Аббасидський халіфат — ісламська феодальна теократична держава, що існувала з 750 по 945 рік та з 1124 по 1258 рік. Отримала свою назву від династії халіфів з родини Аббасидів. Халіфат називають також Багдадським за назвою його столиці, міста Багдад. До його складу входили території сучасних арабських країн Азії, Іран (до початку IX ст.), південна частина Середньої Азії, Єгипет, а також Північна Африка (до IX ст.). Як самостійна держава Аббасидський халіфат існував до 945 року, коли його завоювали Буїди, що панували там до завоювання Багдаду сельджуками у 1055 році. Під назвою Аббасидський халіфат розуміють також ісламську форму теократії, представники якої правили в Багдаді з 762 по 1258 рік, а після захоплення його монголами перебували в Каїрі при мамлюкських султанах Єгипту до його завоювання османами в 1517 році.
На відміну від Омеядів (661—750), опорою яких були арабські племена, Аббасиди спиралися на аристократію багатьох країн, що входили до складу їхньої держави. За перших Аббасидів у VIII—IX сторіччях особливе значення мала іранська знать, зокрема рід Бармакидів, а арабська родова аристократія втратила своє виняткове значення та привілейоване становище.
Найбільшими містами Аббасидського халіфату окрім Багдада були Басра та Дамаск. Ці міста були найбільшими ремісничими та культурними центрами.
Вже наприкінці VIII сторіччя арабські та іранські мореплавці досягли берегів Індонезії та Малаї, а потім через Сінгапурську протоку потрапили до Тихого океану й вели торгівлю з Китаєм. У Гуанчжоу були квартали заселені купцями-мусульманами, які прибули з Аббасидського халіфату.
Оскільки халіф поєднував в своїх руках світську та духовну владу і був головою ортодоксального ісламу, то повстання проти існуючих порядків, викликані наприклад великими податками чи утисками знаті й чиновників, часто ставали також ідеологічними конфліктами й набували форми сектантства, єресей чи відновлення старих доісламських вірувань. Найзначнішими з них були — виступи під керівництвом Сумбада в Хорасані (755), повстання Муканни (776–783) в Середній Азії, селянська війна хурамітів (816–837) під керівництвом Бабека в Азербайджані та Західному Ірані, повстання під керівництвом Маз'яра в Мазендерані (839) та інші.
Характерною особливістю суспільства Аббасидського халіфату було тривале існування сильного рабовласницького ладу. Праця рабів, переважно іноземного походження використовувалася не лише в побуті та ремеслах, але й в сільському господарстві й особливо в системі штучного зрошування. У найбільш розвинутому аграрному регіоні халіфату — Південному Іраку та в Хузестані для обробки цілини, проведення каналів, вирощування бавовни та цукрової тростини використовували зінджів — рабів зі Східної Африки. У 869–883 роках відбулося могутнє повстання зінджів, яке халіфські війська ледь придушили. Після того, хоч рабство й збереглося, але загальна кількість рабів та їхнє значення в господарстві почали швидко зменшуватися.
Історія Розпад Вже з кінця VIII століття посилення місцевої знаті, що привласнювала державні землі, дозволило прикордонним регіонам Аббасидського халіфату стати незалежними від багдадського уряду. Сепаратистські прагнення феодалів збіглися з прагненням місцевого населення звільнитися від арабського панування. Виникли місцеві династії Ідрісидів (788–985) в Марокко, Аглабідів (800–909) в Іфрикії, а з 821 року почалося відокремлення Ірану де панували Тахіриди (821–873), Саффариди (867–908), Саманіди (875–999), Газневіди за Махмуда та Маруда та деякі інші дрібні місцеві династії. Особливо запеклою й успішною була боротьба народів Середньої Азії та Закавказзя, що завершилася в IX сторіччі відновленням місцевої державності.
