Данаїл Никола́єв (; 30 грудня 1852, Болград, Бессарабія — 29 серпня 1942, Банкя, нині передмістя Софії) — болгарський військовий діяч, генерал піхоти. Уродженець української Бессарабії.

Сім'я і освіта

Народився в болгарській сім'ї біженців з Тирново. Закінчив болгарську гімназію в Болграді (1871), Одеське юнкерське піхотне училище (1875).

Болгарський військовий діяч

Після війни служив в 6-й піхотній Старозагорській дружині (батальйоні), з 1880 — в 1-й піхотній Пловдивській дружині, з 1880 — командир 2-ї Пловдивської дружини. З 1883 — командир військ Східної Румелії в Пловдиві. У 1885 брав участь в об'єднанні Болгарії та Східної Румелії (керував зміщенням генерал-губернатора цієї території, що входила до складу Османської імперії), в вересні 1885 був членом тимчасового уряду і головнокомандуючим військами Південної Болгарії. У тому ж місяці став начальником Тирново-Сейменского загону.

Під час Сербсько-болгарської війни був начальником Східного корпусу. В період контрнаступу болгарської армії — начальник Західного корпусу, керував наступом на сербські міста Цариброд і Пірот. Після закінчення війни командував Софійською піхотною бригадою. Отримав звання полковника (перший полковник у болгарській армії).

Під час проросійського перевороту в серпні 1886 року перебував на лікуванні у Відні. Як прихильник князя Олександра був викликаний в Софію і призначений військовим міністром (серпень 1886 — червень 1887). Після обрання князем Фердинанда I став його радником (1887-1893), також командував 5-ю піхотною бригадою, а в 1891-1893 був одночасно інспектором піхоти. Після конфлікту особистого характеру в 1893 подав у відставку, в 1895-1897 був головою Верховного македонського комітету.

У березні 1897 повернувся на службу і став генерал-ад'ютантом князя Фердинанда. Противник повернення в болгарську армію офіцерів, які брали участь в проросійському перевороті 1886, вважаючи їх «клятвопорушниками». З 22 травня 1907 по 16 березня 1911 знову був військовим міністром, керував підготовкою армії до Балканських воєн. 21 березня 1911 звільнений в запас; під час Балканських воєн 1912-1913 повернувся на службу, був начальником Ямболського укріпленого пункту.

Називався «патріархом болгарської армії». 16 квітня 1925, під час організованого комуністами терористичного акту в соборі Святої Неділі в Софії загинув його єдиний син — полковник Никола Николаєв. 12 липня 1937 як найстаріший генерал болгарської армії був хрещеним батьком спадкоємця престолу князя Симеона Тирновського.

Звання

З 15 вересня 1871 — рядовий. З 1871 — унтер-офіцер. З 20 липня 1875 — портупей-юнкер. З 1875 — прапорщик. З 8 липня 1876 — підпоручик. З 10 вересня 1877 — поручик. З 1 березня 1880 — штабс-капітан. З 15 листопада 1883 — майор (міліція Східної Румелії). З 11 вересня 1885 — підполковник. З 1885 — полковник. З 14 лютого 1891 — генерал-майор. З 15 листопада 1900 — генерал-лейтенант. З 18 червня 1909 — генерал піхоти.

Нагороди

Орден «За хоробрість» ІІ і ІІІ ступеня, 2-го класу. Великий хрест ордена Святого Олександра з діамантами І ступеня. Орден «За заслуги» (золотий). Орден Святих Кирила і Мефодія. Орден Святого Георгія IV ступеня. Орден Святої Анни III ступеня з мечами і бантом. Орден Святого Станіслава III ступеня з мечами і бантом. Орден Білого орла І ступеня і медаль «За хоробрість» (Сербія). Орден Князя Данила I І ступеня (Чорногорія). Орден Зірки Румунії з мечами. Орден «Османіє» І ступеня (Туреччина). Орден Меджида І ступеня з діамантами (Туреччина). Орден Лева і Сонця І ступеня (Персія).

Посилання

Биография Биографическая справка

Джерела

Пеев, П., Генералъ отъ пехотата Данаилъ Николаевъ, София, 1942, трето издание Недев, С., Командването на българската войска през войните за национално обединение, София, 1993, Военноиздателски комплекс «Св. Георги Победоносец», стр. 21 – 22