Деінституціалізація (також деінституціоналізація, де-інституціоналізація, застосовуються й скорочення Де-І або ДІ-реформа) в сфері захисту прав і найкращих інтересів дітей - це процес реформування системи інституційного догляду та виховання дітей, заснований на принципі найкращих інтересів дитини, визнанні пріоритету сімейного виховання та шкоди таких форм догляду як дитячі будинки й інтернати. В ході таких реформ сім'я отримує послуги та допомогу, що сприяє її збереженню і повноцінному дитячому розвитку; усиновлення або сімейні форми альтернативного догляду стають пріоритетом влаштування дітей, що втратили батьківське піклування з причин сирітства, насильства чи недбалого ставлення батьків; інституції перепрофільовуються в центри надання спеціалізованих послуг або закриваються.
В розвинених країнах цей процес стартував у середині ХХ століття і полягав у поступовій відмові від великих дитячих інституцій, одночасно з розвитком усиновлення, нових (як правило, сімейних) форм тимчасового влаштування дітей та послуг з підтримки вразливих сімей. На сьогодні описана вище модель стала загальноприйнятою для розвинених країн: абсолютна більшість сиріт виховуються в родинах родичів або усиновлені, завдяки розвиненим доступним послугам у громадах стало не прийнятим віддавати дітей в інституції. Більше того, практика міжнародного усиновлення показує, що сім'ї з країн Заходу приймають до себе дітей навіть із інвалідністю й важкими ураженнями здоров'я.
Процес поширюється також у Латинській Америці, Африці і Азії, хоча частіше торкається окремих установ, ніж цілих країн або регіонів. У Східній Європі можливості для деінституціалізації з'явилися після падіння комунізму, реформи в цьому напрямі заохочуються ЄС для нових країн-учасниць і кандидатів.
Законодавче підґрунтя деінституціалізації Основні міжнародні документи в сфері захисту прав людини й дитини містять положення, що роблять очевидною необхідність реформування систем інтернатного догляду. Стаття 8 Європейської Конвенції з прав людини стверджує загальне право на повагу до приватного і сімейного життя. Втручання в сімейне життя, в тому числі вручання держави, обмежене і має бути виправданим особливими обставинами. Практика застосування Конвенції демонструє захист насамперед біологічної сім'ї; один з висновків Європейського суду з прав людини уточнив невід'ємність права на повагу до сімейного життя дитини: «вже із самого лише факту народження між дитиною та її батьками, навіть, коли вони не живуть разом, виникає зв'язок, який становить сімейне життя». Пріоритетність сімейного виховання означає, що будь-які форми альтернативного догляду можуть розглядатись лише як тимчасові та мають сприяти майбутньому возз'єднанню сім'ї.
Соціальні проблеми сім'ї (як-то безробіття, інвалідність, бідність) самі по собі не можуть слугувати підставою вилучення дитини, натомість, вимагають відповідних послуг для поліпшення благополуччя та збереження сім'ї. Повчальною тут є справа «Савіни проти України», розглянута Європейським судом з прав людини у 2008 році.
Міжнародне законодавство в сфері захисту прав дітей Норми Декларації прав дитини, а пізніше Конвенції ООН про права дитини посилили зобов'язання країн у сфері забезпечення прав дітей. Затверджена 20 листопада 1959 року Генеральною Асамблеєю ООН, Декларація містить 10 принципів, дотримання яких мало б забезпечити гармонійний розвиток дітям світу. Її шостий принцип проголошує: «Дитина для повного і гармонійного розвитку її особи потребує любові і розуміння. Вона повинна, якщо це можливо, зростати під опікою і відповідальністю своїх батьків і, в усякому разі, в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості; малолітню дитину не слід, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, розлучати зі своєю матір'ю». Але важливіше, що саме з Декларації розпочалось утвердження в міжнародному законодавстві принципу найкращих інтересів дитини.