Одночасно з розпадом Аббасидського халіфату відбувалося ослаблення політичної влади й значення багдадських халіфів. Занепокоєні повстаннями підданих (в тому числі й жителів столиці) і, не вважаючи надійним та достатньо боєздатним ополчення арабських племен, верхівка яких була пов'язана з попередньою династією, халіфи зробили своєю опорою загони, що складалися з іноземних найманців та рабів (персів, берберів та інших). Халіф аль-Мутасім (833–842) став формувати гвардію з рабів-тюрків. В другій половині IX на початку X сторіччя ця гвардія захопила політичну владу в халіфаті. В 945 році західноіранські шиїтські шахіншахи Бувейхіди (Буїди), захопивши Багдад, зробили халіфа знаряддям своєї політики. Позбавлений політичної влади халіф перетворився на мусульманського першосвященника, авторитет якого визнавали усі суніти. Після захоплення Багдада сельджуками в 1055 році аббасидські халіфи, хоч і залишалися переважно першосвящениками, частково відновили свою світську владу. Але в той час вони володіли тільки Багдадом та його околицями й були лише дрібними володарями.
Відновлення політичної незалежності халіфату
Розпад Іракського султанату Сельджукидів після смерті султана Мухаммеда I (1118) дозволив Аббасидам вести успішну боротьбу із супротивниками — Маз'ядитами, шиїтською бедуїнською династією з Хілли, іракськими Сельджукідами, з ісмаїлітами у самому Багдаді. Після того, як аль-Мустаршид в 1124 році відмовився виплачувати данину султанові Махмуду II, Багдад завдяки 30-тисячному війську, створеному халіфом на основі народного ополчення, витримав облогу сельджуків. При аль-Муктафі II (1136—1160), що вважається першим самостійним правителем із часів Буідів, володіння халіфату займали області басейну Тигра й Євфрата від Тікрита до устя Шатт-ель-Араба й від Куфи до Хульвана. Спадкоємці аль-Муктафи усталили політичне й економічне становище держави. Аль-Мустанджид (1160—1170) розгромив сильних союзників Сельджукидів — Маз'ядитів, аль-Мустаді (1170—1180) встановив дружні стосунки з атабеками Азербайджану й Айюбідами.
Ан-Насир, останній значний багдадський халіф, включив до складу держави Хузестан, Рей та Хамадан. За допомогою хорезмшаха Текеш він покінчив із Сельджукідами Іраку. В 1194 році султан Тогрул III загинув у битві з хорезмійцями, а його голова була відправлена в Багдад. Незабаром після цього халіф увійшов у конфронтацію з хорезмшахом. Ан-Насир вимагав від Текеша, після перемоги над Тогрулом, який зайняв Рей та Хамадан, очистити Західну Персію й задовольнятися Хорезмом. Хорезмшах заявив, що його володіння, навіть із включенням Іраку, недостатні для утримання його численного війська й просив халіфа поступитись ще й Хузестаном. До моменту смерті Текеша (1200) перевага в Іраку належала хорезмійцям, але після одержання звістки про цю подію жителі повстали й перебили всіх хорезмійських воїнів, які перебували в їхній області.
Падіння У лютому 1258 року війська монгольського князя Хулагу захопили Багдад, здійснивши розгром міста. Колись найвеличніше місто світу було зруйновано, до мільйона людей убито. Через 10 днів після падіння Багдада останній халіф Аль-Мустасім був страчений. З його нащадків, за клопотанням дружини Хулагу, живим був залишений лише молодший син; про сина й онука останнього згадується на початку XIV століття. Ці Аббасиди не мали при монгольському дворі значення навіть після навернення ільханів в іслам. Коли припинився рід Аль-Мустасима невідомо.
У 1261 році мамлюцький султан Бейбарс поставив в Каїрі халіфа Аль-Мустансира, біженця з Багдада, який оголосив себе нащадком Аз-Захіра (1225—1226). Незабаром Аль-Мустансир пропав без звістки в битві з монголами, але халіфом у Каїрі був визнаний інший претендент, Аль-Хакім, нащадок Аль-Мустаршида (1118—1135). Каїрські халіфи в наступні сторіччя були слухняними виконавцями волі султанів, обмежуючись відправленням придворного й релігійного церемоніалу. Вони займали цей пост аж до завоювання Єгипту Османською імперією (1517), коли султан Селім I, прийнявши титул халіфа, відправив Мутаваккіля III в ув'язнення в Стамбул.
