() — латинський вислів, що буквально означає «чия влада, того й релігія» — тобто релігія правителя визначала релігію його підданих. Цей правовий принцип ознаменував важливий розвиток колективної (якщо не індивідуальної) свободи віросповідання в рамках західної цивілізації. Перш ніж терпимість до індивідуальних релігійних розбіжностей стала загальноприйнятою, більшість державних діячів і політичних теоретиків вважали само собою зрозумілим, що релігійне різноманіття є неправильним та/або послаблює державу — і особливо послаблювало церковно-опосередкований контроль і нагляд у державі. Принцип був компромісом у конфлікті між цією парадигмою державного управління та новою тенденцією до релігійного плюралізму (співіснування різних віросповідань на одній території), що розвивалася в німецькомовних землях Священної Римської імперії. Він дозволяв вибіркову міграцію прихильників двох релігійних груп — римо-католиків та лютеран, — оминаючи інші конфесії.

На Аугсбурзькому мирі 1555 року, який поклав край періоду збройного конфлікту між римо-католицькими та протестантськими силами в Священній Римській імперії, правителі німецькомовних держав та імператор Священної Римської імперії Карл V погодилися прийняти цей принцип.

Релігійні розколи в імперії

До XVI століття і після Великої схизми в західному та центральноєвропейському християнстві домінувала одна віра — римо-католицька. Єретичні секти, що виникали в цей період, такі як катари та вальденси, швидко знищувалися або ставали незначними. Головні постаті пізнішого періоду, зокрема Ян Гус і Мартін Лютер, спочатку закликали до реформи католицької церкви, але не обов’язково до відмови від віри як такої (per se). Пізніше рух Лютера відокремився від католицької церкви й сформував лютеранську конфесію. Спочатку імператор Священної Римської імперії Карл V відкинув ідею релігійної реформації як незначну суперечку між ченцями, однак ця ідея загострила суперечності та проблеми в багатьох землях Священної Римської імперії, яка поринула у вир цих конфліктів. Нове протестантське богослов’я спонукало до соціальної активності під час Селянської війни в Німеччині (1524–1526), яку жорстоко придушили, а народний політичний та релігійний рух було розгромлено. У 1531 році, побоюючись подібних репресій щодо себе, кілька лютеранських князів утворили Шмалькальденську лігу — союз, через який вони домовилися захищати себе й один одного від територіальних зазіхань і який діяв як політичний союз проти католицьких князів та армій.Holborn, загалом, див. с. 204–246, обговорення протестантського страху придушення, політичні поділи та консолідацію протестантської діяльності див. с. 204–210; щодо політики Габсбургів, діяльності Шмалькальденської ліги та союзу між Карлом і Климентом, с. 214–227.

І князі, і католицьке духовенство загалом розуміли, що зростаючі інституційні зловживання в католицькій церкві заважали практиці віри.Holborn, с. 205. У 1537 році Павло III скликав собор, щоб розглянути ці зловживання та запропонувати й запровадити реформи. Крім того, він провів низку внутрішніх реформ. Попри ці зусилля та співпрацю Карла V, зближення протестантів із католицизмом зазнало краху через різні концепції еклезіології та принципу виправдання.Holborn пояснює, що Папство в той час було надзвичайно слабким через смерть Юлія III у 1555 році і його наступника через шість тижнів (с. 242); Див. також Hubert Jedin, Konciliengeschichte, Freiburg, Herder, 1980, , с. 85. У тому ж році Шмалькальденська ліга скликала власний собор і висунула кілька положень віри; Лютер був присутній, але занадто хворий, щоб брати участь у засіданнях. Коли делегати зустрілися знову, цього разу в Регенсбурзі в 1540–1541 роках, представники змогли домовитися про доктрину віри та виправдання, але не про кількість таїнств, особливо щодо того, чи є сповідь/відпущення гріхів таїнством, і вони значно розходилися у визначенні «церкви».Holborn, с. 227–248. Католики та лютерани здавалися віддаленими один від одного, як ніколи; лише в кількох містах лютерани та католики могли жити разом бодай у подібності гармонії. До 1548 року політичні розбіжності переплелися з релігійними питаннями, що робило будь-яку угоду недосяжною.Holborn, с. 229–245, особливо с. 231–232.

