Діти у Візантії — окрема категорія мешканців імперії. З погляду законодавства повна правоздатність наставала у віці 25 років, проте в деяких випадках вікові межі були іншими. Джерелами знань про візантійських дітей є в основному правові та агіографічні тексти. Важливим аспектом життя дитини у Візантії було одержання нею освіти, що зазвичай починалося у віці 6 або 7 років. Поширеним явищем у Візантії були шлюби серед дітей, які часто укладалися у віці близько 10 років. У цьому ж віці діти могли вступати в монастирі. Кількість дітей у сім'ях у середньому була невелика, однак за рахунок невисокої тривалості життя їх частка в суспільстві була значною. Очікування від дітей були — продовження роду, успадкування сімейної власності, турбота про батьків, їх поховання та посмертна пам'ять.

У Візантії держава приділяла значну увагу становищу дітей, які залишилися без піклування батьків. Законодавство встановлювало відповідальність за залишення дітей, заохочувало брати в сім'ю прийомних дітей. Існувала система державних притулків. На відміну від Стародавнього Риму, де батько сімейства був владний над життям і смертю дитини, у Візантії дітовбивство було заборонене.

Наразі вивчення дитинства у Візантії йде за багатьма напрямками. Дослідження, що проводяться на основі аналізу збережених літературних джерел, дозволили вивчити питання соціальної ідентичності, правового статусу, освіти й матеріального становища дітей, впливу на них культурного й релігійного оточення. Починаючи з кінця XX століття з'явилися численні археологічні дані, важливі для детальнішого розуміння життя й здоров'я візантійських дітей.

Концепція дитинства

У період Античності існували різні погляди на періодизацію життя людини. За однією з точок зору, що зустрічалася вже у Піфагора, слід виділяти чотири вікові групи (згідно з числом пір року), кожному з яких відводилося по 20 років. За Гіппократом людина у своєму житті проходила сім стадій, кожна тривалістю сім років. У християнський період ця семичастна схема була переосмислена як вказівка на сім днів Творіння; такого погляду дотримувалися, наприклад, богослов VII століття Анастасій Синаїт й історик XI століття Михайло Пселл. Письменник I століття до н. е. Марк Теренцій Варрон запропонував схему людського життя з чотирьох частин по 15 років.

Антична традиція пропонувала також окрему періодизацію дитинства. За Сораном Ефеським (I—II століття) і Галеном період дитинства можна було розділити на три фази: дитинство — від народження до семи місяців, коли з'являються перші зуби, або до 2 років, коли дитина починає говорити; до семи років, коли з'являються всі молочні зуби; третя фаза, яку пов'язують з статевим дозріванням для дівчаток починалась з 12 років, для хлопчиків з 14 років. Існували й інші схеми поділу. Специфічна термінологія щодо періодизації дитинства вживалася в житійній літератури. У ній дитинство вважалося завершеним до 12 років у дівчаток і 14 років у хлопчиків. Законодавством, починаючи з епохи Македонської династії, виділявся вік 7 років, починаючи з якого вважалося, що дитина могла усвідомити тяжкість вчиненого ним правопорушення та могла бути за нього покарана, зокрема, через страту. З погляду християнства становила інтерес відповідь на питання, з якого віку дітьми усвідомлюється гріховність їх вчинків. Як правило, різні коментатори вважали, що точний вік тут визначити неможливо.

З погляду традицій римського і візантійського права до 25 років людина не вважалася дорослою, проте розпоряджатися своїм майном чоловіки могли вже у віці 20 років, а жінки — починаючи з 18 років. Мінімальний вік шлюбу встановлювався для юнаків 15 років і 13 років для дівчат. Для позначення як хлопчиків, так і дівчаток використовувалися грецькі слова (téknon) і ‎(páī̈s). За цього перше з них більше стосувалося духовної спорідненості, а друге могло також застосовуватися до рабів. У візантійській грецькій мові існували окремі поняття для дітей різного віку — новонародженої дитини, немовляти тощо. Хлопчиків у віці з 14 до 25 років називали ефебами (éfivos).

