Марія Петрівна Українець, у шлюбі Ільків (5 жовтня 1945, с. Тростянці Монастириського району Тернопільської обл.) — українська педагогиня та громадська діячка. Репресована.

Життєпис Батько – Петро Українець (1921 р.н.), у віці 26 років у 1947 р. розстріляний НКВС у Коропці Тернопільської області (на той час це був районний центр). Матір, Розалію Українець (до шлюбу Балагура, 1922 р.н.), 21 жовтня 1947 р. з Марією на руках було вислано на поселення Сєвєрний Руднік Копейского району Челябинської області. З 97 осіб вагону-товарняка, у якому везли і Марію з матір'ю, до вказаного місця поселення доїхали лише 27 чи 29 (серед них одна дитина з неповнолітніх дітей – Марія). Решту людей просто викинули в сніги дорогою до Сибіру.

Із місця поселення мати разом з іншими людьми втекла назад в Україну. У 1948 р. матір видала особа, яка знала про втечу, і її вдруге заарештували. Коли вона втікала від НКВС, Марію просто з материних рук викинули на дорогу під лісом (це було весною), вона до 8 років виховувалася із бабусею Анною Балагурою. Матір засудили на 10 років за ст. 58 «За зраду Батьківщини». Термін відбувала в Челябинській тюрмі до 1953 року. Після смерті Сталіна всіх жінок, які мали малолітніх дітей, випустили з тюрем. Але матері Марії надали 2-тижневу відпустку, кошти і примусили привезти доньку Марію з України, оскільки вона перебувала в списках комендатури і була під наглядом до 1960 року. Таким чином, у 8-річному віці Марія Українець знову опинилася на засланні, пішла знову до 1-го класу школи і закінчила 7 класів у 1960 році. Оскільки нагляд з Марії, як і з дітей на спец-поселеннях, був знятий, мати відразу відправила її в Україну.

У 1964 році закінчила навчання, одружилася, народила двох доньок, на сьогодні з чоловіком Михайлом має чотирьох онуків і двох правнуків.

У 1979 році закінчила Івано-Франківський педагогічний інститут. На той час вона також працювала завідувачкою ясел-садка «Промінь» (нині ЗСШ І ступеня імені Софії Русової, де Марія Ільків і працює директоркою).

Навчалася на юридичному відділенні у Прикарпатському університеті імені Василя Стефаника, який закінчила у 1999 році. Після закінчення як пошукачка працювала над дисертацією «Правовий статус входження Західної України до складу СРСР», з даної теми написала статті, опубліковані у фахових виданнях, має виступи на науково-практичних конференціях Львівського та Івано-Франківського національних університетів, Тернопільської академії народного господарства, публіцистичні виступи в засобах масової інформації. У 2007 році вийшла її книжка «1939 рік: Таємне стає явним».

Дисертація Поштовхом до того, що Марія Українець погодилася на роботу над дисертацією у 1993 (у 47 років), послужило те, що в Тернопільському обласному управлінні внутрішніх справ дізнавалася про свою біографію й біографію своєї родини Українців та Балагур, історію Західної України.

Мешканка Коропця Ольга Фільчишин, яка була зв’язковою УПА, Розалії Українець повідомила й показала місце розстрілу її чоловіка Петра Українця та Миколи Українця, його дядька. Це було в лісі біля Коропця, про що свідчили семеро людей (свідчення чотирьох завірені головою сільської ради). На той час Коропець був районним центром, і там знаходилося НКВС. Керував ним Курінний. Зі слів матері, вона написала 7 заяв на реабілітацію. Отже, Петра та Парасковею Українців – дідуся та бабусю, у 1946 році було вислано в Архангельську область, вони загинули. Батька матері, Степана Балагуру, і молоду дівчину 18 років Стефанію Малінську привіз на подвір’я на возі один кінь убитими енкаведистами, а борошно, яке вони везли в ліс воякам УПА, забрали. Отже, вони були теж волонтерами того часу. Заяви на батька, на матір, на себе і на материних братів Івана (1911 р.н.) та Михайла (1927 р.н.) Балагур, на всіх сімох було видано документи про реабілітацію. Слід зазначити, що Іван Балагура був заарештований ще в березні 1941 року, подальша доля його невідома. У 1948 році Михайла Балагуру спочатку було засуджено до розстрілу, потім замінено на 25 років тюрми, з них неповних 14 років він відсидів в Омській тюрмі суворого режиму.

Громадська діяльність Марія Ільків з 1990-х років активно працює над відродженням національної спадщини українського народу, упроваджуючи педагогічні ідеї однієї із засновниць першого українського дитячого садка в Києві Софії Русової. Вона також використовує у своїй роботі педагогічні ідеї науковців Григорія Ващенка та академіка Мирослава Стельмаховича. Вивчала праці академіка Богдана Ступарика, використовувала їх у роботі з педагогами щодо становлення національної школи та формування національної свідомості педагогів і педагогинь, дітей та їх батьків.

Нагороди «Відмінник освіти» (1986 р.), лауреатка педагогічної премії імені Богдана Ступарика (2008 р.), нагороджена нагрудним знаком «Софія Русова» (2010 р.), лауреатка премії імені Марійки Підгірянки (2011р.). Двічі була обрана до міської ради – 1994-1998 р.р., 2002-2006 р.р. Із 1996 року – голова міської організації Всеукраїнської Ліги Українських Жінок.

Див. також Ступарик Богдан Михайлович Лауреати педагогічної премії імені Богдана Ступарика

Примітки

Посилання Ступарик Богдан Михайлович Лауреати премії ім.Богдана Ступарика (2007-2011) ЛАУРЕАТИ ПРЕМІЇ ІМ. Б. СТУПАРИКА (2007-2015 рр) У Івано-Франківську троє освітян отримають премію ім. Богдана Ступарика (2008) Джерела Рішення виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради Івано-Франківської області Педагогічна премія імені Богдана Ступарика У Івано-Франківську троє освітян отримають премію ім. Богдана Ступарика (2008)