Африканістика, африканські студії — комплекс наукових дисциплін, які вивчають економіку, соціальні і політичні проблеми, економічну географію, історію (доколоніальний, колоніальний, постколоніальний періоди), право, етнографію і демографію, мови, релігії (іслам, християнство, традиційні релігії тощо), літературу і мистецтво народів Африки. Африканістика зародилась і певний час розвивалась як один з напрямків сходознавства. У тісній взаємодії з африканістикою розвиваються й старі дисципліни, що стали окремими підрозділами нової дисципліни — єгиптологія, ефіопістика, а також арабістика, в коло якої входить вивчення народів північної та північно-східної частини континенту. Під африканістикою у вужчому значенні розуміють вивчення лише Субсахарської Африки (країн, що лежать південніше від Сахари, без Єгипту і країн Магрибу. Спеціалістів з африканських досліджень називають «африканістами». Африканістика активно розвивається у США і Великій Британії, Франції, Росії, Німеччині, Польщі, Португалії, Італії, з початку XXI століття — у Китаї.
Історія
Писемні джерела засвідчують інтерес до Африки ще з античних часів. Докладні відомості про її північні та східні береги знаходяться в працях давньоєгипетських, давньогрецьких, перських, індійських, давньоримських істориків і географів. Середньовічні візантійські та арабські мандрівники й місіонери (Аль-Масуді, Мухаммад аль-Ідрісі, Ібн Хальдун, Ібн Баттута) значно збагатили знання про цей материк. Лев Африканський (1483—1555), ще до свого хрещення 1520 року, відвідав держави на південь від Сахари — Сонгай, Борну, Нубію та інші, спогади про які виклав 1550 року в книзі «Опис Африки й вартих уваги місць, які в ній є» (), що до XIX століття була основним писемним джерелом європейців про внутрішні райони Африки.
Активне дослідження та освоєння Африки європейці розпочали в Добу великих географічних відкриттів з кінця XIV століття. Особливої інтенсивності цьому процесу надала промислова революція XIX століття. Упродовж XIX століття африканістика розвивалась як прикладна наукова дисципліна, й виливалась у викладання африканських мов і окремих елементів культури. 1788 року в Лондоні було створено «Асоціацію для сприяння відкриттю внутрішньої частин Африки» з метою розвідки річкових шляхів сполучення. 1830 року асоціація влилась до Королівського географічного товариства. 1795 року англійські колоністи засновують Капську колонію й розпочинають дослідження півдня. Так впродовж 1803—1805 років Г. Ліхтенштейн досліджував плато Карру та землі кафрів. Голландські поселенці (бури) організовують Капське товариство з вивчення Центральної Африки. Подорожі континентом англійців Мунго Парка, Г'ю Клаппертона, Ричарда Лендера, Девіда Лівінгстона та американського журналіста Генрі Стенлі поступово накопичували матеріали для досліджень. Більшість дослідників Африки з колоніальних країн виправдовували імперіалізм власних країн «неісторичністю» континенту, чий поступ застряг в доісторичній добі розвитку людства. Типовими представниками цього напрямку були Броніслав Каспер Маліновський у Великій Британії, Моріс Делафос у Франції, Лео Фробеніус і Генріх Барт у Німеччині. Разом з тим фундаментально досліджувались мови, етнографія та антропологія. Утвердились американська, британська, німецька, французька та бельгійська (А. Мейсен, Г. ван Бюльк) школи африканістики.
З початку XX століття африканістика зазнає інституалізації — у провідних європейських державах створюються науково-дослідницьких центри з вивчення чорного континенті, а із завершенням Другої світової війни і крахом світової колоніальної системи розпочинається сучасний етап африканських досліджень. У африканських гуманітарних дослідженнях з'являється марксистський напрямок. Окрім вчених соціалістичного табору та представників африканських національно-визвольних рухів його активно розвивали Палм Датт, Дж. Воддіс, І. Кокс та Б. Девідсон у Великій Британії, Дж. Хантон у США, Ж. Сюре-Канал, М. Годельє, П. Буато і Р. Барбе у Франції.
