Південно-Африканський Союз — домініон Британської імперії, перебуваючи формально в її складі, автоматично опинився в стані війни з Центральними державами, через те, що питання зовнішньої політики Південної Африки залишалися у сфері ведення британського уряду.

Історія

Південь Африки З початком світового конфлікту в Європі, у перших числах серпня 1914 року Л.Бота заявив про намір вступити в бойові дії на боці Британської імперії, а потім без узгодження з урядом оголосив Німеччині війну. Бурське населення охопили широкі антивоєнні настрої, усюди проходили мітинги протесту. Під керівництвом Національної партії африканери підняли повстання, яке досягло найбільшого розмаху в Оранжевій вільній державі. До повстання приєдналася велика група колишніх бурських генералів, 7 тисяч бурів з Оранжевої провінції і 3 тисячі з Трансваалю.

Головнокомандувач збройними силами ПАС генерал Крістіан Баєр на знак протесту проти непопулярного рішення уряду подав у відставку, заявивши при цьому: «Кажуть, що війна ведеться проти» варварства «німців. Ми пробачили, але ще не забули усі ті варварства, які були скоєні в нашій власній країні під час південноафриканської війни. Тим часом німці не зробили нам нічого поганого». The Register (Adelaide) (Thursday, 17 September 1914), p. 7.

Генерал Мані Маріц, командувач військами ПАС на кордоні з Німецькою Південно-західною Африкою, і зовсім відмовився підкоритися наказу про перехід у наступ проти німців. Більш того, він перейшов на їхній бік з наміром відтворити «Вільну бурську республіку». До складу тимчасового уряду повинні були увійти генерали К.Баєр, К.де Вет, Я.Кемп, М.Маріц і Безюйденгут. Маріц випустив декларацію, в якій говорилося: «Відомо, що в багатьох випадках ворог озброював для війни з нами тубільців, і оскільки це робилося з метою порушити в чорних народи презирство до білої людини, ми тому суворо попереджаємо, що всі кольорові й тубільці, які будуть захоплені нами в полон зі зброєю в руках, так само як і їх офіцери, поплатяться за це життям». Над країною нависла загроза чергової Англо-бурської війни.

14 жовтня у Південно-Африканському Союзі був оголошений воєнний стан. 27 жовтня війська, якими командував особисто Бота, розгромили загони Байєра в Растембурзі. 7 листопада бойові дії почали повстанські загони генерала де Вета в Вінбурзі. Де Вету вдалося здобути перемогу над урядовими силами генерала Кроне. 12 листопада у Маргварда відбулася вирішальна битва. Військами Союзу командував Бота, повстанцями — де Вет. У підсумку, заколотники зазнали нищівної поразки. 1 грудня де Вет був полонений разом з ар'єргардом з 50 бурів. 9 листопада під час відступу в Трансвааль трагічно загинув генерал Баєр. До січня 1915 року війська Союзу придушили розсіяні по різних місцях сили повстанців. Багато сотень бурів були кинуті за ґрати.

5 січня 1915 року війська ПАС під командуванням Боти почали вторгнення в Німецьку Африку. Своєю чергою, німці сприйняли це як зраду, адже Німеччина завжди підтримувала бурів в боротьбі проти Британії.

Наступ південноафриканських сил в 1915 році був швидким і переможним, попри важкі умови. Основну масу військ вторгнення (на завершальному етапі вони сягали 60 тисяч осіб) становили бурські міліційні частини. Південноафриканці наступали трьома колонами: з півдня вздовж узбережжя, з території колишньої Оранжевої республіки й зі сходу з Бечуаналенда. 12 травня 1915 року була захоплена столиця Віндгук. 9 липня залишки німецьких військ, що розв'язали партизанську війну, були змушені капітулювати. Перемога була досягнута з мінімальними жертвами з обох сторін. Після закінчення війни Ліга Націй вручила Південно-Африканському Союзу мандат на управління цією територією.

Схід Африки

19 лютого 1916 року південноафриканські експедиційні сили на чолі з Я.Смутсом прибули до Момбаси. Генерал швидко організував усі частини Британської імперії й перейшов у наступ, намагаючись якомога хутко знищити партизанські загони П.фон Леттова, що діяли на території Німецької Східної Африки. Війська британської корони нараховували близько 13 000 південноафриканців, у тому числі бурів, британців, родезійців, 7 000 індійців та 73 300 осіб допоміжних сил з африканських племен. У взаємодії з ним діяли бельгійські війська з Конго, а також невеликий компонент португальської армії.

Тим часом німецький оберст П.фон Леттов-Форбек не гаяв часу і зміг зібрати під своїм командуванням майже 13 000 воїнів коштом тубільного населення.

