Та́нго — жанр музики і танець, притаманний регіону Ла-Плата, і найпоширеніший у містах Буенос-Айрес (Аргентина) та Монтевідео (Уругвай). Письменник Ернесто Сабато говорить про «гібридне» становище танго. За словами поета Едуардо Джорландіні, у ньому поєднуються , культура гаучо, іспанські, італійські, африканські мотиви та етнічно строката суміш впливів, привнесених мігрантами з країн Європи. Письменник Рікардо Горват цитує визначення дослідниці танго Беатіс Крісоріо: «Танго — продукт багатонаціональних впливів, як колоніальних (індіанських, африканських і креольських), так і емігрантських». Відтоді танго зберігає статус одного з найпопулярніших жанрів музики, відомого в усьому світі.
Ряд дослідників визначають шість основних стилів музики, які справили вплив на танго: кубинська абанера, , андалузьке танго, мілонга, європейські мазурка й полька.
Танго зчинило революцію в народному танці, створивши чуттєвий танок, в якому партнери обіймають одне одного, виражаючи глибокий емоційний зв'язок, як із власним тілом, так між обома тілами танцівників. Один із найбільших обожнювачів танго, поет , визначив його як «сумну думку, яку танцюють» ()Ернесто Сабато: Tango: discusión y clave (ст. 11). Buenos Aires: Losada, 1963..
З погляду музики, танго притаманна двох- (мотив і приспів) або трьохкомпонентна (дві частини, до яких додається тріо) структура. Його виконання може здійснюватися з використанням великої розмаїтості інструментів, з класичним переважанням секстету із двох бандонеонів, двох скрипок, піаніно і контрабаса. Бандонеон тут відіграє центральну, однак не виняткову, роль.
Багато слів до пісень танго написані ла-платським арґо, що зветься лунфардо, й у них ідеться про почуття й журбу, які відчувають місцеві чоловіки й жінки, особливо до речей, «що стосуються кохання»Танго Qué me van a hablar de amor (1946), на музику Héctor Stamponi (1916-1997) і слова Homero Expósito..
30 вересня 2009 року на прохання міст Буенос-Айреса й Монтевідео ЮНЕСКО визнало танго нематеріальною культурною спадщиною людства.
Етимологія Слово «tango» було обране для позначення латинської літери «T» у міжнародному радіотелефонному фонетичному алфавіті. Його етимологія є предметом численних теорій, багато з яких є доволі суперечливими. Однією з найґрунтовніших праць у цій галузі є стаття «Суперечливе слово танго» (Tango, vocablo controvertido) (1976), у якій, власне, й висвітлюються контроверсійні підходи щодо визначення походження зазначеного слова. Стрижневим елементом цієї запеклої дискусії є елемент цивілізаційний, іншими словами, питання про те, яку роль відіграли африканська, індіанська, латиноамериканська та європейська культури у формуванні цього слова. 1999 року, міркуючи про цю цивілізаційну складову, Ґобельйо сказав:
Дослідник у своєму есеї «Про етимологію слова «танго» (2001) проводить ґрунтовний огляд різноманітних теорій, що були сформульовані з цього приводу, та долі, що їх спіткали. Початок теоретичних дебатів щодо походження слова «танго» можна відстежити від словника Королівської академії 1914 року видання, в якому вказувалося, що слово походить від латинського tangere (в подальших виданнях словника це твердження прибрали).
За однією з версій, у одній із південно-американських мов слово "танго" означає «РАЗОМ» — основна характеристика, властива цьому танцю. У латинській мові дієслово «tango» означає "торкатись".
1957 року історик дослідив мови привезених до Аргентини рабів, що в більшості своїй належали до етнічних груп Конго, Гвінейської затоки та південного Судану, і знайшов у них слово «танго», яке означало «місце зустрічі» і вживалося, як в Африці, так і в колоніальній Америці. Тож Родріґес Молас зробив висновок про те, що слово «танго» має африканські корені. Інші тісно споріднені з танго слова, як от «мілонга» і «кан'єнґе», так само мають африканське походження.