Прийнята в 1989 році Конвенція про права дитини, крім іншого, зобов'язує держави подбати про те, «щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини». Конвенція містить декілька згадок цього принципу, окремо він розтлумачений у спеціальних коментарях, наданих Комітетом з прав дитини ООН. Визначено, що при прийнятті рішень щодо дитини необхідно проявляти повагу до її персональної історії та соціально-культурного тла, сімейного оточення, до її стосунків та контактів з сім'єю, нарешті до особистої думки дитини.
Застосування норм Конвенції до сиріт і дітей розлучених з батьками докладно роз'яснене у Керівних принципах щодо альтернативного догляду за дітьми. Документ зі 167-ми статей прийнятий ООН наприкінці 2009 року містить чіткі рекомендації до формування національного законодавства і соціальної політики в забезпеченні права дитини на зростання в сім'ї та підтримки сімей у виконанні ними їх обов'язків у відношенні до дитини. Наприклад, стаття 3:Сім'я є основоположним елементом суспільства і природним середовищем, що забезпечує зростання, благополуччя та захист дітей, зусилля повинні в першу чергу бути спрямовані на те, щоб дитина мала можливість залишатися чи повернутися під опіку своїх батьків, або, у відповідних випадках — інших близьких родичів.До сфери застосування Принципів віднесені не лише випадки сирітства, а практично всі форми догляду за дітьми, що розлучені з біологічною сім'єю. Виключення становлять лише випадки усиновлення, проживання з ріднею за згодою батьків, а також ув'язнення. Рекомендовано застосування документу до лікарень і таборів, де діти перебувають довгий час у розлуці з батьками (статті 27-30). Принцип найкращих інтересів дитини є наскрізним і згадується 28 раз на 24-х сторінках документу. Альтернативні форми (як інституції, так і сімейні форми або підтримане самостійне проживання) розглядаються лише як крайній і тимчасовий захід забезпечення інтересів дитини. Наприклад, статті 14-15:Вилучення дитини з сім'ї повинно розглядатися як крайній засіб, і повинно, наскільки це можливо, бути тимчасовим і мати мінімальну тривалість… Фінансова неспроможність чи матеріальна бідність, або умови, що безпосередньо або виключно виникли внаслідок бідності, ніколи не повинні вважатися єдиною підставою для вилучення дитини з-під батьківської опіки, передачі дитини в умови альтернативного догляду чи завадою для її реінтеграції, однак вони повинні розглядатися як сигнал про необхідність надання сім'ї потрібної допомоги.У випадку, коли сім'я, навіть отримавши відповідну допомогу, все ж неспроможна забезпечити дитині адекватний догляд, пріоритетом є влаштування дитини в сімейному середовищі (особливо наголошується на такій потребі щодо дітей у віці до 3 років). Розлука з батьками має розглядатись як тимчасова і одночасно має провадитись робота для ліквідації первинних причин вилучення дитини з метою її подальшої реінтеграції в біологічну сім'ю.
Нарешті, стаття 23 прямо стверджує, що державам, в яких іще залишились установи інтернатного типу, «необхідно розробляти альтернативи у контексті загальної стратегії де-інституціоналізації з чітко визначеними цілями та завданнями, що уможливить їх поступову ліквідацію».
Ратифікація Керівних принципів на рівні Генеральної Асамблеї ООН підтверджує відданість міжнародної спільноти ідеям захисту сім'ї та пріоритетності сімейного виховання для дітей. Комітет з прав дитини ООН проводить регулярний моніторинг дотримання країнами взятих на себе зобов'язань, заслуховуючи звіти урядів і альтернативні звіти національних та міжнародних коаліцій у сфері дотримання прав дітей. Це спонукає ті уряди, які все ще утримують інтернатні заклади, активніше розвивати політику деінституціалізації.
