Носові голосні в праслов'янській мові — особливі звуки праслов'янської мови, назалізовані варіанти голосних [e] та [o]. У фонетичній транскрипції праслов'янської передаються символами *ę і *ǫ, утвореними від звичайних e та o доданням огонека.

Виникнення праслов'янських носових пов'язане з переходом сполучень голосних з сонорними *-n і *-m (*on, *om, *en, *em, частково *un, *um, *in, *im) у *ę і *ǫ. Ця зміна багато в чому аналогічна монофтонгізації дифтонгів. У більшості слов'янських мов носові надалі зникли, перейшовши в чисті голосні, на теперішній час збереглися лише в польській і кашубській мовах.

Суть явища Відповідно до закону відкритого складу дифтонгічні сполучення голосних з носовими сонорними *-n і *-m (останній ще до процесу назалізації перейшов в *-n) у положенні закритого складу (наприкінці слова або перед приголосними) переходили в праслов'янській мові в носові голосні. Якщо в склад дифтонгічного сполучення входив голосний переднього ряду (*ē, *ĕ, *ī, *ĭ), то утворювався носовий переднього ряду *ę, якщо в склад входив голосний непереднього ряду (*ō, *ŏ, *ū, *ŭ), тоді виникав носовий непереднього ряду *ǫ (про винятки див. нижче). У відкритих складах сполучення *en, *em, *in, *im та *on, *om, *un, *um зберігалися. Особливістю утворення носових було те, що вони не виникали перед іншим носовим (сполучення *-mn- і *-nm- зазнавали спрощення).

В інших індоєвропейських мовах носовому *ę відповідає сполучення en, em, in або im, а носовому *ǫ — сполучення am, an, om, on, um, unУ деяких випадках носовому переднього ряду можуть відповідати сполучення сонорних з голосними непереднього ряду, а носовому *ǫ — сполучення сонорних з голосними переднього ряду, це пов'язано з фонетичними змінами в індоєвропейських мовах: («святий») — , («святий»), («святкувати»), , , , свантах («п'ять») — , , паньча і ; («десять») — , , дашама («десятий») і ; («м'ясо») — ; («ятрівка») — , род. відм. jenters, jentės, , , («дружини братів»), , ятр; («союз») — («з'єднання»); («тисяча») — , , ; («рука») — ; («путь») — , род. відм. pontis («міст»); («зуб») — («гострий предмет», «грань», «мис»), («зуб»), («кілочок»), і («гребінець»), , джамбхах («зуб», «паща», у множині — «щелепи»), тохар. А kam («зуб»), В keme; («гуска», «гусак», «гусь») — ; («муж», «чоловік») — і , мануш'я.

Відповідність праслов'янським носовим голосним сполучень n, m з голосними можна спостерегти не тільки в коренях, але й в суфіксах і закінченнях: праслов'янським суфіксам активних дієприкметників теперішнього часу *-ǫtj-, *-ętj- відповідають (approbantis, ferentis), (); праслов'янським закінченням форм дієслів 3-ї особи множини *-ǫtь, *-ętь відповідають ( — ;  — , інші відповідники — , ); праслов'янському закінченню знахідного відмінка типу відмінювання з основою на *-ā -ǫ відповідає ( < ранньо- — ) .

Перехід сполучень *en, *em, *in, *im в *ę, а *on, *om, *un, *um в *ǫ відбувався також у праслов'янських запозиченнях з інших мов: («коляда») < («календи»); («князь») < ранньо- < («голова роду, вождь племені», пор. ,  — «король, цар, вождь»); («пенязь») < ранньо- < («пфеніг»); («шеляг») < ранньо- < («шилінг»); («ретязь», «ланцюг») < , дав.-ісл. rėkendi/rėkendr, ; («митець», «художник») < ранньо- < ; («угорець») < ранньо- < .

У низці випадків такі переходи траплялися і пізніше, в тих слов'янських мовах, що зберегли носові: < сер.-в.-нім. dank (наявність ę на місці an пояснюють впливом denke — «думка» і denken — «думати»), > («латунь», «мосяж»).

У 1925 році один зі засновників фонології М. С. Трубецькой висунув теорію, згідно з якою праслов'янські носові були біфонемними сполученнями (en і on). Цю теорію підтримали Ю. В. Шевельов і З. Штібер. Т. Лер-Сплавінський вважав її недостатньо обґрунтованою, бо дані слов'янських мов не дають змоги робити таких висновків. Критикував цю теорію і С. Б. Бернштейн, який вважав носовий елемент органічною частиною цих голосних.