Питання про місце дітей у візантійському суспільстві є дискусійним. З одного боку відносна кількість дітей, імовірно, була великою. Так, наприклад, за даними А. Лаіу, зібраним для спільнот македонських селян початку XIV століття, 50 % чоловіків мали вік до 20 років, тоді як лише 6 % чоловіків і 7 % жінок були старшими 45 років. З іншого боку той факт, що діти були настільки інтегровані в доросле життя, викликав у деяких дослідників сумнів у тому, що в таких умовах міг виділятися специфічний стан «дитинства» з притаманними йому в сучасному західному розумінні якостями. Такий погляд в 1960-х роках обґрунтовував французький історик сім'ї Філіп Арьєс, чия книга «L'enfant et la vie familiale sous l'Ancien Régime» (1960) вважається основоположною у вивченні розвитку поняття дитинства. Надалі підхід Арьєса часто критикувався за перенесення сучасних понять на ранню епоху і некритичне ставлення до іконографічних джерел. Так, протилежної точки зору дотримується сучасний медієвіст Н. Орме, згідно з яким діти 500 або 1000 років тому були такими ж, як і зараз. Наразі в результаті інтенсивного розвитку знань про роль дитинства за останні 50 років склалося уявлення про важливість дитинства й пов'язаної з ним частини суспільства, починаючи з епохи класичної античності.

У порівнянні з середньовічною Західною Європою дитинство у Візантії вивчено значно гірше. Першим дослідженням на цю тему була робота 1938 року Ф. Кукулеса, присвячена догляду за дітьми. У 1970-ті роки низка важливих робіт з соціальних і законодавчих аспектів візантійського дитинства опублікувала Е. Патлагеан. Огляд напрямків досліджень за станом на 2009 рік міститься в передмові до збірки статей Becoming Byzantine: Children and Childhood in Byzantium.

Розвиток дитини

До й після народження

Метою укладення шлюбу у Візантії було народження дітей, необхідних для забезпечення продовження існування сім'ї. З боку церкви пропаганда збереження цноти в перші століття існування християнства до IV століття змінилася визнанням важливості укладення шлюбу й продовження роду. Держава сприяла розвитку інституту шлюбу змінами в законодавстві. Відповідно, бездітність сприймалася як велике нещастя, що заподіює особливі страждання жінкам, чия роль в сім'ї в результаті материнства значно підвищувалася. Взагалі, за зауваженням А. Лаіу, «відтворення людських ресурсів» було основним завданням візантійських жінок з погляду суспільства. Тема бездітності і пов'язаних з нею проблем поширена в житійній літературі — від неї часто страждали батьки майбутніх святих, згадуються бажання народження сина після народження кількох дочок, звернення до святих з метою позбавлення від бездітності. З метою домогтися бажаного зачаття жінки вдавалися як до божої допомоги, так і до народних засобів (заяча кров, гусячий жир), носили амулети, вдавалися до магії й астрології. За бажання за всяку ціну подолати цю біду безплідних жінок критикував Іван Золотоустий. Не завжди діти були бажані, в зв'язку з чим були нерідкими випадки дітовбивства. Одне з найбільших дитячих поховань ранньовізантійського періоду виявлено в ізраїльському Ашкелоні, що налічує близько ста дитячих решток, переважно хлопчиків. Вважається, що це діти повій. Менша кількість решток дівчаток пояснюють їх більшою економічною цінністю як майбутніх повій.

