Бирючи́на звича́йна (Ligustrum vulgare) — отруйна багаторічна рослина родини маслинових, також широко відома під народною назвою во́вчі я́годи. Європейсько-середземноморський вид, поширений в помірних та субтропічних лісах, де він зазвичай трапляється у підліску. Єдиний представник свого роду на теренах ЄвропиJosef H. Reichholf, Gunter Steinbach (red.): Wielka encyklopedia. Drzewa krzewy. Warszawa: Muza SA, 1995, С. 326.. В межах усього ареалу вельми розповсюджений. Належить до поширених декоративних культур, у садівництві його використовують переважно для створення живоплотів і як підщепу для бузку. Відіграє незначну роль як медонос.

Назва Українська родова назва рослини фіксує найбільш відомий варіант її народної назви, поширений по всіх частинах України. Видова назва «звичайна» вказує на розповсюдженість цього таксона і збігається з латинською назвою «vulgare», яка має таке само значення. Інші поширені народні варіанти звучать як бирючи́на проста́, бірючи́на, бирю́чка звича́йна.

Крім того, в Україні цьому виду надають назви, пов'язані із властивостями його плодів. Найвідоміша з них — вовчі ягоди — притаманна також деяким іншим чагарникам з чорними ягодами. Виникнення цієї назви обумовлене отруйністю плодів бирючини (несправжніх ягід), які можуть заподіяти шкоди не тільки людині, а й тваринам. Народні назви жость, жості́р, жи́молодь вказують на зовнішню подібність плодів бирючини звичайної до ягід таких лісових чагарників як жостір проносний, крушина ламка, жимолость чорна. На Волині бирючину інколи неточно називають брусли́ною подібно до однойменного чагарника. В цьому випадку назва обумовлена не зовнішньою схожістю (у представників роду Бруслина плоди зовсім іншого ґатунку), а отруйністю. Серед маловідомих діалектних назв для цього виду вказують курослі́пник (поширена на Поділлі), фадьоли́на чи фадьольни́к (відома лише на Верховині).

Опис

Багаторічна листопадна (рідше — напіввічнозелена) рослина, що зазвичай має вигляд 2-3-метрового куща або невеличкого дерева заввишки до 5 м; нанофанерофіт. Коренева система сильно розгалужена, так що не можна вирізнити центральний корінь. Гілля складається з численних дрібних та добре улиснених гілочок із короткими міжвузлями. У особин, що зростають у підліску, крона може бути розлогою, негустою. При доброму освітленні (особливо у культурних рослин) вона дуже густа, тому майже не пропускає світла. Особинам обох екотипів притаманна оберненояйцеподібна форма крони — вузька у нижній частині та ширша у верхній. Кора на зрілих гілках жовтувато-сіра з численними буруватими сочевичками, молоді пагони зелені. Гілки бирючини звичайної у разі щільного прилягання до ґрунту добре вкорінюються. Деревина цієї рослини зеленкуватого кольору, щільна, тверда, погано колеться. На розрізі гілок можна побачити білу губчасту серцевину та виразні річні кільця.

Листки завдовжки 4-10 см, завширшки до 2 см, супротивні, короткочерешкові, прості, ланцетоподібної або видовжено-яйцеподібної форми, цілокраї, при основі звужені, на верхівці загострені, хоча інколи можуть бути й заокругленими. Їхня поверхня гола, шкіряста, край ледь помітно загнутий до низу, верхній бік листка забарвлений у темно-зелений колір, нижній — дещо світліший, із добре помітною центральною жилкою.

Суцвіття — густі пірамідальні волоті завдовжки 3-6 см, завширшки до 8 см, розташовані на верхівках пагонів. Вони складаються з численних дрібних квіток правильної форми. Квітконос та чашечка тонко опушені. Віночок складений із чотирьох пелюсток, що зрослися у трубочку, удвічі довшу за чашечку. Як правило, частки відгину віночка дорівнюють довжині самої трубки, а уся квітка завширшки до 5 мм. Колір квіток у особин з північних популяцій білий або зеленкуватий, у рослин з півдня ареалу — жовтуватий або кремовий. Квітки бирючини звичайної дуже запашні, їхній аромат солодкий, інколи навіть запаморочливий. Тичинок 2, вони довші за трубочку та зростаються із віночком. Пиляки розташовані паралельно до осі тичинкової нитки. Маточка із дводільною приймочкою та залозистими нектарниками при основі.

