Наступальний реалізм - це структурна теорія, що належить до неореалістичної школи думки, висунутої Джоном Мірсхаймером у відповідь на оборонний реалізм . Наступальний реалізм стверджує, що анархічна природа міжнародної системи відповідає за просування агресивної поведінки держави в міжнародній політиці. Він принципово відрізняється від оборонного реалізму тим, що зображує великі держави як ревізіоністів, що максимізують владу, привілейовуючи передачу доларів і саморекламування стратегій балансування в їх послідовній меті домінувати в міжнародній системі. Ця теорія вносить важливий альтернативний внесок у вивчення та розуміння міжнародних відносин, але все ж таки залишається предметом критики.
Теоретичні витоки Наступальний реалізм - видатна теорія міжнародних відносин, що належить до "реалістичної школи думки", яка включає різні субтренди, що характеризуються різними перспективами представницьких вчених, таких як Роберт Гілпін, Рендалл Швеллер, Ерік Дж. Лабс і Фарід Закарія . На сьогоднішній день найважливішим варіантом наступального неореалізму є варіант Дж. Дж. Мірсхаймера, який повністю розроблено в його книзі «Трагедія політики великої держави» . John J. Mearsheimer, The Tragedy of Great Power Politics (New York, NY: W.W. Norton, 2001). Хоча наступальна теорія неореалізму Мірсгеймера повторює та ґрунтується на певних припущеннях, викладених класичними реалістами, вона повністю відходить від цієї галузі, використовуючи позитивізм як філософію науки та додаючи системно-орієнтований підхід до вивчення поведінки держави в міжнародній політиці на основі структура міжнародної системи. Glenn H. Snyder, "Mearsheimer's World—Offensive Realism and the Struggle for Security: A Review Essay", International Security 27:1 (2002): 151. Feng and Zheng, Typologies of Realism, 113–114. Відповідно, його наступальний неореалізм стосується підгалузі неореалізму поряд з іншими структурними теоріями, такими як оборонний реалізм . Kenneth N. Waltz, "Realist Thought and Neorealist Theory", Journal of International Affairs 44:1 (1990): 34.
Основні догмати Теорія ґрунтується на п'яти основних припущеннях, подібних до тих, що лежать в основі захисного неореалізму Кеннета Вальса . Це: Mearsheimer, J. (2005). Structural Realism, in T. Dunne, M. Kurki & S. Smith, International Relations Theory: Discipline and Diversity. Oxford: Oxford University Press. Mearsheimer, John J. "The false promise of international institutions." International Security 19, no. 3 (1994): 5–49.
Великі держави є головними суб'єктами світової політики, а міжнародна система - анархічною Усі держави володіють деякою наступальною військовою спроможністю Держави ніколи не можуть бути впевнені в намірах інших держав Держави є основною метою виживання Держави - це раціональні суб'єкти, здатні придумати обґрунтовані стратегії, які максимально збільшують їхні перспективи на виживання
Як і оборонний неореалізм, наступальний реалізм є анархічною міжнародною системою, в якій раціональні великі держави, не впевнені в намірах інших держав і здатні до військового наступу, прагнуть вижити. Mearsheimer, Tragedy of Great Power Politics, 30–31. Eric J. Labs, "Beyond Victory: Offensive Realism and the Expansion of War Aims", Security Studies 6:4 (1997): 7–8. Хоча спочатку був розроблений на основі подібних пропозицій до оборонного неореалізму, наступаючий неореалізм Мірсгеймера просуває кардинально різні прогнози щодо поведінки великої влади в міжнародній політиці. Shiping Tang, "From Offensive to Defensive Realism: A Social Evolutionary Interpretation of China's Security Strategy", 148–149, in China's Ascent: Power, Security, and the Future of International Politics, edited by Robert Ross and Zhu Feng. (Ithaca: Cornell University Press, 2008). Taliaferro, Security Seeking, 134. Головним чином, це відрізняється від оборонного неореалізму щодо накопичення влади, якою держава повинна володіти, щоб забезпечити свою безпеку, і видача держав-стратегій прагне досягти цього задовільного рівня безпеки. Зрештою, наступальний неореалізм Мірсгеймера малює набагато песимістичнішу картину міжнародної політики, яка характеризується небезпечною конкуренцією міждержавної безпеки, що може призвести до конфлікту та війни. Mearsheimer, Tragedy of Great Power Politics, 32–33. Snyder, Mearsheimer's World, 153.
Стани квоти проти максимізації станів Наступальний неореалізм Джона Мірсхаймера має намір виправити "статус-кво упередженість" оборонного неореалізму Кеннета Вальса. Mearsheimer, Tragedy of Great Power Politics, 20. Snyder, Mearsheimer's World,157–158. Незважаючи на те, що обидва неореалістичні варіанти стверджують, що держави в першу чергу переймаються максимізацією їх безпеки, вони не погоджуються з приводу кількості необхідної в процесі влади. На противагу оборонному неореалізму, згідно з яким держави є статусом кво, що прагнуть лише зберегти свої відповідні позиції в міжнародній системі, підтримуючи пануючий баланс сил Kenneth N. Waltz, Theory of International Politics (Reading, MA: Addison-Wesley Publishing Company, 1979): 126. Mearsheimer, Tragedy of Great Power Politics, 21. наступальний неореалізм стверджує, що держави насправді максимізують владу ревізіоністи, що переймають агресивні наміри. Дійсно, при наступальному неореалізмі міжнародна система надає великим державам сильні стимули вдаватися до наступальних дій з метою підвищення їх безпеки та забезпечення їх виживання. Sten Rynning and Jens Ringsmose, "Why Are Revisionist States Revisionist? Reviving Classical Realism as an Approach to Understanding International Change", International Politics 45 (2008)
Міжнародна система, що характеризується анархією (відсутність центрального органу, здатного застосовувати правила та карати агресорів) та невизначеності щодо намірів держави та наявних наступальних військових можливостей, змушує держави постійно боятися один одного і вдаватися до механізмів самодопомоги, щоб забезпечити їх виживання. John J. Mearsheimer, "China's Unpeaceful Rise", Current History 105: 690 (2006): 160. Для того, щоб полегшити цей страх перед агресією кожен з них, держави завжди прагнуть максимізувати власну відносну владу, визначену з точки зору матеріальних можливостей. Як зазначає Мірсхаймер: "вони шукають можливості змінити співвідношення сил шляхом придбання додаткових приростів влади за рахунок потенційних конкурентів" Mearsheimer, Tragedy of Great Power Politics, 34. оскільки "чим більше військова перевага однієї держави над іншими державами, тим безпечніше Це є". John J. Mearsheimer, "The False Promise of International Institutions", International Security 19:3 (1994–1995): 11–12. Держави прагнуть збільшити свою військову силу на шкоду іншим державам у системі з гегемонією - вважаючи єдиною великою силою в державній системі - як свою кінцеву мету. Mearsheimer, Tragedy of Great Power Politics, 21 and 29.
Джон Мірсхаймер підсумував цю точку зору так: "великі держави визнають, що найкращий спосіб забезпечити їхню безпеку - досягти гегемонії зараз, тим самим виключаючи будь-яку можливість виклику іншої великої держави. Лише оманливий стан дасть можливість стати гегемоном у системі, оскільки він вважає, що він вже має достатню силу для виживання. Mearsheimer, Tragedy of Great Power Politics, 35. " Відповідно, наступальні неореалісти, такі як Мірсхаймер, вважають, що найкраща стратегія держави щодо підвищення своєї відносної сили до досягнення гегемонії - покладатися на наступальну тактику. За умови, що для них раціонально діяти агресивно, великі держави, ймовірно, будуть проводити експансіоністську політику, що наблизить їх до гегемонії. Оскільки глобальної гегемонії майже неможливо досягти через обмеження прогнозування потужності в океанах та сил відплати, найкращим кінцевим статусом гри можна сподіватися, що це регіональний гегемон, що домінує над своїм географічним районом. Mearsheimer, China's Unpeaceful Rise, 160. Mearsheimer, Tragedy of Great Power Politics, 141. Цей невблаганний прагнення влади по суті породжує стан "постійної конкуренції за безпеку, з можливістю війни завжди на задньому плані". Mearsheimer, The False Promise, 12. Тільки після досягнення регіональної гегемонії великі держави стають статусом-кво.
Балансування проти переходу доларів Наголос наступального неореалізму ставить на гегемонію, оскільки кінцева мета держав стоїть на різкому контрасті з оборонною вірою неореалізму, що виживання держави може бути гарантоване в певний момент, що не відповідає гегемонії. В умовах оборонного неореалістичного мислення прирост безпеки шляхами накопичення енергії в кінцевому підсумку відчуває зменшення граничної віддачі, коли витрати врешті перевищують користь. Snyder, Mearsheimer's World, 154. Оборонний неореалізм свідчить про те, що в умовах анархії існує сильна схильність держав до участі в балансуванні - держави, що несуть пряму відповідальність за підтримку існуючого балансу сил - проти загрозливих держав, що шукають владу, що, в свою чергу, може досягти успіху "поставити під загрозу саме виживання максимізуючого стану ". Peter Toft, "John J. Mearsheimer: An Offensive Realist Between Geopolitics and Power", Journal of International Relations and Development 8 (2005): 390. Цей аргумент стосується також поведінки держави щодо найпотужнішої держави міжнародної системи, оскільки оборонні неореалісти відзначають, що надмірна концентрація влади самовиражається, викликаючи врівноваження противаг. Yuan-Kang Wang, "Offensive Realism and the Rise of China", Issues & Studies 40:1 (2004): 177. Snyder, Mearsheimer's World, 156. Labs, Beyond Victory, 10.
Мірсхаймер кидає виклик цим твердженням, аргументуючи те, що досить важко оцінити, коли держави досягли задовільного обсягу влади, не вистачає гегемонії, і дорого покладатися на балансування як ефективний метод перевірки потужності через проблеми колективних дій . Mearsheimer, Tragedy of Great Power Politics, 34–35 and 156–157. Wang, Offensive Realism, 178. За його словами, коли велика держава опиняється в оборонній позиції, намагаючись не допустити, щоб суперники здобували владу за рахунок своїх коштів, вона може вибрати участь в балансуванні або втрутитися, віддаючи перевагу передачі коштів - передаючи відповідальність діяти на інші держави, залишаючись у кулуарах.
Для того, щоб визначити обставини, в яких великі держави поводяться згідно з тими чи іншими, Мірсхаймер будує оборонний неореалізм Вальса, включаючи другу зміну - географію - поряд із розподілом влади. З одного боку, вибір між балансуванням і передачею коштів залежить від того, чи має анархічна міжнародна система біполярна, врівноважена або неврівноважена багатополярна архітектура. З іншого боку, державне географічне положення з точки зору розподілу кордонів та зупинки потужності води також впливає на перевагу стратегій великих держав. Ці дві змінні у поєднанні разом дозволяють йому встановити, що великі сили мають перевагу - протилежне оборонним прогнозам неореалізму - перехід доларів за балансування у всіх випадках багатополярності, крім тих, що включають потенційного гегемона. Mearsheimer, Tragedy of Great Power Politics, 155, 160, 261 and 272. Wang, Offensive Realism, 179. Feng & Z Ruizhuan, Typologies of Realism, 124.