Михайло Самуїлович Агурскій (справжнє ім'я Мєлік;Мэлик — аббревиатура Маркс, Энгельс, Ленин и Коминтерн; Мэлир — Маркс, Энгельс, Ленин и Революция; Мэлиб — Маркс, Энгельс, Либкнехт 1933, Москва — 21 серпня 1991, Москва) — радянський дисидент, вчений-кібернетик, політолог, мемуарист, діяч сіонізму і професор Єврейського університету в Єрусалимі.
Михайло Самуїлович Агурскій — літературний псевдонім Мєліка Самуїловича Агурского. Інші варіанти його імені — Мєлір, а також Мєліб.
Біографія
Наукова робота Михайло Агурский народився в Москві в 1933 році, в родині відомого революціонера, історика і партійного діяча Самуїла (Шмуэла) Хаїмович Агурського (1884—1947). Там же закінчив школу в 1950 році.
У 1955 році одружився з Вірою Федорівною Кондратьєвою. Здобув вищу технічну освіту. На початку 1960-х працював в експериментальному науково-дослідному інституті металорізальних верстатів.
У 1965 році залишив роботу і вступив до аспірантури Інституту автоматики і телемеханіки АН СРСР, після закінчення якої з 1968 року працював у Науково-дослідному інституті технології машинобудування — головному технологічному інституті Міністерства загального машинобудування. У травні 1969 року захистив кандидатську дисертацію в галузі кібернетики. М. С. Агурський був автором кількох наукових праць, опублікованих у профільних виданнях, був членом Московського товариства випробувачів природи з секції генетики.
Інакомислячий кібернетик Отримавши технічну освіту, Агурський не став вузьким технічним фахівцем. За свідченням поета Олександра Лайко, вже в кінці 1950-х років Агурський — в рядах московського андеграунду, в числі ініціаторів створення молодіжного поетичного клубу «Факел» і його голова.
У 1955 році Агурський познайомився з Надією Василівною Верещагіною, дочкою письменника і релігійного мислителя Василя Розанова; пізніше познайомився з родиною Данила Андреєва. За книгами з бібліотеки Розанова почав пильно вивчати роботи самого Розанова, Володимира Соловйова, Костянтина Леонтьєва, Дмитра Мережковського, Михайла Гершензона, релігійну думку Достоєвського, Толстого, Мартіна Бубера. Одночасно його захоплювало вивчення діяльності батька, історія російської церкви і діяльність сучасної православної церкви, історія сіонізму, міжконфесійні відносини.
Особливу роль в біографії Михайла Агурського зіграв проповідник Олександр Мень. Агурський познайомився з його сім'єю у середині 1960-х років. Завдяки духовному наставництву батька Олександра, його відкритості до інших конфесій, Агурський придбав нові знайомства як в середовищі інакомислячих дисидентів, сіоністів, так і в середовищі священиків православної церкви.
Глибокі пізнання Агурського в області релігійної філософії, контакти з діячами РПЦ, відкриті висловлювання на захист політики Ізраїлю погано уживалися зі статусом працівника військово-космічної установи. Восени 1970 року Агурский залишив головний технологічний інститут Міністерства загального машинобудування, зосередився на роботах в галузі біокібернетики, але бажання влаштуватися на роботу в Інститут автоматики і телемеханіки (ІАТ) здійснити не вдалося. Опинившись без роботи, Агурський годував сім'ю, заробляючи перекладами для ВІНІТІ та «Журналу Московської Патріархії», одночасно каталогизируя іноземний відділ бібліотеки Московської духовної академії при Свято-Троїцькій Сергієвій Лаврі в Загорську.
Правозахисна діяльність Отримавши відносну матеріальну і соціальну незалежність, Агурський зблизився з сіоністами-відмовниками (Володимир Слепак, Олександр Лернер, Йосип Бігун, Кирило Хенкін і т. д.) і з колом московських дисидентів: Юрій Глазов, Валентин Турчин, Наум Коржавін, Жорес Медведєв, Юз Алешковский і ін. 1970—1971 роки — роки коливань Михайла Агурського. Він вирішував для себе, чи варто йому продовжувати свою діяльність як вченого-кібернетика в Радянському Союзі або покинути країну і пов'язати свою долю з сіонізмом.