Родріґес Молас цитує донесення Мануеля Вернса (одного з чиновників буенос-айреського ), датоване 1789 роком, у якому слово «танго» вживається на позначення зустрічей рабів, на яких вони танцювали:
У ті ж часи в Монтевідео слово «танго» вживалося з подібним значенням. Уругвайський музикознавець цитує у своїй фундаментальній праці «Музика Уругваю» (La música de Uruguay) постанову кабільдо Монтевідео від 26 вересня 1807 року, видану губернатором Франсіско Хав'єром де Еліо:
Примітно, що зазначене рішення віце-короля де Еліо було зареєстроване в переліку актів кабільдо за словом «танго». Річ у тім, що у віце-королівстві Ріо-де-ла-Плата терміни «тамбо» і «танго» використовувалися як синоніми, й позначали вони місця, де збиралися на танці негри.
Головне через загальне рівнозначне використання слів «тамбо» і «танго» дослідник Оскар Ескалада з Університету Ла-Плати, стверджує, що це слово походить від кечуанського tampu, яке конкістадори «іспанізували» до «tambo», що згодом стало синонімом до «танго» .
Саме ці «тамбо» і «танго», що перетворилися на окремі об'єднання за етнічними ознаками в рамках афро-лаплатської спільноти з часу скасування рабства 1813 року дали початок академіям, мілонгам, піріґундінам і канґуелам, з яких і сформувалося танго у другій половині XIX ст.
Із дещо іншим значенням слово «танго» з'явилося в Андалузії в середині XIX ст. і позначало воно жанр музики, який ще називається танго-фламенко або андалузьке танго. У танго-фламенко, своєю чергою, прослідковуються афрокубинські (а саме абанера) та африканські впливи. Як абанера, так і танго-фламенко повпливали найбільшою мірою на виникнення танго як жанру музики.
Зрештою, враховуючи загальноприйняте використання в регіоні Ла-Плата ще з колоніальних часів виразів «танго-тамбо» разом із виразом «андалузьке танго», виникла так звана теорія подвійного проникнення, згідно з якою слово танго у XVIII-XIX сст. вживалося в цій місцевості на позначення місць, де збиралися на танці негри, а згодом, у другій половині XIX ст., воно проникло з Куби-Андалузії і цього разу позначало танець і музичний жанр.
Історія
Історики танго визначають кілька великих стилістичних віх еволюції цього жанру, щодо родових ознак яких досягнуто загальної згоди, проте щодо хронологічних меж яких досі точаться суперечки.
На початках учені виділяють ранній — народно-анонімний етап, який розвивався в негритянських спільнотах і на берегах річки Ла-Плата («орильєра» від — берег). За ним слідує етап, на якому танго сформувалося як жанр (так звана , ісп. Guardia Vieja), набуло власної ідентичності, почало виконуватися професійними музикантами та здобуло широке суспільне та географічне розповсюдження. Період «Старої гвардії» ділиться, своєю чергою, на зародковий етап, що займає два останні десятиліття XIX ст., та етап стилістичного оформлення під час перших двох десятиліть XX ст..
На місце «Старої гвардії» прийшла «Нова гвардія» (), або «доба », під час якої танго набуває зрілості, витонченості та міжнародного поширення. Результатом цієї еволюції став так звана «Золота доба танго», що тривала протягом 40-х років XX ст. та частково впродовж наступного десятиліття.
Після золотої доби танго визначення подальших етапів розвитку стають розмитішими; починають говорити про «кризу танго», «авангардне танго» та «нове танго». У загальних рисах можна визначити дві великі епохи, що йдуть після золотої доби: перша — «п'яццолівська епоха» і друга — сучасна, яку ще можна назвати «танго-ф'южн».
Танець
Еволюція
Серед учених панує загальновизнана думка про те, що танго народилося спочатку як танець і лише потім як жанр музики. Саме танго-танець із середини XIX століття став потужним рушієм поступової трансформації музики, що акомпанувала танцю, аж поки наприкінці XIX століття вона не перетворилася на окремий жанр музичного танго.
Танго як танець починає виникати в середині століття на так званих «орильях» (ісп. берег) чи «арабалях» (ісп. околиця) міст Буенос-Айреса й Монтевідео, тобто в окраїнних районах, заселених народними масами. У цих районах — серці — в часи скасування рабства і зародився танець танго у формі народного дозвілля, що відбувалося в так званих «академіях», «мілонґах», «піриґундинах» або «канделах». Учасниками цих заходів були як представники афролаплатської спільноти, що звалися «чорними» й «бурими» (неграми й мулатами), так і населення сільської місцевості, що змішувалося з іншими етнічними групами в процесі міграції до міст, утворюючи такі соціальні типи, як «чінас» (дослівно «китаянки», так називали представниць корінних етносів Америки) та «» («кум», «кумпель»); останні зіграли вирішальну роль у виникненні танго-танцю. Також в академіях та мілонґах значну частину аудиторії складали емігранти, що походили з різних країн Європи та Близького Сходу, основною мірою, італійці.
Хосе Ґобельйо пояснює, що з падінням режиму Хуана Мануеля де Росаса 1852 року афроаргентинська спільнота вже не могла вільно проводити свої паради-кандомбе на вулицях, і тому вона була змушена проводити їх у закритих приміщеннях. За таких умов танець почав видозмінюватися, об'єднуючи притаманні «корте» й «кебради» із закритими обіймами вальсу й мазурки. Вальс став модним у Європі танцем у першій половині XIX ст. завдяки своїй новизні, яка полягала в тому, що пара танцівників рухалася в обіймах, чим спровокувала обурення в середовищі консерваторів, особливо англійських. Мазурка, де пара так само обіймалася, стала модною у 1850-х. Таке злиття стилів дало початок новим вальсам і мазуркам, що танцювалися з корте й кебрадами, і заклало хореографічні підвалини танго: , камінату, й .
Уже у 1860-ті роки ці риси стали визначними для танцю. У Буенос-Айресі є записи, датовані 1862-им роком, у яких ідеться про затримання чотирьох чоловіків і двох жінок, які танцювали танець із корте.
Протягом наступних трьох десятиліть цей тип танцю використовувався у регіоні Ла-Плата у багатьох стилях: мазурках, польках, чоті, хабанерах, андалуських танго й мілонгах, тобто в усіх стилях, що пасували до його ритму. У ті часи «танго» називали будь-який танець, який танцювали негри. У ті часи почав зароджуватися новий музичний стиль, який ідеально відповідав особливому й чуттєвому стилю танцю . Зрештою наприкінці XIX ст. і виник цей новий жанр, який охрестили так само, як і танець — «танго».
Початкова форма танцю танго відома, як «танго-каньєнґе», танго-орильєро чи танго-арабалеро. Танго-каньєнґе отримало вигляд визначеного стилю, що характеризується корте, кебрадами, тісними обіймами та тілами, що перебувають у контакті. Цей стиль є дуже провокативним і чуттєвим.
Однак відколи танго почало покидати академії, мілонґи й піриґундини нічних арабалів, і зайняло чільне місце в салонах та публічних і сімейних середовищах, з'явився новий спосіб танцювати цей танець, який полягав у пом'якшенні найпровокативніших аспектів танго, віддаляючи тіла танцівників, але залишаючи обійми та витонченість, жертвуючи почасти корте й кебрадами чи, принаймні, найчуттєвішими фігурами. Цей стиль, що почав розвиватися у другому десятилітті XX ст отримав назву салонного танго, або танго-лісо. У салонному танго, чи то пак танго-лісо, основна увага звертається на камінату. Цей був найпопулярнішим у 1920-ті й 1950-ті роки.
Майже відразу ж із виникненням салонного танго як народної розваги, виникло сценічне танго, яке танцювали професіонали, зосереджуючись на видовищності процесу. У сценічному танго використовуються набагато сміливіші й вільніші хореографічні елементи, часто запозичені з інших танців або фізичних дисциплін, як от стрибки чи фігури за участі кожного танцюриста окремо, чого не допускалося в салонному танго чи каньєнґе.
У Буенос-Айресі 1960-х танго практично перестало танцюватися. Залишилися лише поодинокі мілонґи. Проте у 1980-ті танго отримало новий імпульс завдяки спектаклю та , поставленого спочатку Парижі, а потім на Бродвеї, спровокувавши манію танго по всьому світу. Скрізь почали відкриватися академії, а люди з усіх куточків світу почали мандрувати у пошуках місць, де можна було б станцювати цей танок, перш за все до Буенос-Айреса, завдяки чому це місто перетворилося на Столицю танго.