Плоди — лискучі, чорні, круглі чи оберненояйцеподібні кістянки завширшки 5-8 мм. Кожна кістянка містить від 1 до 4 крихітних кісточок (насінин), причому їхня кількість залежить від розміру плоду. Насінини завдовжки 3-5 мм, завширшки 1,5-3 ммPawłowski Bogumił (red.): Flora polska. Rośliny naczyniowe Polski i ziem ościennych. Tom XI. -Warszawa, Kraków: Polska Akademia Nauk, Państwowe Wydawnictwo Naukowe, 1967. — С. 269—271. , яйцеподібні, темно-коричневі, із тьмяною, нерівною поверхнею. Слід зауважити, що зовні кістянки бирючини звичайної схожі на ягоди, тому іноді навіть в науково-популярній літературі їх помилково описують як ягоди. На смак вони гірко-солодкі, але отруйні, причому їх уникають споживати не тільки люди, а й більшість тварин.

Число хромосом 2n = 46David Moresby Moore: Flora Europaea Check-list and Chromosome Index . Cambridge University Press, 1982, С. 163. .

Хімічний склад Листя бирючини звичайної гірке на смак, що обумовлено високим вмістом специфічного глікозиду лігустрину (також відомого як сирінгін) та поліфенолів. Крім того, в ньому досить багато солодкого манітолу, хоча це і не відбивається на смаку. Поліфенольні сполуки бирючини приблизно на 76 % складаються з лігусталозидів A і B, лігстрозиду та олеуропеїну. Остання речовина притаманна загальновідомій маслині європейській, вона має протипухлинні властивості, міститься у великій кількості у свіжих оливках. Ще 23 % поліфенолів бирючини складає камферол.

Поширення

Бирючина звичайна — типовий представник європейсько-середземноморської флори. Первинний ареал цього виду охоплює Центральну та Південну Європу, далі тягнеться через південь Східної Європи (навскіс через терени Молдови, захід та південь України) до Кавказьких гір. На крайньому сході він включає також територію сучасного Ірану та усю Малу Азію, на півдні пролягає через Північну Африку. Найпівнічніші осередки природного походження (тобто не пов'язані із господарською діяльністю людини) розташовані на узбережжі Балтійського моря — у Східній Померанії та, можливо, на півдні Норвегії.

Втім, широке застосування цієї рослини у садівництві призвело до того, що її здичавілі особини трапляються далеко за межами окресленої зони. Так, у Європі бирючину знаходили на заході Ірландії, у Шотландії, на Скандинавському півострові, а також на деяких архіпелагах Атлантики, як то Азорські острови, острів Тенерифе. Стійкі популяції цього виду існують на півдні Канади, у Сполучених Штатах АмерикиKingsbury, J. M. Poisonous plants of the United States and Canada. 1964. , в Еквадорі, Південній АфриціHenderson, L. Alien weeds and invasive plants: a complete guide to declared weeds and invaders in South Africa. Plant Protection Research Institute, Handbook 12. 2001. , на Японському архіпелазі, островах Нової Зеландії та на південному сході АвстраліїHnatiuk, R. J. Census of Australian vascular plants. Australian Flora and Fauna Series No. 11. — 1990. .

В Україні природний ареал бирючини звичайної лежить у межах південно-західних областей і Гірського Криму, де вона зростає у лісах. В інших частинах країни вона трапляється у вторинних осередках, які виникли внаслідок інтродукції цього виду в міських парках, звідки він поширився по околицях людських поселень.

