Психомоторика

Психомоторика — це сукупність свідомо керованих рухових дій людини та узагальнений процес, що поєднує психічну діяльність із її руховим вираженням у формі м’язової активності. Вона відображає нерозривний зв’язок між психікою та рухом і проявляється у всіх видах довільної діяльності людини. Психомоторика є об’єктом міждисциплінарного наукового вивчення та практичного застосування в психології, педагогіці, фізіології й медицині. Особливості психомоторної діяльності пов’язані з рівнем психічного розвитку людини та станом нервової системи, що зумовлює характер виконання свідомих рухових дій у різних життєвих ситуаціях. Дослідження психомоторики має важливе значення для аналізу поведінки людини, оцінювання психічного й фізичного розвитку, а також для застосування в освітній, професійній і відновлювальній практиці.

Підходи В. В. Нікандров відзначає наявність типологічних відмінностей психомоторних проявів людини, зумовлених віком, статтю та морфологічними особливостями організму. Відповідно, характер і спосіб виконання рухових дій варіюють залежно від індивідуальних біологічних характеристик. В. П. Дудьєв, акцентуючи увагу на мозковій організації психомоторики, зазначає, що рухова діяльність здійснюється за участю двох взаємопов’язаних структур — аферентної та еферентної, підкреслюючи таке:

«...рух здійснюється за допомогою двох структур: аферентної та еферентної, які забезпечують спрямованість і просторовий розподіл рухових імпульсів, а також перетворення їх в послідовні кінетичні мелодії»

Важлива роль у формуванні руху належить лобовим і тім’яним ділянкам кори головного мозку, які відповідають за створення проєкту руху та опанування його смислової структури. За участю премоторних полів відбувається підготовка руху й здійснення допоміжних технічних корекцій на несвідомому рівні, після чого реалізується безпосередній фізичний рух. Підкреслюється, що незалежно від ступеня координованості рухової дії їй завжди передує корекція, яка забезпечується аферентними імпульсами, що інформують центральні нервові структури про поточний стан рухового апарату.

Складові частини М.О. Гурєвіч і Н.І. Озерецкий визначили наступні складові частини психомоторики: Екстрапірамідні: тонус; зміна іннервації і денервації; темп; ритм; автоматичні рухи (виразні і захисні); допоміжні рухи. Пірамідні: сила, енергія рухів; виразність виконання (відсутність синкінезій). Виразність залежить також від узгодженості всіх систем. Церебелярні, кортикоцеребелярні компоненти: рівновага, співмірність рухів; координація рухів. Фронтальні: рухова активність, яка визначає установку, зміну установки і послідовність рухів; здатність вироблення формул; здатність збереження формул (енграми); здатність до одночасного руху; вторинні автоматизми.

Поняття про психомоторику Виникає запитання: який людський орган (у функціонально-психологічному значенні) обслуговує механізми емоцій, почуттів, думок, образів, рухів і пам’яті? Їх забезпечує психомоторика. Психомоторика — це механізм, система та функція, які, зливаючись у цілісність, утворюють функціональний орган психіки людини.

Психомоторика — дійовий (активний) орган людини. Це орган людини як суб’єкта діяльності, а не лише її біологічного тіла.

Протягом майже всієї історії людської діяльності психомоторика та її функції були і залишаються переважно засобом перетворювальної діяльності, спрямованої на створення другої природи людини — культури. У тому числі й таких предметів матеріальної та духовної культури, які є носіями духовних надбань людства: живописних полотен, скульптур, архітектурних споруд, техніки, технологій тощо.

Лише в діяльності індивідуальність людини стає дійсною. Те, що людина зробила, створила, здійснила, є її об’єктивованою характеристикою, її мірою.

Ідея про універсальність структурно-анатомічних і функціональних властивостей людського тіла була переконливо сформульована Р. Декартом: душа і тіло людини — дві особливі субстанції, дві незмінні основи людського буття.

Отже, маємо:

Безтілесну душу, тоді як тіло розглядається як місце її перебування. Бездушне тіло, яке механічно виконує накази душі; душа і тіло різні за природою і навіть до акту їх «з’єднання» існують окремо одне від одного.

З того часу дуалістична парадигма Р. Декарта опанувала мисленням не лише філософів, а й психологів майже всіх напрямів. Це є яскравим прикладом впливу філософського авторитету. Цю позицію поділяли майже всі, за винятком Б. Спінози.

На відміну від Р. Декарта, зорієнтованого переважно на аналітичний метод, Б. Спіноза підійшов до проблеми з іншого боку — він користувався принципом цілісності, всюди шукаючи її прояви та гармонію. Аналіз без синтезу властивостей у цілісність він не визнавав. Тіло без душі — мертве тіло.

Жива людина — не просто одухотворене тіло; вона є вершиною еволюційного розвитку природи. Через людину природа не лише мислить саму себе, а й — що найважливіше — перетворює себе у більш досконалі, гармонізовані форми.

Звідси випливає, що мислення як властивість душі та живий рух як властивість тіла — це не дві різні субстанції (за Р. Декартом), а два атрибути, тобто дві нерозривно пов’язані властивості притаманних людині душі й мислячого тіла. Отже, у будь-якому живому русі мислення і рух людини злиті в єдину, неподільну психофізичну єдність.

Майже через два з половиною століття І. М. Сеченов назвав цю цілісність душі й тіла психомоторикою. Він зазначав, що життєвими потребами (станами дискомфорту) зумовлюється виникнення бажань — думок мотиваційного характеру, які й викликають рух. І. М. Сеченов підкреслював: бажання стає мотивом — дієвою думкою або метою, а рух — дією або засобом досягнення мети лише тоді, коли людина здійснює довільний рух. Живий, доцільний рух відбувається слідом за бажанням разом з уявленнями про можливі наслідки цього руху. Без бажання або імпульсу-думки рух був би позбавлений смислу. І. М. Сеченов висунув гіпотезу, яка згодом була експериментально підтверджена й покладена в основу теорії психічної регуляції рухів: у рухах дитини закладені елементи мислення.

Відмінною особливістю людських рухів і дій є їх усвідомлений та цілеспрямований характер. Діючи, людина пізнає світ, а пізнаючи його — знову ж таки діє.

Багато елементарних форм рухів рук, ніг, голови й тулуба, а також складні комбіновані системи рухових дій людина засвоює (оволодіває) в дитинстві.

Історично склалося так, що рухи, рухові дії, психомоторна творчість людини та її механізми — психомоторика — тривалий час перебували поза основним полем уваги психології. Для багатьох було очевидним, що рухи є суто механічним явищем і перебувають за межами психології, обмеженої вивченням внутрішнього світу суб’єктивних психічних фактів.

Примітки