У 1548 році Карл оголосив interreligio imperialis (також відомий як Аугсбурзький інтерим), за допомогою якого він намагався знайти певний компроміс. Ця спроба призвела до відчуження як протестантських, так і католицьких князів та Курії; навіть Карл, чиїм указом це було, був незадоволений політичними та дипломатичними вимірами того, що фактично було половинчастим релігійним врегулюванням.Holborn, pp. 231–232. Сесії 1551–52 років, скликані Папою Юлієм III на католицькому Тридентському соборі, знову виклали та підтвердили католицьке вчення і заново засудили протестантів.Holborn, p. 241. Собор відіграв важливу роль у реформі Католицької церкви в XVII і XVIII століттях.

Аугсбурзький рейхстаг

Католицька та протестантська ідеології здавалися далекими одна від одної, як ніколи. Інтеримне рішення Карла не задовольняло нікого. Він наказав скликати загальний рейхстаг в Аугсбурзі, на якому різні стани мали обговорити релігійну проблему та її вирішення (це не слід плутати з Аугсбурзьким рейхстагом 1530 року). Сам він не був присутній і передав повноваження своєму брату Фердинанду, щоб «діяти та врегулювати» суперечки щодо територій, релігії та місцевої влади. На конференції Фердинанд лестощами, переконаннями та погрозами схилив різних представників до згоди щодо трьох важливих принципів: cuius regio, eius religio, церковної резервації та Декларації Фердинанда.

Cuius regio, eius religio Принцип cuius regio, eius religio передбачав внутрішню релігійну єдність у межах держави: релігія князя ставала релігією держави та всіх її мешканців. Ті жителі, які не могли прийняти релігію князя, мали право залишити територію — новаторська ідея для XVI століття; цей принцип тривалий час обговорювався різними делегатами, які зрештою досягли згоди щодо конкретних формулювань після розгляду проблеми та запропонованого рішення. Cuius regio, eius religio суперечив попередньому католицькому вченню, за яким королі повинні були вірно підкорятися папі. Вважалося, що така покора принесе більше плодів співпраці, зменшить політичні чвари та церковні розколи. Вислів cuius regio, eius religio увів 1582 року легіст Йоахім Стефані (1544–1623) з Грайфсвальдського університету.Steven Ozment, The Age of Reform 1250–1550 (1980) p.259n13.

Другий і третій принципи Аугсбурзького миру Другий принцип стосувався особливого статусу церковних держав, отримавши назву церковної резервації (reservatum ecclesiasticum). Якщо князь-єпископ або князь-абат змінював релігію, він мав відмовитися від влади, дозволяючи капітулі обрати католицького наступника.

Третій принцип, відомий як Фердинандова декларація (Declaratio Ferdinandei), звільняв лицарів і деякі міста в церковних державах від вимоги релігійної однорідності, якщо реформована релігія практикувалася там із середини 1520-х років, що уможливлювало існування кількох змішаних міст і містечок, де католики й лютерани жили разом. Фердинанд вніс це положення в останню мить, з власної волі.Загальний огляд впливу Реформації на Священну Римську імперію див. у Holborn, розділи 6–9 (стор. 123–248).

Правові наслідки Після 1555 року Аугсбурзький мир став легітимним правовим документом, що регулював співіснування католицької та лютеранської конфесій на німецьких землях Священної Римської імперії, і допомагав пом’якшувати напругу між прихильниками так званої Старої віри та послідовниками Лютера. Він мав дві принципові вади. По-перше, Фердинанд поспіхом провів статтю про «церковну резервацію» під час обговорення; вона не зазнала такого ретельного вивчення й дискусії, як прийняття принципу cuius regio, eius religio. Як наслідок, її формулювання не охоплювало всіх, а то й більшості можливих правових сценаріїв. Його ad hoc Declaratio Ferdinandei взагалі не обговорювалася на пленарному засіданні; натомість, користуючись своїми повноваженнями «діяти й урегульовувати», він додав її в останню хвилину у відповідь на лобіювання з боку князівських родин і лицарів.Holborn, pp. 244–245.

