Симо́нія (, ) — акт продажу церковних посад і ролей або священних предметів.
Термін «симонія» походить від імені юдейського волхва Симона,The Reader's Encyclopedia (1965), New York: Thomas Y. Crowell Company, vol.2, p.932, "Simon." який, згідно з Діяннями Апостолів, запропонував двом учням Ісуса плату в обмін на те, щоб вони наділили його здатністю передавати силу Святого Духа будь-кому, на кого він покладе руки. Цей термін поширюється й на інші форми торгівлі «духовними речами» за гроші..
Симонія була поширена на Заході в часи пап Григорія Великого, Лева ІХ, Григорія VII, які повинні були докладати всіх своїх зусиль, щоб побороти її прибічників, які розпоряджалися великими коштами. У середні віки симонію часто підтримували Папи. Звідси, за думкою реформатських богословів, взяли свій початок індульгенції та відпущення гріхів за гроші.
Походження Термін виник від імені самарянського волхва Симона, який намагався викупити в апостола Петра й апостола Іоанна дар (благодать) Святого Духа:
Після Міланського едикту (313 рік) зростання влади та багатства церковної ієрархії сприяло поширенню симонії. Існує кілька звинувачень у симонії (хоча й під іншою назвою) проти аріан від Афанасія Александрійського, Іларія Піктовійського, Папи Ліберія та Григорія Богослова. Багато Отців Церкви, зокрема Амвросій Медіоланський, виступали проти продажу церковних служінь.
Положення проти симонії у канонах церковних соборів (та папських буллах) стали звичним явищем: на Першому Нікейському соборі (325), Антіохійському соборі (341), а також на соборах у Сардиці (343–344), Халкідоні (451) та Орлеані (533).
Купівля або продаж церковних посад асоціювалася з постаттю Симона Волхва з Діянь Апостолів, і його ім'я стало використовуватися як відповідний термін. Важливу роль у популяризації слова «симонія» відіграв Папа Григорій I (590–604), який назвав подібні обміни «симонічною єрессю».
У Середні віки Хоча симонія вважалася серйозним правопорушенням проти канонічного права, вважається, що вона набула широкого поширення у Католицькій церкві протягом IX та X століть.Merriam-Webster's Encyclopedia of World Religions, edited by Wendy Doniger, 1999 В ХІ столітті це питання стало предметом інтенсивних дискусій. Центральним питанням цих суперечок була дійсність симонічних висвячень: тобто чи вважався дійсно висвяченим священнослужитель, який отримав свою посаду через симонію.
Цього питання торкалися , cites Pt. ii. cause i. quest. 3 та Декреталії Григорія IX. cites Bk. v. tit. 3. Правопорушник, незалежно від того, чи був він (особа, що здійснила симонічну транзакцію), чи (бенефіціар симонічної транзакції), підлягав позбавленню бенефіцію та усуненню від сану, якщо це був світський священник, або ув'язненню в монастирі з суворішим статутом, якщо це був представник чорного духовенства. Здається, не робилося жодної різниці між продажем негайного та відкладеного права власності. Невинний , за винятком випадків диспенсації (звільнення від покарання), підлягав тим самим стягненням, що й винний.
У 1494 році члена ордену кармелітів Адама Генуезького знайшли вбитим у власному ліжку з двадцятьма ранами після того, як він виголосив проповідь проти практики симонії.
У літературі У XIV столітті Данте Аліг'єрі зобразив покарання багатьох «священнослужителів, пап і кардиналів» у пеклі за жадібність та скупість.Пекло, Пісня VII, Mandelbaum translation.
У Католицькій церкві Симонія залишається забороненою в канонічному праві Римо-католицької церкви. У Кодексі канонічного права (канон 149.3) зазначається, що «надання посади, здійснене внаслідок симонії, є недійсним за самим правом».
У Православній церкві Під час переговорів щодо анексії Київської митрополії Московським патріархатом патріарх Досифей висловився дуже різко проти підпорядкування Київської митрополії Москві.Повністю листи опубліковані в: АЮЗР. Ч. 1. Т. V. С. 142—158.АЮЗР. Ч. 1. Т. V. С. 144. З цих слів патріарха Досифея стає очевидним, що московський посланець вів у Адріанополі відвертий торг. За сприяння у справі отримання відпускної грамоти він пропонував Досифею щедру «милостиню». Обурений Першоієрарх Єрусалимської Церкви назвав це явною симонією і здирництвом «для приниження Східної Церкви»Там само. С. 145..