На думку деяких дослідників, утворення носових є частиною того ж самого фонетичного процесу, що й монофтонгізація дифтонгів і метатеза плавних — всі вони спричинені тенденцією до зростаючої звучності. Проте, згідно з В. М. Чекманом, всі ці три зміни могли статися і незалежно одна від одної.

Якість носових На думку А. Мейє, праслов'янські носові відрізнялися у вимові від французьких носових: їх вимовляли так, як у сучасній польській, із запізненням додаткової носової артикуляції відносно основної.

Радянський славіст С. Б. Бернштейн вважав, що вимова праслов'янських носових розрізнювалася залежно від діалекту. Якість звука *ǫ коливалася від [ą] (носового варіанта [а]) до [ų] (носового варіанту [u]), а якість *ę — від [ę] (носового варіанта [e]) до [ą̈] (носовий варіант [æ]).

Російський мовознавець О. А. Галинська вважає, що в лехітських і болгарських говорах праслов'янської мови носовий переднього ряду звучав як [ą̈] (носовий варіант звука [æ]) і був голосним нижнього підняття, а в решті говорів — як [ę] (носовий варіант [e]) і був голосним середньо-верхнього підняття. Носовий же заднього ряду, на думку науковиці, у всіх діалектах праслов'янської звучав як [ǫ] (носовий варіант [o] і був голосним середньо-верхнього підняття.

Відсутність назалізації Праслов'янські сполучення *in та *un не завжди переходили в носові голосні. Наприкінці слова після *i та *u приголосний просто відпадав, голосний *i переходив у редукований *ь або *i, *u — у редукований *ъ або *y. Це явище спостерігається, зокрема, у закінченнях знахідного відмінка типів відмінювання з основою на *-ŏ, *-ŭ, *-ĭ (*gordŏm > *gordŏn > *gordŭn > *gordъ, *sūnŭm > *sūnŭn > *synъ, *gostĭm > *gostĭn > *gostь), у закінченнях активних дієприкметників теперішнього часу чоловічого і середнього роду в називному відмінку (*nesonts > *nesunts > *nesū > *nesy).

Як доводи для гіпотези про перехід сполучень *in і *un у положенні перед приголосним у *ī (> *i) і *ū (> *y), наводять такі відповідники з інших індоєвропейських мов: («гнида») — і («гнида») < *gninda; («яєчко») — («нирки»); («жила») — жмуд. ginsla; («риба») — («лінивий»), («круглий чурбак»); («лико») — («лико»); («звикати») — («звикати»); («вишня») — («в'яз»); («плита») — («цеглина», «плитка», «плінфа»); суфікс *-igъ — ; суфікс *-ikъ — .

Цю гіпотезу підтверджують також особове ім'я Ігор (від ) і гідронім Іжора (від або ).

Противники цієї гіпотези вважають, що можна знайти й інші індоєвропейські когнати, що не містять носових: («гнида») — , ; («жила») — («вена»), , («сухожилок»), («нитка»); («яєчко») — («ядро», «яєчко»); («звикати») — , .

Щодо імен «Ігор» та «Іжора», то вони, на думку Ю. В. Шевельова, є досить пізніми запозиченнями, належачи до періоду, коли східнослов'янські мови вже не мали носових.

У деяких словах *in і *un дали *ę і *ǫ: («м'який») — («м'яти», «місити»), і mìnkštas («м'який»); («пам'ять») — («пам'ять»); («взяти») — («брати»).

Хронологія

Відносна хронологія Утворення носових передувало такому фонетичному явищу, як третя палаталізація, бо вона відбувалася в тому числі й після *ę. Окрім того, носові утворювалися також після того, як відбулися переходи йотованих сонорних *nj > *n' і *mj > *ml', оскільки в протилежному разі дали б *vǫja і zęja — замість наявних *von'a і *zeml'a.

В. М. Чекман вважав, що носові утворилися до метатези плавних, ще у період порівняної єдності праслов'янської мови. На користь цього свідчить те, що це утворення носових відбулося більш послідовно і одноманітно, ніж метатеза плавних, яка проходила неоднаково в різних групах праслов'янських діалектів.

О. А. Галинська вважає, що виникнення носових відбулося після таких змін, як перехід ē > *ä, підвищення підняття звука *ä в *ê у деяких праслов'янських діалектах монофтонгізація дифтонгів.