Населення Основу становили араби, перси, бербери, тюрки, вірмени, грузини. Також мешкали копти, греки. Загальна чисельність населення в часи піднесення станвоило 70—80 млн осібИстория Востока: в 6 т. Т. II. Восток в средние века. М.: Издательская фирма «Восточная литература» РАН, 1995, с. 122.
Управління Середина VIII – середина IX ст. знаменується остаточним синтезом арабо-мусульманської і доісламських національних традицій. Остання стає тим «загальним знаменником», який виявляється інваріантом культур різних регіонів і народів Мусульманського світу в наступні століття. При цьому вирішальна роль етнічних іранців у затвердженні на престолі Аббасидів, як і перенесення столиці Халіфату з Дамаска до Багдада, визначила зростання значення давньоперських традицій. Це, зокрема, виявилося у твердженні принципу теократичної влади халіфів, вже не просто як «вождів правовірних», а й як прямих намісників Бога на земліБосворт К.Э. Мусульманские династии. М., 1971, с. 34, 35. У X–XI ст. арабським теоретиком Абу аль Хасана аль Маварді (974–1058) виводиться поняття халіфату, який розглядався у двох значеннях: як сутність влади і як специфічна форма правління.
Халіф став об'єднувати світську та духовну владу, очолював мусульманську громаду (умму) загалом, будучи головним власником землі, власником її ресурсів та надр, головнокомандувачем війська. У зв'язку з останнім халіф сам нерідко брав участь у військових кампаніях, брав активну участь у розстановці кадрів і призначенні вищих сановників. Але поступово, особливо з часів Бармакідів все більшої політичної та державної ваги набуває посада візиря. Халіф тепер не обов'язково підписував накази, а лише ставить печатку, хранителем якої був візир. Останній також безпосередньо став керувати диванами (на кшталт міністерствами), що існували ще за часів Омеядів: Диван аль-Харадж (Рада доходів), Диван аль-Расаїл (Рада листування), Диван аль-Хатам (Рада печаток), Диван аль-Барід (Рада пошт), Диван аль-Кудат (Рада правосуддя) та Диван аль-Джунд (Військова рада).
Разом з тим халіфи розвивали управлінській апарат. Халіф Абу-ль-Аббас ас-Саффах створив диван аль-дію, що керував особистими володіннями халіфа. Аль-Мансур заснував додатково диван аль-мушадара (бюро конфіскацій), диван аль-ахшам (відповідальний за персонал палацової служби) та диван аль-ріка (бюро петицій до халіфа). Халіф аль-Магді створив паралельний диван аль-зімам (контрольне бюро) для кожного з існуючих диванів, а також зімам аль-азімма (центральне контрольне бюро). Вони виконували роль контролерів, а також координаторів між різними бюро або між окремими диванами та візиромDuri, A. A. (1991). "Dīwān i.—The caliphate". The Encyclopedia of Islam, New Edition, Volume II: C–G. Leiden and New York: BRIL, p. 324. Крім того, було створено диван аль-мазалім, до складу якого входили судді, для розгляду скарг на урядовців. До повноважень дивана аль-хараджа тепер входили всі земельні податки (харадж, закят та джизія, як у грошовій, так і в натуральній формі), тоді як інший диван аль-садака займався оцінкою закяту з худоби. Відповідність дивана аль-хараджа перевірялася іншим диваном аль-хатамDuri 1991, pp. 324, 325. Диван аль-нафакат відігравав роль нагляду щодо витрат окремих диванів.
Підрозділи дивана аль-хараджа, дивана аль-джунда та дивана ар-расаїлу існували в кожній провінції, до середини IX ст. кожна провінція також мала філію свого дивана аль-хараджа в столиці.