Екологія

Бирючина звичайна — помірно морозостійка рослина, що добре переносить нетривале пониження температури до -35 °C, втім, у районах із тривалими і сильними морозами може підмерзати. Північна межа її природного ареалу збігається з ізотермою січня -3 °C. Так само добре вона переносить і високі температури. Це дуже тіньовитривалий вид, який, водночас, може рости і в напівзатінку, і при повному освітленні. По відношенню до вологи бирючина звичайна є ксеромезофітом, тобто рослиною, що віддає перевагу помірно зволоженим або помірно посушливим ґрунтам. До хімічного складу ґрунту вона невибаглива, хоча краще розвивається на вапнякових ґрунтах. Ця рослина здатна витримати незначне засолення ґрунту, а також сильну запиленість та загазованість атмосфери, через що її часто використовують у міському озелененні.

Найчастіше бирючина звичайна трапляється на вододілах у дубово-грабових лісах та в заплавах у підліску в'язин (лісів із в'яза, береста). Проте найкраще вона розвивається на відкритих ділянках, що добре прогріваються. В таких місцях бирючина звичайна утворює зарості разом із тереном, дереном-свидиною, шипшиною звичайною, барбарисом звичайним із значною домішкою трав'янистих рослин. Такі фітоценози відносять до класу Berberidion vulgarisСинфітоіндикаційна характеристика чагарникової рослинності класу Phamno-Prunetea Rivas Godday et Carb. 1961 України / Т. В. Фіцайло // Укр. ботан. журн. — 2007. — Т. 64, № 1. — С. 88-98.. На півдні Європи подібні фітоценози, тільки за участю специфічних середземноморських трав, навіть виділяють в окремі класи рослинних угруповань Ligustro-Cornetum sanguinei та Rhamno-Cornetum. Характерно, що чимдалі на південь, тим вища верхня межа розповсюдження цього виду. Наприклад, в Альпах бирючина підіймається не вище 1500 м, в Атлаських горах трапляється на висотах до 1600 м, а в горах Їрану її знаходили на висотах до 1750 мAdam Boratyński, Kazimierz Browicz, Jerzy Zieliński: Chorology of trees and shrubs in Greece. Poznań, Kórnik: Polish Academy Sciences, 1992. — С. 143. .

Розмножується вегетативно і насінням. В природі вегетативне розмноження не відіграє великої ролі і відбувається лише тоді, коли нижні гілки випадково опиняються під шаром ґрунту, в цьому випадку вони швидко вкорінюються. Натомість, вегетативне відтворення є основним у садівництві, де бирючину розмножують не тільки відводками, а й живцюванням, щепленням. Втім, в останньому випадку бирючина звичайна частіше виконує роль не прищепи, а підщепи для більш теплолюбних видів бирючини, а також для бузку та маслини. Насіннєве розмноження є основним у природному середовищі, але рідко застосовується у садівництві.

Цвітіння зазвичай відбувається в червні — липні, зрідка може починатися у травні. Воно триває 15—25 днівАтлас медоносних рослин України / Боднарчук Л. І., Соломаха Т. Д., Ілляш А. М. та ін. — К.:Урожай, 1993. — С.11. — ISBN 5-337-01424-2.. Рослини бирючини звичайної квітнуть дружно, тому їхній сильний запах може непокоїти чутливих людей, а в окремих випадках здатен спровокувати алергічний напад. Пилок цієї рослини за своїм хімічним складом дуже схожий на пилок бузку, тому у людей, що мають алергію до одного з цих видів, розвивається перехресний імунітет (непереносимість) і до іншого виду. Бирючина звичайна — добрий медонос, який охоче відвідують бджоли. Одна квітка виділяє у своєму нектарі 0,2-0,25 мг цукру, а з 1 га суцільних заростей бджоли можуть зібрати 40-45 кг меду. Крім того, з квітів бирючини вони збирають пилок, який використовують для годівлі личинок. Незважаючи на це, мед з бирючини не належить до цінних сортів, оскільки гіркуватий на смак. До того ж він містить сліди пилку, тому у людей з алергією на бирючину (бузок) такий мед здатен викликати набряк ротової порожнини, в особливо важких випадках — набряк Квінке. Разом з тим, слід зауважити, що алергічна непереносимість бирючини трапляється рідко.