Офіційною датою появи наукової дисципліни вважається 1960 рік, коли на 25-му Міжнародному конгресі сходознавців у Москві, виходячи з нових політичних реалій параду африканських незалежностей, було прийнято рішення заснувати окремий Міжнародний конгрес африканістів. Перший МКА було проведено в грудні 1962 року в столиці Гани — Аккрі, другий через три роки в столиці Сенегалу — Дакарі. Американський Говардський університет з 1969 року вперше розпочав присуджувати наукові ступені з африканістики як окремої дисципліни.
В Африці Проводити власні дослідження континенту африканцям заважала колоніальна система європейських держав і брак освіти. Тому зрозуміло, що нагальні потреби з прикладних і теоретичних досліджень постали вже перед незалежними державами. Першим у цій справі були уряди Єгипту, який у співробітництві з британськими радниками розпочав активні дослідження долини Нілу в міжвоєнний період, та Південно-Африканського Союзу, що активно розвідував мінеральні поклади на півдні Африки. З 1950-х років з'являються нові й реорганізовуються старі дослідницькі центри. Французький Інститут Чорної Африки в Дакарі, після отримання Сенегалом незалежності, було перетворено на Університет фундаментальних досліджень Чорної Африки. 1964 року Дар-ес-Саламському університеті виник Інститут суахілійських досліджень. До проблем вивчення континенту свою увагу привернули від самого початку створення Івуарійська, Малагасійська та Об'єднана східноафриканська академії наук. Вчені-африканці перш за все у своїх працях намагались спростувати твердження про відсутність у них самостійної історії через брак писемних доєвропейських джерел. Одним з перших апелювати до славетного африканського минулого, передусім давньоєгипетського, почав сенегалець Шейх Анта Діоп. Буркінабець Ж. Кі-Зербо і нігерієць Аде Аджаї були засновниками африканської академічної історичної спільноти, яка переглянула європоцентристську концепцію та вибудували нову, що розглядає Африку як невід'ємну частину історії людства. Ця концепція була покладена в основу багатотомного видання «Загальної історії Африки» від ЮНЕСКО (1964—2010) та «Кембриджської історії Африки». Африканські дослідники реконструюють минуле власного континенту ґрунтуючись на усних переказах та археологічних даних. Бельгійський антрополог та історик Ян Вансіна розробив методологію досліджень, що спирається у таких дослідженнях на тісну співпрацю істориків, антропологів та лінгвістів.
Головними центрами африканських досліджень на самому материку виступають: Інститут африканістики імені Кваме Нкруми Університету Гани (Аккра, 1962). Існують магістерська програма і аспірантура за даною спеціальністю. Центр африканістики Аддис-Абебського університету (Аддис-Абеба, 2007). Центр африканістики Каїрського університету (Каїр). Можна отримати ступінь бакалавра за даною спеціальністю. Центр африканістики Кейптаунського університету (Кейптаун, 2012). Спільний Інститут африканістики й студій діаспори Лагоського і Вест-Індійського університетів (Лагос і Кінгстон, 2017). Інститут африканістики Ібаданського університету (Ібадан). Існують магістерська програма і аспірантура за даною спеціальністю.
Відомі африканісти африканського походження: пропагандист африканської культури Оришатуке Фадума, ідеолог панафриканізму Кваме Нкрума, теоретики антиколоніалізму Жан Прайс-Марс, Амілкар Кабрал і Джуліус Ньєрере, письменник Чинуа Ачебе, марксист-панафриканіст Абдулрахман Мохамед Бабу, історики Франсуа Басоле, Волтер Родні, Альберт Аду Боахен і Бала Усман, теоретик постколоніалізму Франц Фанон, політолог Алі Мазруї (Кенія); економіст Джастініан Рвеємаму, освітянин Кеннет Онвука Дайк. Відомі вчені-африканці: нігерійці К. Онвука Діке та С. О. Біобаку, малієць А. Хампате Ба, ганець К. Нкетія, камерунець Е. Мвенг, гвінеєць Дж. Т. Ньяне, південноафриканці Б. Бантінг та Л. Формен.
У Великій Британії З початку XX століття британська африканістика зазнає інституалізації — 1916 року при Лондонському університеті було створено Школу східних і африканських досліджень (; SOAS). 1926 року в Лондоні для пропагування африканських мов і негритянської культури Фредеріком Лугардом, Дідріхом Германом Вестерманном і Морісом Делафоссом було створено Міжнародний інститут африканських мов і культури (IAI). 1963 року було засновано Асоціацію африканістики Великої Британії (; ASAUK). З 1950-х років розпочинається створення університетських центрів дослідження чорного материка (; ASC). Так 1963 року було створено західноафриканський центр при Бірмінгемському університеті, а через два роки загальноафриканський при Кембриджському. Пізніше такий центр був відкритий при університеті Лідса. 2007 року в Лондоні було відкрито аналітичний центр з формування національної політики щодо Субсахарської Африки — Дослідницький інститут Африки (; ARI). При Кембриджському університеті існує магістерська програма з даної спеціальності.
Головним науковим часописом британських африканістів є журнал «Африканські студії» (), що виходить тричі на рік. Міжнародний африканський інститут від 1928 року видає журнал «Африка» (), що виходить чотири рази на рік; від 1984 року щорічний бібліографічний довідник «Африканська бібліографія» (). 1901 року в Лондоні було засновано журнал присвячений проблемам і новинам з африканського континенту — «Африканські справи» ().
Відомі британські африканісти: Роберт Сазерленд Ратрей, С. Мік, натураліст і фотограф Гаррі Гамільтон Джонстон, соціальний антрополог Макс Глакман, палеоантрополог Джон Десмонд Кларк та Луїс Лікі, публіцист Безіл Девідсон, етнографи Броніслав Каспер Маліновський, Арчибальд Такер, Д. Форд, Меєр Фортес, М. Гатрі, історики Патрік Шабаль, Стівен Елліс, Джон Фейдж, Айвор Вілкс, Іван ван Сертіма, Теренс Ренджер, Ентоні Кірк-Грін, Е. Еванс-Причард, О. Ричардс, Л. Мер, Р. Олівер, Т. Ходжкін, економісти Вільям Бірмінгем і Ф. Педлер та інші.
У Китаї
Африканістика для Китаю є досить молодою дослідницькою дисципліною. Не зважаючи на середньовічні експедиції Чжен Хе до східних берегів Африки, Китай сторіччями дотримувався ізоляціоністської зовнішньої політики. У зв'язку із бурхливим зростанням китайської економіки та активною експансіоністською політикою КНР на африканських ринках африканські студії почали бурхливо розвиватись з 2000-х років. Провідними центрами регіональних досліджень виступають центри азійсько-африканських студій при Пекінському (BFSU) та Шанхайському університетах іноземних мов (SISU).
У Німеччині На початку XIX століття на потребу молодої німецької колоніальної імперії, яка передусім базувалась на чотирьох африканських колоніях, при Гамбурзькому колоніальному інституті було організовано Семінар з вивчення колоніальних мов.
Від 1957 року в Бонні видаються наукові журнали «Міжнародний африканський форум» () і «Африка сьогодні» (), що присвячені широкому спектру африканських досліджень.
Загалом після Другої світової війни було створено більше 65 центрів африканістики. Головними центрами сучасних африканських досліджень у Німеччині є: Відділ африканських досліджень та Інститут досліджень Азії та Африки Університету Гумбольдта (Берлін). При університеті існує бакалаврська і магістерська програми з даної спеціальності. Інститут африканських досліджень (BIGSAS) Байройтського університету (Байройт). Інститут африканських досліджень Лейпцизького університету (Лейпциг). Інститут Азії та Африки при Гамбурзькому університеті (Гамбург). Інститут Фробеніуса при Франкфуртському університеті (Франкфурт-на-Майні). Інститут етнографії при Мюнхенському університеті (Мюнхен).
Відомі німецькі африканісти: ботанік і етнограф Ґеорг Август Швайнфурт, етнограф і антрополог Лео Фробеніус, лінгвісти Карл Майнгоф і Е. Дамман, етнолог Бернгард Анкерман, лінгвіст та історик культури Дідріх Вестерман та інші.
У Північній Америці