Війна за галицько-волинську спадщину (1340—1392), також відома як Війна за спадщину Королівства Русі та Довга війнаЗолота доба українського лицарства. Військо та зброя. Політика і право. Економіка й торгівля. Персоналії / за заг. ред. Б. Черкаса. — Х.: КСД, 2018. — затяжний воєнний конфлікт за спадщину Королівства Руського між монархами Польського королівства, Великого князівства Литовського та Угорського королівства, які перебували у різних родинних зв'язках з вигаслою князівською галицько-волинською династією Романовичів.
Боротьба почалася після смерті Короля Русі Юрія ІІ Болеслава (†1340), час від часу затухаючи і спалахуючи знову. Бойові дії завершилися підписанням Кревської унії (1385), яка об'єднала литовську та польську держави під владою єдиного монарха, короля Владислава ІІ Ягайла. Остаточно питання спірних територій вирішилося підписанням Острівської угоди (1392), згідно якої волинський князь Федір Любартович втратив свій уділ.
Передумови. Криза наслідування 1323 року
Обставини смерті правителів Руського королівства братів Андрія та Лева ІІ Юрійовичів невідомі, але більшість істориків, зокрема Леонтій Войтович, вважають, що вони несподівано загинули у 1323 і не залишили прямих спадкоємців чоловічої статі.
Найбільше прав на галицько-волинські землі мав литовський князь Любарт Гедимінович, як зять Лева Юрійовича. Окрім того, династія галицько-волинських Романовичів мала дуже тісні родинні зв'язки з польськими князями династії П'ястів і угорськими королями Арпадами, тому права на спадщину висунули: польський король Владислав I Локетек з династії П'ястів, який доводився дядьком загиблим братам; угорський король Карл I Роберт, як спадкоємець Бели IV, якому Андрій та Лев доводилися правнуками; глоговські князі Генрик II Побожний та з династії Сілезьких П'ястів, претензії яких визнав Папа Римський, що вказує на те, що вони були вагомими; добжинський князь Влодко Горбатий з Мазовецьких П'ястів, як син Анастасії Львівни і двоюрідний брат Андрія та Лева ІІ удільний князь мазовецький Болеслав Тройденович з Мазовецьких П'ястів, як син Марії Юріївни і племінник Андрія та Лева ІІ.
Хоча місцевий удільний острозький князь Данило Василькович був прямим нащадком Данила Галицького по чоловічій лінії, він походив з гілки Романовичів, яка втратила право на успадкування найстаршого престолу; а ще він не мав ресурсів боротися за спадщину.
Внаслідок компромісу Польщі, Угорщини, Мазовії, Великого князівства Литовського та Золотої Орди галицько-волинським князем став Болеслав Тройденович. Леонтій Войтович вважає, що вирішальною була позиція золотоординського хана Узбека, оскільки його держава в той час переживала період найбільшого піднесення. Цим вибором також було враховано позицію П'ястів, адже престол посів представник їхньої династії.
Повідомлення сучасників Польський хроніст і сучасник подій Янко із Чарнкова вважав, що серед інших претендентів княжича Болеслава обрали руські бояри і він не був їм накинутий іншими державами — саме такої гіпотези дотримувався український історик Михайло Грушевський. Також М. Грушевський у своїй праці «Історія України-Русі» наводить версію швейцарського хроніста , який писав, що Болеслава поставив руським князем татарський хан, і висловлює сумніви щодо неї на тій підставі, що невідомий жодний випадок затвердження золотоординцями галицько-волинських князів.
Криза наслідування 1340 року 7 квітня 1340 року у Володимирі галицькі бояри отруїли князя Юрія-Болеслава ІІ, після чого королівство залишилось без монарха. Через те, що він був родичем як Казимира III Великого, так і литовських князівств через Тройдена I Черського та великого князя Литовського Гедиміна, обидві сторони претендували на вакантний престол князівства.
Поляки посилалися на кровні зв'язки між мазовецькими та куявськими П'ястами та на обіцянку, дану Юрієм II Болеславом на з'їзді у Вишеграді в 1338 або 1339 році, передати престол Казимиру III у разі його смерті без спадкоємцівWojciech Roszkowski, «Orlęta Lwowskie», Wydawnictwo Biały Kruk, Kraków 2019, s. 16.
Найбільшими правами на державу володіли брати вбитого — мазовецькі князі: Земовит III та Казимир I. Однак, за угодою з Казимиром III, вони відмовилися від своїх прав на спадщину в обмін на грошову компенсаціюJan Buraczyński: Roztocze — dzieje osadnictwa. Lublin, 2008, s. 45–47.. Так само Казимир III усунув інших претендентів — синів Анастасії Львівної Владислава та Болеслава.
Казимир III виводив своє право династичними зв'язками з династією Романовичів, був сином Гедвіги Каліської та онуком Блаженної Йоланти, рідної сестри Королеви Русі Констанції, також — небожем Євфимії (тобто його рідна тітка була Королевою Русі) та кузеном Юрія ІІ. Король Русі Юрій І — не лише «дядько через шлюб рідної тітки», а й двоюрідний дід Казимира III.
Претензії литовців виникли через шлюб сина Гедиміна, литовського князя Любарта, з дочкою володимирського князя Андрія Юрійовича. Литовські претенденти з династії Гедиміновичів апелювали до своїх родинних зв'язків із цієї династією.
Угорці приєдналися до суперечки, спочатку підтримуючи поляків і сподіваючись захопити польський престол за відсутності спадкоємця чоловічої статі у Казимира III.
Таким чином, головними борцями за владу в землях Романовичів були король Казимир III та литовський князь Любарт Гедимінович. Можливо, збройної суперечки за Галицько-Волинське князівство не було б, якби не смерть у 1339 році королеви Альдони Анни — дружини Казимира III та доньки Гедиміна, який був єдиним зв'язком між Польщею та Литвою. Конфлікт, ймовірно, загострився смертю Гедиміна в 1341 році, який підтримував добрі стосунки з Польщею.
Перший етап війни (1340—1348)
У 1340 році після смерті князя Юрія ІІ бояри Руського королівства закликали на князювання литовського князя Любарта Гедиміновича, який по прибуттю на Волинь хрестився під іменем Дмитро, та став новим князем. Любарт фактично правив на Волині, а на Галичині поставив місцевого боярина Дмитра ДедькаВойтович Л. Боротьба Любарта-Дмитра Гедиміновича за відновлення Галицько-Волинської держави // Науковий вісник Волинського національного університету імені Лесі Українки. Історичні науки. — Луцьк, 2009. — № 22. — С. 120—127.. Претендент на трон Русі, польський король Казимир III, зайняв Львів, проте закріпитися у галицьких землях надовго не зміг — «собрався й пойде на Русь: вопервыхъ прійде, мѣсяца априля, подъ Лвовъ и обляже єго». Він обмежився формальним визнанням від Дедька своїх прав на спадщину Русі і повернувся додому, таким чином Дмитро Дедько з 1340 року визнавав своїми сюзеренами двох монархів водночас.
Водночас угорське військо на чолі із палатином Вілмошом Другетом рушило на Галичину, оскільки його сюзерен Карл I Роберт, ще оголосив себе королем Галичини і Володимирії. Угорці до 7 травня 1340 року захопили Тустань, Галич і ТеребовлюГрушевський М. Історія України-Руси: в 11 т., 12 кн. / М. Грушевський. — К. : Наукова думка, 1993. — Т. 4., c.21, 435—436.
1341 року галицький староста уклав союз із ординцями і литовцями, визнав сюзеренітет Гедиміновичів і здійснив, за підтримки татар, разом з князем Данилом Острозьким, похід на Казимира III, який завершився битвою на річці Вісла у якій жодній з сторін не вдалось здобути перемоги.
У грудні 1343 року папа Климент VI надав Казимиру III право два роки збирати десяту частину всіх церковних доходів із Гнезненської, Краківської, Познанської, Куявської, Плоцької, Любуської та Камінської єпархій «для приборкання татар, русинів і литовців», а також закликав лицарів та духовенство приєднатись до цієї боротьбиTheiner A. Monumenta historica Poloniae, 1864, Typis Vaticanis — 604. В цьому ж році Казимир III досяг миру із Тевтонським орденом, уступивши йому Хелмінську та Михайлівську землі та відмовившись від прав на Помор'я, що дало йому змогу зосередити всю увагу на боротьбі за Галичину та Волинь. У 1343 році підписав мирний договір з Любартом-Дмитром і Кейстутом Гедиміновичами, за яким визнавав владу династії Гедиміновичів у Галичині за винятком двох вищезгаданих земель, за що Гедиміновичі обіцяли Казимиру III допомогти у нападі на Ратиборське князівство у 1345 році.
Другий етап війни (1349—1366)
Проте Казимир III не збирався полишати планів завоювання Русі. Забезпечивши свої тили у 1348 році шляхом укладання договорів з чехами, тевтонцями і ординцями, а також вибравши сприятливий момент після поразки Гедиміновичів у битві з хрестоносцями над Стревою, розпочав новий похід на Русь.
Кампанія 1349 року стала для нього досить успішною — він захопив майже всю територію Королівства Русі, окрім східної Волині з Луцьком та Поділлям. Проте у 1350 році Гедиміновичі повернули собі всю Волинську землю і захопили низку міст у Галичині.
У 1352 році здійснив новий похід, який закінчився підписанням мирного договору 24 червня 1355 рокуЦей договір є найстарішим писемним договором між даного історичного періоду, що зберігся до наших днів. За ним Казимир III отримував Галицьку, Перемишльську і Сяноцьку землі, а Гедиміновичі — Володимирську, Луцьку, Белзьку, Холмську і Берестейську землі. Волинське місто Кременець залишалося у спільному володінні обох монархів. Оскільки цей мир зберігав статус-кво 1350 року, що не задовольняло Гедиміновичів, він протривав до 1366 року.
У 1366 році Казимир III вкотре порушив підписані ним угоди і провів добре підготовлену кампанію з метою підкорити Волинь. Він здобув Холм, Белз, Володимир і Луцьк, змусивши підписати Гедиміновичів новий мирний договір. За ним Любарт, отримував лише Луцьку землю та частку Володимирської землі. Забрав собі Холмську і Белзьку землі, частину Володимирської землі, а також райони південної Волині з містами Крем'янцем, Перемилем і Олеськом. У Белзькій і Холмській землі поставив своїм васалом Юрія Наримунтовича, а в Володимирі-Волинському і Ратному — Олександра Коріятовича, внуків Гедиміна.
Необхідно додати, що важливу роль під час війни відіграли стосунки ворогуючих сторін з різними союзниками, зокрема татарами, які поперемінно підтримували то одну, то іншу сторону конфлікту.Шабульдо Ф. М. Кондоминальный статус украинских земель в XIV в.: от первых территориальных приобретений Польши и Литвы во владениях Золотой Орды до ярлыка Мамая // Balcanica Poznaniensia. Acta et studia. Ludy koczownicze Eurazji. XIV. UAM / Pod redakcj Ilony Czamanskiej i Witolda Szulca. Poznan, 2007. S. 157—182.
Третій етап війни (1370—1392) Після смерті Казимира III у 1370 році, скориставшись міжкоролів'ям у Польщі, Любарт-Дмитро та Кейстут Гедиміновичі розпочали бойові дії проти поляків. На їхню сторону одразу перейшли русько-литовські князі Олександр Коріятович і Юрій Наримунтович, ленники Казимира III. Завдяки цьому Гедиміновичі повернули собі втрачені Володимирську, Белзьку і Холмську землі.
1377 року помер Великий князь Литовський і Руський Ольгерд. Між його спадкоємцем Ягайлом та іншими князями почалися конфлікти, через що Любарт-Дмитро залишився сам на сам з потужною угорсько-польською унійною державою короля Людовика Угорського який успадкував Польське королівство після смерті Казимира III.
Людовик Угорський, король Угорщини, Польщі, Хорватії, Неаполя, Сицилії та Єрусалиму вдало скористався ситуацією у Великому князівстві Литовському. Він зібрав потужну армію зі своїх земель, організував новий похід і захопив волинські міста Белз, Холм і Городло. Згідно з перемир'ям, Любарт визнав себе васалом Людовіка, завдяки чому закріпив за собою Володимирську і Луцьку землі. Сам же Людовик посадив старшим у Галичині і відвойованих волинських землях Владислава Опольчика, князя опольсько-ратиборського, який титулував себе «Пан та дідич Руської землі», а також карбував власну монету. Старостами на Галичині були призначені переважно угорці та поляки, соратники Владислава. Юрій Наримунтович позбувся свого лена і був переведений до Любачева.