Армія Української Народної Республіки (у радянській та російській пропаганді відома як «петлюрівці») — у період з лютого 1917 по квітень 1918 року — збройні формування Української Народної Республіки, створені на основі українізованих частин Російської армії, українізованих частин австро-угорської армії («українських січових стрільців» та інших), формувань з військовополонених українців (Німеччини та Австро-Угорщини), колишніх військовополонених галичан і буковинців («січових стрільців») та загонів добровольців — «гайдамаків», «вільного козацтва» та інших; з жовтня 1918 по листопад 1920 року — регулярна армія Української Народної Республіки.

Передумови виникнення (лютий—травень 1917)

Російський фронт Першої світової війни на території України Станом на лютий 1917 Перша світова війна тривала вже понад 2,5 роки і безперервно велася на українських землях, спричиняючи величезні матеріальні втрати та людські жертви. В Україні розміщувалися 25 корпусів російської імператорської армії, які становили третину її збройних сил. По українських теренах пролягав один з найбільших фронтів — Південно-Західний, що простягався на 615 км. На 1 квітня 1917 року Південно-Західний фронт (Особлива, 7-ма, 8-ма і 11-та армії) нараховував 2,315 млн солдатів та офіцерів, а з тиловими закладами і установами 3,265 млн осіб, з яких 1,2 млн були українцями.

У 1916 був створений Румунський фронт, частина якого також дислокувалася на українських теренах (4-та, 6-та і 9-та армії, а з 25 червня 1917 передислокована 8-ма). Він нараховував 1,007 млн, а з тиловими частинами — 1,5 млн солдатів та офіцерів, 30 % з яких були українцями.

У прифронтових і найближчих тилових містах знаходилися 44 гарнізони, в яких нараховувалося 452,5 тисяч солдатів та офіцерів. З них у Київській губернії 7 гарнізонів чисельністю 120 тисяч, у Волинській 11 гарнізонів чисельністю 65,5 тисяч, у Подільській 15 гарнізонів чисельністю 88 тисяч, у Херсонській 5 гарнізонів чисельністю 145 тисяч, і в Бессарабській 6 гарнізонів чисельністю 55 тисяч осіб.

Український рух у російській армії після Лютневої революції 1917

Революційні процеси лютого 1917 року викликали політизацію російської армії. У березні—квітні 1917 року у тилових і фронтових частинах, за підтримки революційного російського уряду, створюються українські військові комітети — виборні армійські органи національного типу. Вояцтво у своїй масі захоплювалося ідеєю власної державності і виявило бажання зі зброєю в руках захищати незалежність України. Зростання українського військового руху вимагало створення єдиного керівного центру. Такий центр сформувався у Києві. Провідна роль у ньому належала колишньому основоположникові Революційної Української партії, поручикові Миколі Міхновському, що служив адвокатом при київському окружному суді. Він належав до «Братства самостійників». Разом зі своїми прихильниками і однодумцями Аркадієм Степаненком, Ю. Ганом, Віктором Павленком, Валентином Отамановським, Варфоломієм Євтимовичем вони виступили на той час за негайне формування національної регулярної армії.

9 (22 березня) 1917 у Києві за ініціативою Миколи Міхновського відбулися перші збори українських офіцерів і солдатів російської армії, які звернулися до Тимчасового уряду з домаганнями національно-територіальної автономії України і проголосили себе Тимчасовою Українською Військовою Радою.

16 (29 березня) 1917 року на нараді військових київського гарнізону було створено першу військову організацію — Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка. Головним завданням організації визначалось «згуртування всіх вояків-українців до негайної організації національної армії, яко могутньої своєї мілітарної сили, без якої не можна й помислити про здобуття повної волі України». На засіданні клубу ухвалено приступити до створення національної армії, розпочати формування українських добровільних полків і першому з них присвоїти назву — 1-й Український козацький ім. гетьмана Б. Хмельницького полк. Одночасно з військовим клубом було утворено Український Військовий Організаційний Комітет, що мав безпосередньо займатись формуванням національних збройних сил.