Європейське законодавство Додаток до Рекомендації Ради Європи Rec(2009)10 Комітету міністрів містить чітку настанову:Політика з питань дитинства та сім'ї повинна в цілому бути спрямованою на: a. надання підтримки сім'ям у вихованні дітей; b. запобігання, наскільки це можливо, розлученню дітей із сім'єю; c. передбачення, відповідно до найвищих інтересів дитини, альтернатив її направленню в дитячий заклад, а саме — передача дитини на виховання в прийомну сім'ю або в розташовані поблизу місця її проживання дитячі заклади сімейного типу; d. у разі розлучення дитини із сім'єю, якщо це необхідно, — забезпечення безперервного зв'язку дитини з батьками та сприяння возз'єднанню сім'ї, якщо це відповідає найвищим інтересам дитини.Згадуються також Додаток до Рекомендації Rec(2005)5 Комітету міністрів від 16 березня 2005 року, що містить основні принципи забезпечення прав дітей, які виховуються в інтернатських закладах, та Рекомендація Rec(2006)19 «Про політику на підтримку позитивного виховання дітей батьками». Ці норми регулюють діяльність урядів 28 країн-членів ЄС і слугують дороговказом країнам-кандидатам. З 2000 року Європейська комісія надавала фінансування проектам з Де-І за програмою Daphne, що дозволило провести додаткові дослідження, навчання і поширити матеріали в цій темі. Стратегія Ради Європи з прав дитини (2016—2021) містить зобов'язання «Там, де залишаються великі житлові приміщення (установи) для догляду, Рада Європи сприятиме деінституціоналізації догляду за дітьми».
Українське законодавство Норми української Конституції підтверджують право на захист особистого і сімейного життя. Більше того, стаття 51 стверджує: «Сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою». Проте, щодо законодавчих актів нижчого рівня та практики в цій сфері Комітет з прав дитини ООН регулярно вказував на прогалини та невідповідність міжнародним нормам. Наприклад: «Комітет ще раз повторює свою попередню рекомендацію стосовно використання альтернативних форм догляду чи інституційного розміщення дітей лише як крайнього заходу, і тільки якщо це відповідає найкращим інтересам дитини». Критикують норми Сімейного кодексу з критеріями, за якими дитина може бути відібрана у батьків:«в інших випадках, якщо залишення дитини у них є небезпечним для її життя, здоров'я і морального виховання» (останній не є чітким, припускає довільні трактування), та норму статті 143, що робить можливим залишення у пологовому будинку чи іншій медустанові дитини, що має інвалідність. Також не відповідає міжнародним нормам закладена в підзаконних актах можливість інституціалізації дитини за заявою батьків на підставі нібито визнання сім'єю неспроможності виховувати свою дитину. Більшість вихованців інтернатів поміщені в заклади саме за цією схемою.
Певне законотворче пожвавлення відбулося завдяки старту Загальнодержавної програми «Національний план дій щодо реалізації Конвенції ООН про права дитини» у 2009 році. В рамках дій за цією програмою напрацьовані рішення, що посилюють захист дітей позбавлених батьківської опіки, стандарти надання послуг, інструменти соціальної роботи тощо. Звіт за Програмою, що завершилася в 2016 році, очікується. Новим поштовхом реформи Де-І в Україні стало прийняття в серпні 2017 року Національної стратегії реформування системи інституційного догляду та виховання дітей на 2017—2026 роки та Плану заходів її реалізації.
Докази на підтримку необхідності реформи системи альтернативного догляду Прихильники ідей деінституціалізації, а це міжнародні організації, політики, громадські та релігійні лідери, правозахисники, волонтери та митці, колишні вихованці закладів і їх рідні, наводять численні докази на користь відмови від інституційного догляду, які можна поділити на дві групи.
Перша група доказів зосереджена на важливості сімейного виховання і тій шкоді, що завдається розвитку дитини перебуванням у закладах, та на проблемах їх випускників. У другій групі доказів йдеться про політичні та економічні аспекти функціонування системи інституцій, про їх вплив на стан суспільства.
Вплив на дитячу психіку. Бухарестська Програма Раннього Втручання