Смутс атакував противника одночасно з різних напрямків і після декількох боїв німецькі частини були змушені залишити район Північної залізниці й відступити до Центральної залізниці. Протягом літа британці зайняли Центральну залізницю, а німецькі частини відступили до річки Руфіджі, де оборонялися кілька місяців попри британський десант у гирлі річки та спробу португальців атакувати з півдня. На заході колонії німецькі частини успішно оборонялися проти британців і бельгійців, і лише наприкінці року відступили в район Махенге.

Жодному з британських формувань не вдалося розгромити, і тим більш захопити німецького лідера. Війська союзників хворіли на хвороби. Так, 9-й південноафриканський піхотний полк розпочав бойові дії з 1 135 вояками у лютому 1916 року, а у жовтні в ньому лишилося практично без ведення бойових дій тільки 116 солдатів.

Наприкінці восени П.фон Леттов-Форбек з основними силами був змушений відступити до південної частини німецької колонії, а Смутс розпочав масштабне перегрупування своїх військ. Він змінив регулярні південноафриканські, родезійські та індійські формування на місцеві підрозділи, укомплектовані аскарі. У січні 1917 року Ян Смутс відбув до Лондону, вважаючи, що він виграв кампанію й у противника не залишилося сил чинити опір.

Після відбуття Яна Смутса до Великої Британії, спочатку генерал-майор Реджінальд Госкінс очолив війська союзників у кампанії, а згодом його змінив південноафриканський генерал-майор Якоб ван Девентер. У липні 1917 року союзники розпочали черговий наступ проти німецьких військ і до восени змусили їх відступити на 160 км у південному напрямку.

15-19 жовтня 1917 року, оберст Пауль фон Леттов-Форбек стинався у кровопролитній битві біля Магіва, де німці билися з більш ніж втричі переважаючими силами британської армії. Проте, попри здобуту перемогу, шутцтруппе змушені були далі відступати на південь, і 23 листопада вони перетнули кордони Португальського Мозамбіку, подолавши річку Рувума.

У серпні 1918 року війська П.фон Леттов-Форбека повернулися до Німецької Східної Африки, пройшли маршем і прорвалися до Північної Родезії. 13 листопада 1918 року, німці опанували залишене британцями містечко Касама, але вже наступного дня німецький командувач генерал-майор П.фон Леттов-Форбек, отримавши телеграму про завершення війни, погодився скласти зброю.

Західна Європа

1-ша Південноафриканська піхотна бригада стала основним формуванням Південно-Африканського Союзу, що взяла найактивнішу участь у боях та битвах Першої світової на Європейському театрі війни. Бригада складалась з чотирьох піхотних батальйонів, кожний комплектувався представниками однієї з провінції Союзу. Також до Франції були відправлені 5 артилерійських батарей важкої артилерії, військовий польовий шпиталь, рота Королівських інженерів та рухома евакуаційна група медиків.

Найзапеклішою битвою, де бились уродженці півдня Африки — південно-африканці та родезійці — став бій у Дельвільському лісі під час битви на Соммі. З 3 000 вояків бригади, що вступили у бій, тільки 768 вціліли, решта загинула або була поранена чи зникла безвісти.

Ще однією з трагедій для солдатів Південної Африки стала морська катастрофа транспортного судна «Менді» — на борту якого внаслідок зіткнення з вантажним судном затонуло 616 осіб Південно-Африканського корпусу праці ().

Синайсько-Палестинська кампанія

Капський корпус Південно-Африканського Союзу брав участь у боях у Палестині. Він організаційно входив до складу Єгипетських експедиційних сил і змагався у бойових діях у битві за битві при Мегіддо, в боях на рівнині Шарон та при Наблусі.

Наслідки Протягом Першої світової війни понад 146 000 «білих», 83 000 «чорних» та 2 500 людей змішаних рас (кольорових) і азіатів проходили службу в лавах Південно-Африканських військових формувань, зокрема 43 000 — у Німецькій Південно-Західній Африці, 30 000 — на Західному фронті в Європі. Близько 3 000 південноафриканців служили у Королівському льотному корпусі. За весь час воєнних дій Південно-Африканський Союз втратив 18 600 осіб, серед яких 12 452 — загинули, в тому числі — 4 600 — на полях битв у Західній Європі.

Див. також Битва на озері Танганьїка Уганда (британський протекторат) Південно-Африканський Союз у Другій світовій війні Німецька колоніальна імперія Оссевабрандваг

Примітки Виноски

Джерела

Посилання South Africa and World War One Первая мировая война, 1914—1918 South African forces in the British Army

Відео South Africa in WW1 I THE GREAT WAR Special feat. Extra Credits The role of south african army in WW1