10 квітня 1917 року у Києві відбулося віче українських солдатів-фронтовиків, яке ухвалило вимагати від Тимчасового уряду створення української армії в складі російської, виділення на фронті солдатів-українців в окремі військові частини, формування у тилу полків, для яких статутною мовою була б українська. Російські та українські революціонери, що прийшли до влади, вважали (з огляду на наявний героїзм та патріотизм солдатів-малоросів), що такі заходи піднімуть боєздатність армії та приведуть до перемоги «російської зброї» на фронтах першої світової війни.

У квітні 1917 року у Мінську утворилася Українська Фронтова Рада для військ Західного фронту на чолі з Симоном Петлюрою.

У травні 1917 року, незважаючи на опір російського командування, було сформовано 1-й Український полк імені гетьмана Богдана Хмельницького чисельністю 3200 вояків, командиром якого призначено сотника Д. Путника-Гребенюка, згодом — підполковника Юрія Капкана. Визначну роль у створенні української армії, а разом з тим — розвалу російської імператорської армії, відіграли Всеукраїнські військові з'їзди 1917 року. У травні 1917 року на першому Всеукраїнському військовому з'їзді було утворено Український Генеральний Військовий Комітет, який мав здійснювати керівництво усім українським військовим рухом. Водночас зі створенням українських військових організацій і формуванням добровольних полків проходив процес українізації тих фронтових частин російської армії, що складалася переважно з українців. У царській армії на початку першої світової війни було мобілізовано понад 4 мільйони українців, які в міру поширення українського національного руху почали вимагати від російського командування виділення їх в окремі військові частини.

Збройні формування УНР у 1917 році. Оборона Києва

В серпні 1917 українізований 34-й армійський корпус російської армії під командуванням генерала Павла Скоропадського був перейменований російським командуванням у 1-й Український Корпус, а у вересні — з 6-го російського армійського корпусу сформовано 2-й Січовий Запорізький Корпус (командувач генерал Мандрика). На початку листопада 1917 офіцери та солдати українського походження російського піхотного Фінляндського полку, що знаходився в Україні, створили формування «Гайдамацький курінь» під командуванням сотника Пустовіта. Взимку 1917—1918 деякі з цих частин брали участь в боях проти більшовицьких військ на Лівобережній Україні і під час оборони Києва.

Проте значна частина українізованих російських військ (16 дивізій), які не були вчасно зняті з фронту урядом УНР, були роззброєні більшовиками або самодемобілізувалися, оскільки Центральна Рада на той час відкинула необхідність створення української регулярної армії, обстоюючи принцип формування збройних сил на міліційній основі. Внаслідок цього, а також під впливом більшовицької агітації, українізовані частини регулярної російської армії саморозпустилися.

У листопаді 1917 комендант київської воєнної округи полковник В. Павленко поклав початок створенню добровольчої української гвардії, сформувавши у Києві дві сердюцькі дивізії. Наприкінці 1917 з полонених галичан у Києві був створений Галицько-Буковинський Курінь Січових Стрільців, незабаром перейменований в Курінь Січових Стрільців (з березня 1918 — полк). Ще в квітні 1917 розпочався процес утворення воєнізованих формувань Вільного Козацтва, які наприкінці 1917 — початку 1918 вели успішну боротьбу проти українських червоногвардійських загонів.