Ці конкретні недоліки далися взнаки Імперії в наступні десятиліття. Можливо, найбільшою слабкістю Аугсбурзького миру було те, що він не врахував зростаюче розмаїття релігійних виразів, які виникали в так званих євангельських та реформатських традиціях. До 1555 року реформи, запропоновані Лютером, уже не були єдиною можливістю релігійного вираження: Анабаптисти, такі як фризький Менно Сімонс (1492–1559) та його послідовники; послідовники Жана Кальвіна, які були особливо сильними на південному заході та північному заході; або послідовники Ульріха Цвінглі були виключені з розгляду та захисту згідно з Аугсбурзьким миром. Згідно з релігійним миром, їхні релігійні переконання офіційно вважалися єретичними,Holborn, pp. 243–246. і залишалися такими на землях під прямим правлінням дому Габсбургів до видання Патенту про віротерпимість у 1781 році.

Застосування у світських територіях

Ідея індивідуальної релігійної толерантності на національному рівні, однак, не була розглянута: ні реформатська, ні радикальна церкви (кальвіністи та Анабаптисти як основні приклади) не були захищені миром (і анабаптисти в будь-якому випадку відкидали принцип cuius regio, eius religio). Криптокальвіністів підтримував Філіп Меланхтон, який надав їм змінені версії Аугсбурзького сповідання, адаптовані до реформатських вірувань. Одним з історичних прикладів є випадок Гессен-Касселя, де хоча Аугсбурзьке сповідання було прийнято в 1566 році, територія де-факто була реформатською вже тоді і залишалася такою до офіційного прийняття реформатського віросповідання в 1605 році.

Багато протестантських груп, що жили під владою католицького чи лютеранського дворянства, все ще перебували під загрозою звинувачення в єресі. Толерантність офіційно не поширювалася на кальвіністів аж до Вестфальського миру 1648 року, а більшість анабаптистів зрештою переселилися на схід до Трансильванії, Речі Посполитої, Османської імперії чи Росії, на захід до Англії та Нового Світу, або ж прийняли мученицьку смерть.

Після того, як Вестфальський мир 1648 року обмежив усіх правителів Священної Римської імперії, крім імператора, у праві змінювати релігію, але не нав'язувати її своїм підданим, правителі, які вирішували навернутися, повинні були терпимо ставитися до релігій, що вже існували. Наприклад, Август II Фрідріх навернувся до католицизму в 1697 році, щоб стати королем Польщі, але Курфюрство Саксонія повинне було залишатися офіційно протестантським. Курфюрст Саксонії навіть зумів зберегти директорство протестантського корпусу в Рейхстазі.

Йоганн-Сигізмунд (маркграф Бранденбургу) перейшов у кальвінізм у 1613 році, але його піддані залишалися переважно лютеранами. Бранденбург-Пруссія залишалася двоконфесійною державою, в якій і лютеранство, і кальвінізм були офіційними релігіями до Прусської унії 1817 року. Курфюрсти Бранденбургу вже терпимо ставилися до католицизму в Герцогстві Пруссія, яке перебувало за межами Священної Римської імперії і було леном від короля Польщі. Пізніше вони придбали інші католицькі території в Польщі, але обклали церковні доходи податками до 80%. Бранденбург-Пруссія також отримала території в західній Німеччині, де католицизм був офіційною релігією. У 1747 році Фрідріх Великий дозволив побудувати католицький собор Святої Ядвіги в переважно лютеранській столиці Берліні. Кінець принципу «Cuius regio, eius religio»

Застосування в церковних володіннях