнику була елегія «Мистецтво греків», в якій він звертався до Гете як до реставратора стародавнього мистецтва. Набагато кращими були його гумористичні твори та пародії на кшталт Тікових казок, де він висміював моралізацію поезію та його головного провідника, Коцебу. Сюди відносяться: «Schöne und kurzweilige Fastnachspiel von alten und neuen Jahrhundert», а також «Kotzebuade» або «Ehrepforte und Triumphbogen für den Theaterpräsidenten Kotzebue hei seiner Rückkehr ins Vaterland» (1800) — збірник пародій на Коцебу, осередком якого є «Kotzebues Rettung oder der tugendhafte Verbannte „, а також“ Fastgesange deutscher Schauspielerinnen bei Kotzebue Rückkehr».

Потім, наслідуючу гетівську «Іфігенії» Шлегель написав трагедію «Іон» на тему трагедії Евріпіда, яка вважається найкращою з усіх поетичних творів Шлегеля, хоча вона й має досить значні недоліки. Він загорівся ідеєю модернізувати трагедію стародавнього поета, усунувши з неї все, що могло б образити сучасну моральність та вимоги розуму. Трагедія Шлегеля була видана 2 січня 1802 у Веймарі, причому публіка не знала імені автора. Майже одночасно Шлегель задумав написати поему «Трістан» в абсолютно романтичному вигляді, але написав лише першу пісню, скориставшись при цьому поемами Готфріда Страсбурзького й Генріха Брібергського, а також включив до неї деякі пригоди Ланселота. Тут помітно вплив Тіка, за наполяганням якого й була написана поема. Разом з Тіком Шлегель задумав видання «Альманаху Муз», який повинен був слугувати друкованим виданням романтичної школи замість «Athenaeum'a», який припинив своє існування. 1-й номер альманаху вийшов у 1801 році і залишився єдиним, бо в гуртку романтиків виник розкол, якому значною мірою сприяв важкий характер Фрідріха Шлегеля, а також і зміна настрою Кароліни Шлегель, яка втратила почуття до Августа Шлегеля й вступила у зв'язок з Шеллінгом, що призвело врешті-решт до розлучення Шлегеля з дружиною (1802). 1801 року брати Шлегель видали свої критичні статті і замітки під назвою «Характеристики і критики» («Charakteristiken und Kritiken»).