Візантійські жінки народжували переважно у себе вдома, однак існували і пологові будинки ( (lokhokomeia)). Сім таких закладів загалом на 40 ліжок заснував у різних округах Александрії папа і патріарх Іоанн V (роки понтифікації 610—619). Однак це єдина звістка про існування пологових будинків у Візантії, хоча в XII столітті відомо про невелику лікарню для жінок в столичному монастирі Пантократора. Про рівень античних знань у галузі гінекології та приймання пологів досить добре відомо зі збережених праць Сорана Ефеського, Аеція Амідского (V—VI століття) і Павла Егинського (VII століття). Процесом пологів керували повитухи, чиї знання ґрунтувалися на особистому досвіді. У разі ускладнень вдавалися до послуг лікарів, у розпорядженні яких були спеціальні інструменти. Материнська і дитяча смертність були високими. Про один такий випадок розповідає житіє святого IV—V століть Порфирія Газького:«…якась жінка з міської знаті, на ім'я Елія, перед пологами впала у велику небезпеку, а причиною небезпеки було наступне; плід у неї виходив не природним чином, але прийняв зворотне, неприродне положення і, так як одна рука була висунута, то інше тіло не мало можливості пройти; воно лежало поперек в утробі, і бабки не могли надати йому природне положення. Страждання були сильні, так як болі штовхали плід щогодини; ще більшу силу отримали муки внаслідок того, що за першим днем настав наступний, а також і третій, і кожен ще більш болісний. Страждання простяглися на сім днів, при чому хвороба постійно посилювалася. І лікарі бажали зробити їй чревосечення, але побачивши занепад сил її, відмовилися від неї. Її батьки і чоловік Ірос, будучи шанувальниками демонів, щодня приносили за неї жертву, приводили заклинателів і знахарів, вважаючи, що ті допоможуть їй, але безуспішно».

Дитяча смертність мала також і кримінальні причини. Про поширеність залишення дітей та навіть їх вбивство розповідає богослов IV століття Григорій Ніський. З даних канонічного права можна зробити висновок про поширеність відмови від годування як форми дітовбивства. Аборт вважався не вбивством, а злочином проти чоловіка, і карався тілесними покараннями й засланням. З IX століття вчинення аборту було достатньою підставою для розлучення.

Згідно з традиціями, що склалися ще в доантичну епоху, візантійці сповивали своїх дітей; цю техніку описує Соран Ефеський. Дитину потрібно було сповивати цілком, включаючи голову й пальці. Це мало було забезпечити її захист від холоду і різних можливих нещасних випадків у перші тижні життя. Цей же лікар наводить рекомендації як годувати дитину. Грудне вигодовування слід починати з віку трьох днів, з цього ж віку можна було починати підгодовувати медом або медом, змішаним з козячим молоком. Деякі дослідники вважають, що в заможних сім'ях годування грудьми матерями вважалося негожим: для цієї мети слід було використовувати годувальниць. З іншого боку, житійна література вважала, що правильнішим з точки зору моралі є годування матір'ю. Відлучення дитини від грудей відбувалося зазвичай між другим і третім роками життя. Таке пізнє припинення годування груддю могло бути одним з чинників, завдяки яким візантійські сім'ї були небагатодітні.

Догляд та виховання

Питання про необхідність здорового харчування дитини візантійці розглядали в контексті релігійних уявлень. В цьому відношенні в агіографічній літературі частим мотивом була відмова майбутнього святого, що заздалегідь готує себе до аскетичного життя, від надмірностей у їжі. Житіє святого другої половини VI століття — початку VII століття Теодора Сикеота повідомляє про те, як він під різними приводами уникав прийому їжі разом зі своїми домочадцями: «Якщо ж його мати питала, з якої причини він не приходить до неї в обідню годину, він, морочачи їй голову, говорив, що, мовляв, „я не зумів відповісти урок грамоти, і мене змусили залишитися в училищі“, або що у нього був розлад шлунка, і йому не хотілося їсти». Те, що такого роду пояснення могли приводити до зловживань з боку батьків, які ухиляються від виконання своїх батьківських обов'язків, можна зробити висновок з 15 канону Гангрського собору (середина IV століття), який засуджує тих, хто «під приводом відлюдництва, не дбає» про своїх дітей. Іоанн Зонара і Феодор Вальсамон, що коментували в XII столітті цей канон, також засуджували подібну практику. Світське законодавство розглядало батьків, що не забезпечують належне годування дітей, як убивць. Обов'язок батьків забезпечувати своїх дітей харчуванням, одягом і житлом не припинявся після вступу дітей у самостійне життя. У раціон «звичайних» дітей входила та ж їжа, якою харчувалися і дорослі візантійці: яйця, сир, білий хліб, м'ясо птиці, риба, фрукти.