З листа Досифея до патріарха Йоакима видно, що ще коли Алексєєв і Лисиця знаходилися в Адріанополі, Константинопольський патріарх Діонісій сам намагався встановити з ними контакт. Досифей каже, що до Алексєєва від імені Діонісія звертався якийсь архімандрит, який прямо просив в московського посланця грошей за видачу необхідної грамоти. Однак Алексєєв відповів, «нехай перш дасть йому грамоти, і тільки потім візьме гроші від нього»Там само. С. 145..
Після зустрічі з візиром Алексєєв знову відвідав патріарха Досифея і знайшов у ньому цілковиту зміну:Документальним свідченням цієї зміни є грамоти патріарха Досифея, спрямовані православному населенню Речі Посполитої та гетьману Самойловичу. У них Єрусалимський Первосвятитель закликав вважати Гедеона (Святополк-Четвертинського) істинним Київським митрополитом і сприяти йому в архіпастирському служінніОбидві грамоти опубліковані в: АЮЗР. Ч. 1. Т. V. С. 160—166.. За настільки істотне корегування своєї позиції патріарх Досифей отримав від Микити Алєксєєва 200 червінцівСоловьев С. М. Op. cit. Кн. VII. С. 378..
Церква Англії Церква Англії боролася з цією практикою після свого відокремлення від Риму. Для цілей англійського права Вільям Блекстоун визначає симонію як «отримання сану або ліцензії на проповідування за гроші чи через корупційні практики», або, у вужчому розумінні, як «корупційне подання будь-кого на церковний бенефіцій за подарунок або винагороду». Хоча англійське право визнавало симонію правопорушенням,3 Coke's Institutes 153–156 воно розглядало її виключно як церковне питання, а не злочин, за який покаранням була конфіскація посади або будь-якої вигоди від правопорушення та розірвання будь-яких патронатних відносин з особою, яка надала посаду. І Едуард VI, і Єлизавета I видавали статути проти симонії, в останньому випадку — через Закон про симонію 1588 року (31 Eliz. 1. c. 6) та Закон про симонію 1688 року. Особливо відомими були справи єпископа Сент-Девідса Томаса Вотсона у 1699 році та декана Йорка Вільяма Кокберна у 1841 році.The Times, 10 April 1841, p. 6 col.b, reprinted from the Cambridge Advertiser
Відповідно до Закону про бенефіції 1892 року, особа, винна у симонії, вчиняє правопорушення, за яке її можуть притягнути до відповідальності згідно із Законом про дисципліну духовенства 1892 року (55 & 56 Vict. c. 32). Невинний клірик не підлягає жодним обмеженням, як це могло б бути за канонічним правом. Симонія може бути вчинена трьома способами: при підвищенні в сані, при призначенні на бенефіцій та при відмові від бенефіцію. Загальне право (до якого включено канонічне право, оскільки воно не суперечить загальному чи статутному праву або прерогативам Корони) було значно модифіковане статутним правом. Якщо жоден статут не застосовується до конкретного випадку, доктрини канонічного права все ще можуть зберігати авторитет.
Станом на 2011 рік симонія залишається правопорушенням. Незаконно надана посада може бути визнана недійсною Короною, а правопорушник може бути позбавлений права робити призначення в майбутньому та оштрафований на суму до 1000 фунтів стерлінгів.Закон про симонію 1588 (Simony Act 1588), s.4 Від священнослужителів більше не вимагається робити заяву щодо симонії під час висвячення, але тепер такі правопорушення, як правило, розглядаються відповідно до Заходу щодо дисципліни духовенства 2003 року (№ 3).2003 No. 3r.8.
Див. також
Загальне право Вормський конкордат Корупція Індульгенція
Примітки
Джерела
Атрибуція:
Додаткова література
Посилання Симонія // Українська Релігієзнавча Енциклопедія