Абсолютна хронологія Ю. В. Шевельов і З. Штібер вважали, що носові голосні існували в праслов'янській мові вже в VII ст. н. е., М. Шеклі також датує їх появу VII століттям, на думку А. Лампрехта, їх виникнення слід віднести до 700—825 рр. Дані пам'яток

Період існування носових у слов'янських мовах допомагають визначити дані деяких латинських і грецьких пам'яток, де праслов'янські носові передані сполученнями en, on, εν, ον: Ім'я моравського князя Святополка (), який жив у IX столітті, засвідчене в латиномовних документах як Suentopulcus, а в грекомовних — як ; Ім'я святого Вацлава (, пор. «Вячеслав»), що загинув у першій половині X століття, передане латиною як Venceslaus, а німецькою — як Wenzel; У творі Костянтина Багрянородного «Про управління імперією» ім'я сербського князя Мутімира (), що жив у IX столітті, передане як , а руського князя Святослава — як . Дані топонімів На думку Ю. В. Шевельова, важливою для встановлення хронології носових є назва міста Стон, що являє собою слов'янську адаптацію . Оскільки сполучення -am- було передано не носовим звуком, звідси можна зробити висновок, що на момент заселення слов'янами Далмації носові в південнослов'янських мовах вже зникли.

Рефлекси Із сучасних слов'янських мов носові зафіксовані тільки в польській, кашубській, одному зі словенських діалектів і в деяких македонських. З мертвих слов'янських мов носові існували в староцерковнослов'янській, полабській і словінцькій.

Староцерковнослов'янська мова У староцерковнослов'янській мові носові голосні існували, за різними даними, до XI—XIII ст. У глаголичній і кириличній писемності для їх позначення існували спеціальні букви, які називалися «юсами», їх природу як носових голосних першим визначив російський філолог О. Х. Востоков. У сучасній церковнослов'янській носові відсутні, «великий юс» майже вийшов з ужитку, замінений літерою «ук», «малий юс» читається як [ja] (у східнослов'янській традиції), після шиплячих замість етимологічного «малого юса» пишуть «а», не вживаються зараз і йотовані варіанти юсів.

Давньоруська мова Судячи з даних письмових пам'яток руського ізводу староцерковнослов'янської, де літеру «Ѧ» змішують з «Ꙗ», а «Ѫ» — з «Ѹ (ук)», на середину X століття відбувся перехід *ę в [ja], а *ǫ — в [u] . Сучасні східнослов'янські мови У сучасних українській, білоруській, російській мовах носові відсутні з початку II тисячоліття н. е. Звук *ę перейшов у [ja], тобто [a] після пом'якшеного приголосного:  — , , (голосний [ja] зберігав йотацію і після наступного ствердіння приголосного — пор. ). Звук *ǫ перейшов у [u]:  — . У низці випадків давньому *ę відповідає [a], це пояснюється пізнішим ствердінням попереднього приголосного: жало (< ), жати (< ), частий (< ), щадити (< ).

У деяких українських діалектах на місці *ę вимовляють [e] (коледа, десет, колодез). Польська і кашубська мови У польській, кашубській мовах, а також у нині вимерлих полабській і словінцькій у системі носових у IX—X ст. відбувся перехід *ę > *ǫ перед твердими передньоязиковими приголосними ([d], [t], [z], [s], [n], [r], [l]). Ці зміни були частиною фонетичного процесу, відомого як «лехітська переголосовка».

У польській мові XII—XIV століттях *ę і *ǫ злилися в носовому голосному нижнього підняття [ą] (носовий варіант [a]). Надалі, у XVI столітті, короткий [ą] (у старопольській мові всі голосні розрізнювалися за довготою) дав ę, а довгий [ą] — ǫ (у графіці збереглося написання ą). Вже в XVII столітті польські носові втратили носовий призвук у положенні перед ł і l (ę перейшов в [e] також наприкінці слова, але в графіці старе написання збереглося) і розпалися на сполучення «чистий голосний + носовий приголосний» у положенні перед змичними приголосними.

У запозиченнях з польської мови носовий [o] (графічно ą) передається як «он», носовий [e] (графічно ę) — як «ен»: ksiądz — ксьондз, pączek — пончик, wątpić — вонтпити («сумніватися»), pędzel — пензель, rędziny — рендзини, Węgier — венгерець, węzeɫ — вензель. У старих запозиченнях носовий [o] передається як «ун»: chorąży — хорунжий, носовий [e] — як «я»: dziękować — дякувати. У споріднених питомо українських словах на місці польських носових стоять звуки [u] або [ja]:  — (< ),  — (< ),  — (< ),  — (< ),  — (< ). Чеська і словацька мови