В листопаді 1917 для управління всіма збройними силами України було сформовано Український генеральний військовий штаб. 18 грудня генеральним секретарем військових справ став Микола Порш. У цей час відбувалася стихійна демобілізація, солдати після кількох років в окопах масово покидали фронт. 26 грудня на засіданні Генерального Секретаріату Порш доповідав: «Армія з кожним днем розвалюється. Військові частини зменшуються, як більшовицькі, так і українські». За цих умов опора на українізовані частини старої імперської армії ставала неможливою й виникала потреба у створенні нової армії. Мала Рада прийняла закон «Про народну армію», який регламентував основні засади створення української армії на основі народної міліції, випередивши ленінський Декрет про створення РСЧА, який був виданий лише через 12 днів. Наприкінці січня — початку лютого 1918 на підступах до Києва розгорнулися запеклі бої з наступаючими більшовицькими військами під командуванням Михайла Муравйова, які рвалися до міста. Столицю України обороняли Гайдамацький Кіш Слобідської України, Курінь Січових Стрільців, Помічний Студентський Курінь, курінь Вільного Козацтва, полк імені Костя Гордієнка, Окремий Чорноморський Курінь, Залізничний Курінь, Автопанцирний дивізіон та інші невеликі військові загони. Залишивши Київ, всі українські частини крім Гайдамацького Коша в р-ні містечка Ігнатівці були об'єднані в Окремий Запорізький загін під командуванням генерала Костянтина Присовського, чим було покладено початок формуванню регулярної армії.

Наступ союзних військ на Київ, Лівобережну Україну та Крим (1918 рік)

Після укладення Берестейського миру, 27 лютого 1918 збройні формування УНР разом з німецькими та австро-угорськими військами розпочали наступ на Київ. В боях брали участь і сформовані у німецьких та австрійських таборах з полонених українців дивізія Синьожупанників і Козацько-Стрілецька дивізія (дивізія Сірожупанників).

В ході боїв Окремий Запорізький Корпус перейменовано у Запорізьку дивізію, а з кінці березня — у Запорізький Корпус. 2-3 березня 1918 місто було звільнено українськими військами, і 7 березня 1918 до столиці повернувся уряд УНР. Розвиваючи успішний наступ на Лівобережній Україні, українські частини 9 квітня 1918 визволили Полтаву, а 19 квітня — Харків.

До кінця квітня 1918 вся територія України була звільнена від більшовиків. 13 квітня 1918 за наказом військового міністра Олександра Жуковського Кримська група Армії УНР під командуванням Петра Болбочана, долаючи запеклий опір ворога, розгорнула наступ на Крим. 22 квітня 1918 республіканські війська зайняли Джанкой, а незабаром Сімферополь і Бахчисарай. Проте подальший наступ українських військ було зупиненно на вимогу німецького командування.

У період Гетьманату німецько-австрійське командування в Україні перешкоджало формуванню українських військових частин, демобілізувало Синьожупанників та зменшило дивізію Сірожупанників, роззброїло полк Січових Стрільців. У складі української армії залишився Запорізький Корпус, перейменований в Окрему Запорізьку дивізію: Запорізький і Чорноморський Коші. В липні 1918 було сформовано Сердюцьку дивізію.

Структура армії Української Народної Республіки станом на весну 1918 року

Склад армії УНР на осінь 1918 року

У березні—квітні 1918 року армія налічувала близько 15 тисяч вояків, 60 гармат, 250 кулеметів. У листопаді 1918 під час протигетьманського повстання військо Директорії УНР уже складалося з Окремого Загону Січових Стрільців, Запорізького корпусу, окремих частин Сірої та Сердюцької дивізій та повстанських загонів. Начальником Генеральної булави (штабу) Армії УНР був призначений полковник Олександр Сливинський, першим генерал-квартирмейстером (оперативні справи) — генерал Левко Дроздовський, другим (організаційні справи) — генерал Микола Какурін.

Чисельний склад цієї армії сягав до 100 тисяч, але після невдалої п'ятимісячної війни з радянською Росією лишилося тільки 30 тисяч, оскільки значна частина військ перейшла на бік радянського уряду України, поповнивши Українську радянську армію.

В грудні 1918 було сформовано 4 армійські групи — Лівобережну (командувач — отаман Петро Болбочан), Північну Правобережну (отаман — Володимир Оскілко), Південну Правобережну (генерал —Олександр Греків) і Дністрянську.

Відступ з Лівобережної України та з Києва (1919 рік)