У 1971 році подав документи на виїзд до Ізраїлю і звернувся з кількома листами на ім'я Генерального секретаря ЦК КПРС Л. В. Брежнєва про утиски, які йому як єврею чиняться при влаштуванні на роботу. З тексту листів Брежнєву ясно, що відсутність роботи — скоріше привід, ніж справжня причина його занепокоєння. Про це ж говорив і сам Агурський. Дійсне його бажання — не тільки і не стільки отримання прийнятної роботи в Радянському Союзі, скільки репатріація в Ізраїль. В виїзд до Ізраїлю Агурському як колишньому працівникові режимної установи було відмовлено без вказівки можливого строку перегляду такого рішення.
У той же час, як випливає зі спогадів самого Агурського, влада не застосовували до нього ніяких насильницьких заходів, якщо не вважати прослуховування телефонних розмов. Михайло Самуїлович вільно переміщався країною, публікував свої роботи за кордоном і в самвидаві, мав можливість легального заробітку, в тому числі зі своїх патентованих винаходів, виступав з лекціями, співпрацював з Московською Патріархією, зустрічався з учасниками сіоністського й дисидентського рухів. Влада уникала відкритих репресивних заходів, як у випадку з Жоресом Медведєвим, і сподівалася на ненасильницьке вирішення конфлікту.
У числі інших сіоністів і правозахисників Агурський брав участь у антипалестинській маніфестації біля ліванського посольства в Москві в 1972 році, в результаті якої всі маніфестанти були затримані. Разом з Агурським був затриманий також академік А. Д. Сахаров. В результаті цього зіткнення Агурський зробив висновок про тертя між МВС і КДБ, ці тертя згодом він сам провокував, намагаючись зіграти на них у своїх інтересахМ.Агурский, «Пепел Клааса», глава «Загадачные события» : Для якнайшвидшого отримання дозволу на виїзд Агурский налагоджує зв'язки з кореспондентами іноземних газет і журналів.
У 1973 році Агурский в числі інших правозахисників (Валентин Турчин, Володимир Максимов, Олександр Галич, Ігор Шафаревич) виступив на захист академіка А. Д. Сахарова проти засудження його радянськими засобами масової інформації. Тим самим Агурський як би вступив у суперечність з сіоністським прагненням дистанціюватися від будь-якої діяльності, пов'язаної з втручанням у неєврейську державність. Причина, якою він мотивував свої дії, була безумовна підтримка Сахаровим прагнень радянських євреїв-сіоністів репатріюватися з Радянського Союзу до Ізраїлю.
Незабаром Агурський знайомиться з самим Андрієм Сахаровим, Роєм Медведєвим, Юрієм Орловим, Валерієм Чалидзе, Олександром Солженіциним. За ініціативою останнього він пише статтю «Сучасні суспільно-економічні системи та їх перспективи» для збірника статей «З-під брил». Збірник був присвячений питанням духовного й суспільного життя того часу — нові «Віхи», за висловом Солженіцина. Збірник цей зі статтями Ігоря Шафаревича, Фелікса Свєтова, Євгенія Барабанова, Вадима Борисова, Михайла Поліванова, самого Солженіцина і під його редакцією вийшов у самвидаві в Москві в 1974 році. У цьому ж році видавництво YMCA-Press випустило книгу в Парижі.
Книга становить собою епоху в радянському інакомислення. Агурский був єдиним автором-сіоністом серед інших учасників видання. Як говорив про Агурского А.Солженіцин на прес-конференції в Цюріху в листопаді 1974 року, присвяченій виходу збірки: «Його об'єднує з групою російських авторів в першу чергу те велике значення, яке всі вони — співавтори — надають національній самосвідомості.»
На думку дослідника Аркадія Блюмбаума стаття Агурского нині не є актуальною, оскільки вона: «… представляла собою досить утопічний громадський проект — спробу зняти протиріччя між „капіталізмом“ і „соціалізмом“. В результаті Агурский вибудував майже тоталітарну конструкцію, яка передбачає відмову від системи політичних партій, введення цензури, обмеження доступу до інформації, усунення — в дусі лівих концепцій — відмінностей між фізичною та розумовою працею, тощо»
Гучний резонанс книги, мабуть, прискорила давно бажаний для Агурского виїзд до Ізраїлю в 1975 році. Перед від'їздом до Ізраїлю навесні 1975 року Агурскій в інтерв'ю «The Jerusalem Post» оптимістично заявив: «Я їду з Росії не як її ворог, а як справжній друг, якого хвилює її сьогодення і майбутнє. Я намагався зробити все можливе для співпраці між російським та єврейським національними рухами. Ці зусилля, мабуть, були досить успішними, щоб дозволити мені сподіватися на майбутню дружбу Ізраїлю та відродженої Росії.»
