Експедиція Пірі 1908—1909 років — шоста арктична експедиція Роберта Пірі і його третя спроба досягнути Північного полюсу, яка успішно закінчилася 6 квітня 1909 року. За словами керівника, завершувала його 23-річну боротьбу за підкорення Північного полюсу. Експедиція ставила перед собою суто спортивні завдання, тому її вклад у розвиток науки незначний. Відразу після повернення досягнення Пірі було взято під сумнів Ф. Куком, який заявив, що досяг Північного полюсу раніше — 21 квітня 1908 року. Крапка у цій дискусії не поставлена і до сьогодні, а у другій половині XX століття набули поширення версії, що Пірі взагалі не був на Північному полюсі.

Передісторія

Спроби досягнення Південного полюсу до Пірі

Перші спроби дійти до Північного полюсу по поверхні пакових льодів сягають початку XIX століття. Вдалу спробу використання санок, у які запрягали людей, здійснив англійський офіцер Вільям Паррі, який досяг у липні 1827 року 82° 45’ пн. ш. Експедиція відправлялась зі Шпіцбергена. Із середини XIX століття американські експедиції Кейна та Хейса вперше спробували пробитися у високі широти Арктики зі сторони Гренландії та Канадського арктичного архіпелагу. Характерно, що американці прагнули потрапити на полюс зі сторони протоки Сміт — цей маршрут в історичній літературі так і називається «американським» (хоча першим описав його російський офіцер Ф. П. Врангель). У 1871 році американець Чарльз Холл досягнув на судні «Поларіс» 82° 11’ пн. ш., але рекорд Паррі так і не був побитий. Тим же шляхом пішла британська експедиція Нерса на кораблях «Алерт» і «Дискавері», але у навігацію 1875 року змогла дійти тільки до 82° 24’ пн. ш. У травні 1876 року полюсний загін  Альберта Маркема побив рекорд Паррі на 35’, а саме на 65 км. Підсумком експедиції стала тверда впевненість її керівника у тому, що Північний полюс неможливо підкорити. Маркем у цьому поході застосував систему допоміжних загонів забезпечення.

Скепсис британців не засмутив видавця газети New York Herald Дж. Беннета, і у  1879 році він став головним спонсором експедиції морського офіцера Джорджа де Лонга на яхті «Жаннетта». Експедиція повинна була пройти до полюса від Берингової протоки, але у вересні 1879 року судно потрапило в льоди Чукотського моря. Дрейф проходив у північно-західному напрямку, у липні 1880 року «Жаннетта» була роздавлена льодами на 77° 15’ пн. ш. — північніше Новосибірських островів і за 800 км від населеної землі. Учасники експедиції спрямували свій шлях до материка на трьох вельботах, один із яких з усіма людьми пропав безвісти, а група де Лонга на чолі з командиром (11 людей) у повному складі загинула у дельті Лени через голод. Із 30 учасників експедиції вижило троє. Ці втрати були першими в історії полюсних експедицій.

У 1884 році у європейській пресі з'явились відомості про знахідку предметів експедиції «Жаннетти» на південно-східному узбережжі Гренландії. Норвезький метеоролог Хенрік Мон висловив думку про існування трансполярної течії і дрейфу льодовиків від Берингової протоки через Північний полюс до Гренландії. Це означало, що якби у де Лонга було більш міцне судно, то його задум виявився б успішним. Новим великим проривом стала Норвезька полярна експедиція 1893—1896 років, яка була організована принципово іншим способом: спеціально побудоване льодове судно «Фрам» було вморожене у пакові льоди західніше Новосибірських островів, які понесли експедицію на північний захід, але течія не проходила через навколополюсний район. Під час експедиції її очільник Фрітьйоф Нансен досягнув на нартах, запряжених 28 їздовими собаками, 86° 13’ 36" пн. ш. 8 квітня 1895 року. Суворі вітри та течії не дозволили норвежцям пройти 400 км, які їх відокремлювали від полюса.

Результати Нансена були покращені 25 квітня 1900 капітаном Умберто Каньї із експедиції Луїджі Амедео ді Савоя. Базуючись на Землі Франца-Йосифа, італійці досягли 86° 34’ пн. ш., перевищивши показники Нансена приблизно на 21’ (а саме близько 22 морських миль). Це було досягнуто ціною дуже великих жертв — троє учасників походу загинули. Характерно, що рекорд був поставлений недосвідченими полярниками за допомогою надлишкової кількості їздових собак — більше 100 — і застосування системи допоміжних загонів .

Наступні спроби досягнути Північного полюсу, які здійснювалися на початку XX століття (наприклад, експедиція Ціглера), в основному здійснювалися з архіпелагу Шпіцберген або із Замлі Франца-Йосифа, оскільки «американський шлях» монополізував Роберт Пірі, який не визнавав конкурентів.

На думку, гляціолога та історика полярних досліджень В. С. Корякіна, результати спроб досягнути Південний полюс до початку XX століття були наступними: Проблема полюса виникла у зв'язку зі спробами знайти прямий шлях із Європи у басейн Тихого океану; Історично першою базою досягнення полюса був архіпелаг Шпіцберген, який освоювався європейськими моряками із XVII століття, інші маршрути досягнення полюсу були розвідані пізніше; У середині XIX століття був прокладений «американський шлях» по системі проток, які відокремлювали о. Елсмір від Гренландії, використання інших маршрутів — від Берингової протоки, Землі Франца-Йосифа або Гренландії — виглядає на цьому фоні достатньо випадковим; «Американський шлях» мав важливу перевагу — можливість використання робочої сили і полярного досвіду ескімосів Північної Гренландії, які у першу чергу надавали їздових собак, будували іглу тощо; Із середини XIX століття основну ініціативу досліджень високих широт Арктики захопили дослідники США, роль інших націй, у тому числі британців і норвежців, у кількісному відношенні не виглядає значною; Досягнення Північного полюсу припало на історичний період, коли відкриття нових земель і архіпелагів — ліквідація «білих плям» на карті світу - практично завершилось, а вивчення природних процесів тільки починалось із позицій єдиного глобального процесу; Полюсні експедиції виявили ступінь можливостей людського організму, показали вичерпність традиційних методів і поставили на повістку дня використання нових технічних засобів, у першу чергу транспортних.

Експедиції Пірі 1886—1906 років Роберт Пірі, хоча і зацікавився Арктикою випадково, вважав досягнення Північного полюсу справою усього свого життя. Із 63 прожитих років 23 він присвятив експедиціям, пробувши на Крайній Півночі загалом 18 років (5 років зайняла підготовка до походів). Цікаво, що як і Нансена, Пірі зацікавив звіт Норденшельда, якому вдалося у 1883 році досить далеко проникнути вглиб льодового щита Гренландії. Хоча ВМФ США і відмовив у фінансуванні, Пірі вирішив їхати до Гренландії за власні кошти, більшу частину яких (500 доларів) йому надала мати.

Пірі здійснив наступні експедиції: Гренландія, 1886 р. Пірі прибув у Годхавн на маленькій яхті Eagle. Тут він купив двоє нарт, винайняв 8 ескімосів і 23 липня вирушив вглиб льодовика. Його супроводжував також помічник датського губернатора Крістіан Майгор (Christian Maigaard). Пройшовши за 26 днів 100 миль (160 км), досягнувши висоти 2294 м, Пірі був змушений повернутися: провіанту залишилося на 6 днів . Після закінчення експедиції Пірі був змушений витратити 5 років на пошук засобів для наступного походу, у результаті чого Гренландію у 1888 році перетнули Нансен та Свердруп без використання собак і за зовсім іншим маршрутом. Однак Пірі був сильно ображений на Нансена, вважаючи, що той скористався його ідеєю. Гренландія, 1891—1892 рр. У експедиції брали участь норвежець Ейвін Аструп, лікар Фредерік Кук, Метью Хенсон — беззмінний слуга та асистент Пірі з 1887 року — та дружина Пірі - Джозефіна Дібіч (Josephine Diebitsch). Пірі з Аструпом стартував 8 квітня 1892 року із Китової протоки на двох нартах і 13 собаках. Вони подолали 1200 миль вперше досягнувши північного узбережжя Гренландії. Ця експедиція забезпечила Пірі репутацію великого полярного дослідника, тому значно полегшився збір засобів для наступних походів. Гренландія, 1893—1895 рр. Експедиція проходила біля північно-західного узбережжя Гренландії, у ній також брали участь Е. Аструп та Джозефіна Пірі. Пірі відкрив на мисі Йорк гігантський залізний метеорит, зумівши вивезти найбільші його уламки і продав їх Музею природничої історії у Нью-Йорку. Навесні 1895 року Пірі знову досягнув північного берега Гренландії, відкривши Землю Пірі. Він прийшов до висновку, що ці місця є єдино можливою базою для досягнення Північного полюсу. Під час зимівлі народилася донька РОберта і Джозефіни Пірі — Мері-Анігіто (названа на честь метеорита). Гренландія та о. Елсмір, 1898—1902 рр. Перша експедиція Пірі, яка ставила перед собою мету досягнення Північного полюсу. Фінансував її Арктичний клуб Пірі, заснований кількома представниками американської еліти. Експедиційне судно — яхта Windward, яка до цього слугувала Джексону. Початковою базою походу став Форт-Конгер на узбережжі о. Елсмір, але важкі льодові умови залишили судно за 150 миль від мети. Споряджати базу довелось в умовах полярної ночі, морози сягали до −67 °C, внаслідок чого Пірі відморозив 8 пальців на ногах, які довелось ампутувати. Однак уже навесні 1899 року Пірі знову відбув до північного узбережжя Гренландії. Паралельно з Пірі на о. Елсмір працювала експедиція Отто Свердрупа на «Фрамі», яку керівник вважав своїми конкурентами у боротьбі за полюс. Через це так і не відбулася зустріч двох знаменитих полярників. Пірі досягнув мису Вашингтон (82° 23’ пн. ш.), який вважав крайньою північною точкою суходолу і найкращою відправною базою походу до полюса. У 1899 році Арктичний клуб направив судно з припасами, що дозволило продовжити перебування експедиції в Арктиці. У 1900 році Пірі досягнув північної точки Гренландії — мису Джесепа. Найбільшим досягненням експедиції Пірі стало встановлення обрисів північного узбережжя Гренландії та Землі Гранта (північної частини о. Елсмір). Навесні 1902 року Пірі вийшов від мису Хекла у супроводженні Хенсона і чотирьох ескімосів до Північного полюсу. Зона значних проталин зупинила їх на 84° 17’ пн. ш. Це була остання експедиція Пірі, у якій брав участь Фредерік Кук. Центральна Арктика, 1905—1906 рр. Для експедиції було побудовано спеціальне судно «Рузвельт», назване на честь президента США. Завдяки м'якій погоді вдалось пройти до мису Шерідан, куди також було доставлено 200 собак і 50 ескімосів. Пірі вперше застосував систему проміжних складів і допоміжних загонів. До Північного полюсу вийшли 6 березня 1906 року. Пірі супроводжував Хенсон і 6 ескімосів. Значні льодові поля, які дрейфували у східному напрямку, та сильні хуртовини не дозволили пройти до полюса. Пірі вирішив хоча б побити рекорд У. Каньї і 21 квітня досягнув 87° 06’ пн. ш., до полюса залишалось 320 км. Через дрейфуючий лід загін вийшов до північного узбережжя Гренландії, продуктові запаси повністю вичерпались. Повернутися вдалось тільки випадково виявивши табун вівцебиків. Після повернення Пірі був нагороджений урядом США і вирішив здійснити останню спробу підкорення Північного полюсу.

Підготовка експедиції

План

Плани походу до полюсу Пірі обнародував у кількох періодичних виданнях на початку травня 1908 року. «Рузвельт» мав пройти протоками Белл-Айл та Девісовою і морем Баффіна до Китової затоки, де, взявши на борт собак та ескімосів, іти до мису Шерідан на зимівлю. Санний похід розпочнеться від мису Колумбія у лютому. Курс буде прокладатися з ухилом на північний захід, щоб компенсувати східний дрейф льоду. За словами Пірі, план спрацював до деталей.

Спорядження, фінанси

Спорядження походу до полюса ускладнювалося наслідками економічної кризи 1907 року. Пірі писав: