Мінангкабау або мінанги (, ) — народ в Індонезії, на заході острова Суматра. Самоназва — уранг-авак (, букв. «наш народ»)Zulyani Hidayah. Ensiklopedi Suku Bangsa di Indonesia. Jakarta: Yayasan Pustaka Obor Indonesia, 2015, с. 258—264: Minangkabau (Orang Minang, Urang Awak).
Цей особливий народ мало відомий для більшості жителів Західного світу, але його добре знають по всій Індонезії. Мінангкабау становлять майже 3 % населення країни (сьомий за чисельністю народ ІндонезіїKewarganegaraan, Suku Bangsa, Agama, dan Bahasa Sehari-hari Penduduk Indonesia (англ. Nationality, Ethnicity, Religion, and Daily Language of Indonesian Population). Hasil Sensus Penduduk 2010, с. 31: Tabel L2.1. Jumlah Penduduk Menurut Suku Bangsa та найбільша етнічна група Суматри). Крім того, мінангкабау мають великий політичний та економічний вплив у країні.
Мінангкабау дуже схожі зі своїми сусідами малайцями, але відрізняються від них у першу чергу своїм матрилінійним суспільством, де походження визначається за материнською лінією й жінки володіють основним майном. Мінангкабау є найбільшою в світі матрилінійною громадою, при цьому розвиненою й, що особливо незвично, мусульманською. Саме ця особливість народу викликає найбільший інтерес антропологів та інших вчених як в Індонезії, так і за її межами. Мінангкабау дуже пишаються своїми традиціями.
Етимологія назви Існують різні версії походження назви «мінангкабау», але найпоширенішою серед них є народна етимологія, пов'язана зі схожістю зі сполученням слів мананг («перемога») і карбау («водяний буйвіл»). Місцева легенда говорить, що коли наприкінці XIII століття у країні з'явились яванські війська з Сінгасарі, старійшини запропонували вирішити боротьбу поєдинком буйволів. Яванці виставили могутнього дорослого буйвола карбау, а мінангкабау — невеличке теля, яке довго не годували, а до його ріжок прив'язали довгі гострі ножі. Побачивши буйвола, теля кинулось шукати вим'я й розрізало суперникові живіт, і той стік кров'ю. Звідси й виникло «мінанг кабау», тобто «перемогти буйвола»Маретін Ю. В. 1966: 504.
Існують й інші версії походження назви «мінангкабау». Вважають, що вона існувала задовго до того, як міг відбутися легендарний бій буйволів. Проте водяний буйвіл займає чільне місце у міфології, культурі та архітектурі мінангкабау. Навіть дахи традиційних хат нагадують роги буйвола.
Розселення і чисельність Мінангкабау становлять основне населення провінції Західна Суматра. Вони переважають в усіх її округах, крім Ментавайських островів, населених ментавайцями. Свою країну вони називають Рана-Мінанг або Алам-Мінангкабау, розуміючи її значно ширше за територію сучасної провінції Західна Суматра.
Традиційною батьківщиною народу є Паданзьке нагір'я (мовою мінангкабау Дарек, «земля над водою»), що є частиною гірського ланцюга Барісан, яке проходить паралельно західному узбережжю Суматри. Кілька вершин мають висоту понад 3000 метрів, а деякі є активними вулканами. Нагір'я, у кількох місцях шириною понад 60 кілометрів, відділене низинами від Індійського океану. Більшість мінангкабау й досі живе в гірських районах, але їхні етнічні землі поширюються й до морського узбережжя. Гірські райони утворюють три окремі території (лугати), кожна з яких пов'язана зі своїм рантау (периферійною територією) в прибережній зоні (пасісія).
Населення живе, в основному, у селах; найбільші міста — Паданг, Паякумбух, Букіттінгі, ПаріаманAdministrative Division (Provinces, Regencies and Cities). CityPopulation.de.
Клімат провінції Західна Суматра є сприятливим для ведення сільського господарства. Гори вкриті тропічним лісом. Тут багато річок та озер. Землі родючі, гірські озера забезпечують зрошення вологих рисових полів у рівнинних частинах нагір'я.
Сусідами мінангкабау на півночі є батаки, на сході — малайці Ріау та Джамбі, на південному сході — керінчі.
Протягом багатьох століть мінангкабау мігрували в інші райони Індонезії та Малайзії. Ця міграція вмотивована не лише економічними факторами, а й традиціями народу, пов'язаними з особливим статусом чоловіків у родині. Тому в більшості великих міст регіону існують значні громади мінангкабау, а серед сільського населення Західної Суматри переважають жінки та літні люди. Нащадки переселенців мінангкабау складають основне населення штату Негері-Сембілан у Малайзії.
Чисельність мінангкабау в Індонезії, за даними перепису населення 2010 року, становила 6 462 713 осіб, це 2,73 % населення й 7-е місце серед народів країни. Найбільше мінангкабау живе в провінції Західна Суматра — 4 219 729 особи, це 87,33 % її населенняKewarganegaraan, Suku Bangsa, Agama, dan Bahasa Sehari-hari Penduduk Indonesia (англ. Nationality, Ethnicity, Religion, and Daily Language of Indonesian Population). Hasil Sensus Penduduk 2010, с. 36—41: Tabel L2.6. Jumlah Penduduk Menurut Provinsi dan Suku Bangsa. Значні групи мінангкабау є також у провінціях Ріау — 676 948 осіб, що становить 12,29 % її населення, Північна Суматра — 333 241 особа (2,58 %), Джакарта — 272 018 осіб (2,85 %), Західна Ява — 241 169 осіб (0,56 %), Джамбі — 163 760 осіб (5,33 %), Острови Ріау — 162 452 особи (9,72 %), Бантен — 95 845 осіб (0,90 %), Бенгкулу — 71 472 особи (4,18 %), Лампунг — 69 652 особи (0,92 %), Ачех — 33 112 осіб (0,74 %). 300 тис. мінангкабау, а може й більше, живе в МалайзіїDavid Levinson (ed.). Encyclopedia of World Cultures. Volume V: East and Southeast Asia (Paul Hockings, vol. ed.). G.K. Hall & Company, 1991, pp. 181—184: Minangkabau.
Мова Говорять мовою мінангкабау, яка належить до західної гілки австронезійської мовної сім'ї. Вона тісно пов'язана з малайською та індонезійською. Значна частина лексики мови мінангкабау та малайської/індонезійської збігається, інші слова мають регулярні фонетичні відмінності. В той же час мінангкабау та індонезійська не є взаємно зрозумілими мовамиEberhard, David M., Gary F. Simons, and Charles D. Fennig (eds.). 2019. Ethnologue: Languages of the World. Twenty-second edition. Dallas, Texas: SIL International. Online version: Minangkabau. A language of Indonesia.
Мова мінангкабау поділяється на 4 основні діалекти, які відповідають історичним регіонам країни: тана-дата (, ), агам (Agam), лімо-пулуакото (, ) у внутрішніх районах та пасісія (, ) на узбережжі. Існують також численні сільські говірки. Близькими мовами чи діалектами говорять жителі сусідніх із Західною Суматрою районів на півдні Ачеху (анеук-джаме), в провінції Джамбі (мамак, пенгулу), на півночі Бенгкулу (муко-муко, пекал), а також малайзійського штату Негері-Сембілан.
Мова мінангкабау розвивається, перебуває в активному використанні, люди високо її цінують. Численні прислів'я по суті є звичаєвими нормами, вони служать орієнтиром для поведінки людини в повсякденному житті.
Існують 4 способи мовлення (пусака), кожен з яких використовується в конкретних ситуаціях і має власний набір слів. Спосіб мендатар вживають у спілкуванні рівних за статусом людей одного віку. Спосіб мелеренг використовується в спілкуванні із шанованими людьми як вияв поваги, він містить велику кількість метафор і натяків. Спосіб менурун застосовують у спілкуванні з молодшими людьми, а спосіб мендакі — з літніми людьми. Значення слова може тлумачитися явно, неявно або приховано, і не кожна людина може опанувати усе це відразу.
З кінця XIX століття використовується писемність на основі латинської абетки, до того було поширене арабське письмо. Складена граматика, мова викладається в початковій школі, виходить література, видаються газети, ведуться передачі на радіо.
Поширена також індонезійська мова.
Історія За місцевою традицією, мінангкабау зійшли з вершини вулкану Марапі (), де їхні пращури знайшли собі притулок під час величезної повені. Їхні нащадки спочатку заселили три основні території-лугаки, розташовані на нагір'ї, а вже потім поширилися на периферію батьківщини народу (рантау).
Археологічні дані свідчать, що предки сучасного населення Західної Суматри мігрували в цей регіон близько 2500 року до н. е. в складі хвилі австронезійських переселенців, що прийшли на Великі Зондські острови з ФіліппінBarbara A. West. Encyclopedia of the Peoples of Asia and Oceania. Fact On File, Inc. New York, 2008, pp. 535—537: Minangkabau (Menangkabau, Minang).
Перші політичні структури, як і скрізь на Яві та Суматрі, склалися на базі індійської моделі державності, пов'язаної з буддизмом та індуїзмом. За цією традицією, правителі вважалися сполучною ланкою між богами та іншими надприродними силами й життям на землі. Ця традиція була жива протягом тривалого часу, починаючи з доби мегалітів, і зберігалася до поширення ісламу в Індонезії. Свідченням цієї доби є залишки буддійських ступ та індуїстських храмів, які ще збереглися на території Західної Суматри. В різних місцях все ще стоять мегалітичні споруди, зокрема менгіри, які завжди орієнтовані на гори.
Початковою територією народу є три звичаєві територіальні одиниці, які мінангкабау називають лугак-нантіго (, три території): лугак Агам (, сучасний округ Агам), лугак Лімапалуакото (, сучасний округ Лімапулух-Кота) і лугак Танадата (, сучасний округ Танадатар). Зазвичай цей район називають Дарек, він становить ядро Рана-Мінанг — країни мінангкабау. Звідси приблизно в VI ст. мінангкабау почали розселятися до низин західного узбережжя, яке стало називатись Рантау-Пасісія (, прибережна периферія), та на схід аж до іншого узбережжя Суматри, ці землі стали називатись Рантау-Тимур (, східна периферія). Прибережний регіон Рантау-Пасісія простягається від Бенгкулу до кордону з Ачехом, а східний регіон Рантау-Тимур включає сучасні провінції Ріау та Джамбі, а на північ поширюється до Асагану в Північній Суматрі та Таміангу в провінції Ачех.
У минулому мінангкабау жили окремими автономними сільськими громадами (нагарі), кожна з яких розвивала власні традиції та звичаї. Вони не знали вищої влади, яка б втручалася в їхні внутрішні справи. Навіть коли існував правитель всієї країни Мінангкабау, він визнавався лише номінальним лідером, який користувався регаліями та повагою й не більше. Автономні громади продовжувати існувати принаймні до початку 1960-х років.
Згідно з міфологією мінангкабау, їхній перший правитель магараджа Діраджо був сином Олександра Македонського, або Іскадара Зулкарнайна, як його тут називають. Проте історичні джерела свідчать, що першим правителем держави Мінангкабау (Пагаруюнг) був Адітьяварман (1347—1375), що походив з родини яванських аристократів доби держави Маджапагіт.
Низка малайських та яванських торгових імперій (Мелаю, Шривіджая, Маджапагіт, Малакка) мали сильний влив на розвиток суспільства й культури мінангкабау. Починаючи з XIII ст., ачинці, що живуть на півночі Суматри, контролювали морську торгівлю, що йшла вздовж західного узбережжя острова. З Ачеху незадовго до початку XVI ст. до мінангкабау прийшов іслам.
Першим європейцем, який відвідав Західну Суматру, був Томе Піріш, португальський мореплавець XVI ст. Як і інших європейців, його зацікавили розповіді про величезні золоті родовища на острові та багатство чорного перцю й інших спецій. Слідом за португальцями в XVII ст. прибули голландці, чиє панування в колоніальній економіці почалося після захоплення Малакки в 1641 році. Голландська Ост-Індійська компанія укладала з місцевими правителями контракти на торгову монополію.
Проте, незважаючи на присутність колоніальних держав, економіка та соціальна структура суспільства мінангкабау не зазнали суттєвих змін аж до XIX ст., коли Голландську Ост-Індійську компанію замінив нідерландський колоніальний уряд. На місцевих жителів був накладений обов'язок постачання певних спецій та харчових продуктів, зокрема, перцю, кави та рису. Екстенсивне сільське господарство та торгівельна діяльність викликали в XV—XVII ст. масштабні міграції мінангкабау та утворення їхніх колоній за межами етнічної території народу. Найбільша з них виникла в Негері-Сембілані по інший бік Малаккської протоки (тепер це Малайзія).