Якби на підтвердження його слів напередодні від'їзду в квітні 1975 року провести Агурского приїхали багато знакових постатей: Ернст Неізвєстний, Рой Медведєв, Олександр Гінзбург, Ігор Шафаревич, Леонід Бородін, Юрій Орлов, Володимир Войнович, Валентин Турчин, Петро Якір, Геннадій Шиманов, Олександр Мень, Юрій Іванов та інші.
Агурський в Ізраїлі Останні 16 років свого життя Агурський провів в Ізраїлі. Але більшість з написаного ним в цей час так чи інакше звернено до Радянського Союзу. У 1976 році Агурський стає співробітником Єрусалимського університету. Він публікує численні статті на релігійні, національні, соціально-політичні та історико-культурні теми в різних засобах масової інформації. У 1979 році(рос.) (за іншими даними в 1983 роціРоссийская еврейская энциклопедия. Том. 1, Изд. 2-е, исправленное и дополненное. М., Эпос, 1994 г.) М.Агурскій у Франції захищає докторську дисертацію в університеті Сорбонни. Отримавши ступінь доктора славістики, став професором Єврейського університету. Тема дисертації: «Національні коріння Радянської влади», вона була видана у Парижі російською мовою у 1980 році у вигляді книги «Ідеологія націонал-більшовизму».
Згодом Агурський читав лекції, готував рекомендації для уряду Ізраїлю як політолога, працював політикомментатором на телебаченні. Зокрема, Агурскій стверджував, що військових ресурсів Радянського Союзу недостатньо для ведення великомасштабної наступальної війни, що спровокувало в Ізраїлі закиди Агурському в тому, ніби він є агентом КДБ. Агурскій також був членом Центрального комітету ізраїльської Партії Праці.
Обговорення радянської політики присвячені такі його книги: «Радянський Голем» (1983 рік), «Третій Рим» (1987 рік), «Торговельні зв'язки між Радянським Союзом і країнами Близького Сходу» (1990 рік), стаття «Близькосхідний конфлікт та перспективи її врегулювання», журнал «Наш сучасник», 1990, № 6. Крім цього, він активно вивчав історію єврейського питання в царській Росії і в Радянському Союзі. У 1986 році в співавторстві з Маргаритою Шкловською він опублікував зібрання текстів Максіма Горького про єврейство. Інтерес до творчості Горького відбилася і в його останній статті «Великий єретик (Горькій як релігійний мислитель)», опублікованій в журналі «Питання філософії» у серпні 1991 року.
У роки перебудови Агурский отримав можливість знову побувати в Радянському Союзі. Він приїжджає в країну в 1989 році, зустрічається зі своїми колишніми колегами-опонентами з єврейського питання (Шафаревич), виступає перед різними аудиторіями з власними трактуваннями сіонізму і націоналізму. На зустрічі в МДУ його представляє вдова Данила Андрєєва Алла Олександрівна Андрєєва. Він дає інтерв'ю радянським виданням «Вісник єврейської радянської культури» та ін.
За два роки його було особисто запрошено до Радянського Союзу у зв'язку організацією «Конгресу співвітчизників», на який прибув 19 серпня в самий розпал серпневого путчу. Вражений подіями бурхливого московського політичного життя, він раптово помирає від серцевого нападу у своєму номері в готелі «Росія» 21 серпня 1991 року.
Вдова Михайла Самуїловича Агурського, Віра Федорівна Агурська, опублікувала в Єрусалимі після смерті чоловіка в 1996 році його спогади «Попіл Клааса».
Агурскій мав доньку й сина.
Погляди Михайла Агурського
Тлумачення антисемітизму Як пише сам Агурський, будучи до початку 1970-х років переконаним сіоністом, до 1973 року він не брав активної участі у дисидентському русі: