Вільям Рендольф Герст-старший (, [hɜrst];«Hearst» . . 29 квітня 1863 — 14 серпня 1951) — американський бізнесмен, політик і видавець газет, який побудував найбільшу у країні медійну компанію Hearst Communications, яка використовувала епатажні методи жовтої журналістики.
Герст увійшов у видавничий бізнес в 1887 році, після того як отримав контроль над газетою свого батька San Francisco Examiner. Згодом, переїхавши до Нью-Йорку, він придбав газету New York Journal, яка вела важку «газетну війну» з газетою Джозефа Пулітцера The New York World. Купивши з часом більше газет, Герст створив медіамережу, яка налічувала майже тридцять газет у найбільших американських містах на своєму піку. Пізніше він розширив бізнес і журналами, створивши одну з найбільших медіакомпаній у світі.
Він був двічі обраний від Демократичної партії до Палати представників, крім цього невдало балотувався на президента Сполучених Штатів у 1904 році, мера Нью-Йорка в 1905 і 1909 роках та губернатора штату Нью-Йорк в 1906 році. Політично він підтримував ліве крило прогресивного руху, виступаючи від імені робітничого класу. Він контролював редакційну позицію та висвітлення політичних новин у всіх своїх газетах і журналах і тим самим транслював свою особисту точку зору. Він висвітлював іспанська звірства на Кубі і закликав до війни у 1898 році проти Іспанії. Після 1918 року, він закликав до ізоляціоністської зовнішньої політики, щоб уникнути будь-якої заплутаності в тому, що він розглядав як корумповані європейські справи. Він був войовничим націоналістом, запеклим антикомуністом, і дуже підозріло ставився до Ліги Націй, зокрема Британії, Франції, Японії, і Росії.Rodney Carlisle, «The Foreign Policy Views of an Isolationist Press Lord: W. R. Hearst & the International Crisis, 1936–41» Journal of Contemporary History (1974) 9#3 pp 217—227. Він був чільним прихильником Франкліна Рузвельта в 1932—1934 роках, але потім змінив позицію і став його найвідомішим противником.
На піку розквіту імперії Герста в середині 1930-х років тираж сягав 20 млн читачів в день, але він був поганим менеджером, через що опинився глибоко в боргах і більшість його активів було ліквідовано наприкінці 1930-х років. Він зумів зберегти лише свої газети і журнали.
Історія його життя стала головним джерелом натхнення для образу персонажа Чарльза Фостера Кейна, головного героя фільму Орсона Веллса «Громадянин Кейн».The Battle Over Citizen Kane , PBS. Його знаменитий маєток, замок Герста, на пагорбі з видом на Тихий океан в районі Сан-Сімеона, Каліфорнія, нині є Національною історичною пам'яткою.
Походження та ранні роки Вільям Р. Герст народився в Сан-Франциско в родині Джорджа Герста, мільйонера, який очолював найбільшу в США приватну гірничодобувну компанію Hearst, Haggin, Tevis and Co., а також був сенатором США (1886-91). Дружина Джорджа — Фібі Герст, меценат і феміністка
Його прадід по батьківській лінії, Джон Герст, ольстерський протестант. Він емігрував в Америку з ірландського містечка Баллібей з дружиною і шістьма дітьми в 1766 році та оселився в Південній Кароліні. Їх імміграція в Південну Кароліну була частково зумовлена колоніальною політикою уряду, який заохочував імміграцію ірландців-протестантів. Імена «Джон Гірс» (John Hearse) і «Джон Гірс-молодший» з'явилися в документах 26 жовтня 1766 року про надання 400 і 100 акрів (1,62 і 0,40 км²) землі у Лонг Кейнз (нині — округ Аббвілл), виходячи з 100 акрів (0,40 км²) для голів домогосподарств і 50 акрів (20 га) на кожного утриманця протестантських іммігрантів.
Мати Вільяма Герста, уроджена Фібі Елізабет Апперсон, також ірландського походження, її сім'я приїхала з Голвея. Вона була першою жінкою-регентом Каліфорнійського університету Берклі, фінансувала багато антропологічних експедицій і заснувала Музей антропології Фібі А. Герст.
Сам Вільям Герст після підготування в школі Святого Павла в Конкорді, Нью-Гемпшир, вступив у Гарвардський коледж у 1885 році. Коли він був членом Дельта Каппа Епсилон (Гарвардський клуб), його було виключено за різномантітні витівки, починаючи від спонсорування масових пивних вечірок на Гарвардській площі до використання пудингових горщиків як нічних із зображенням його професорів (їхні зображення було відображено в мисці).The American Pageant: A History of the Republic, Thirteenth edition, Advanced Placement Edition, copyright 2006
Видавничий бізнес
Шукаючи заняття, в 1887 році він узяв на себе управління газетою San Francisco Examiner, яку його батько отримав у 1880 році в ролі погашення карткового боргу. Давши газеті грандіозний девіз, «монарх газет» (Monarch of the Dailies), він придбав найкраще обладнання і найталановитіших письменників того часу, зокрема Емброуза Бірса, Марка Твена, Джека Лондона, і політичного карикатуриста Гомера Девенпорта. Самопроголошений популіст Герст продовжував публікувати історії про корупцію в муніципальному і фінансовому секторах, часто нападаючи на компанії, в яких цікавилася його власна родина. Протягом декількох років його газета домінувала на ринку Сан-Франциско.
New York Morning Journal На початку своєї кар'єри в San Francisco Examiner, Герст передбачав запуск великого газетного холдингу, і «завжди знав, що його мрія про всеохопну мультигазетну імперію неможлива без тріумфу в Нью-Йорку».https://books.google.com/books?id=K_27NfPEut4C&pg=PA463&lpg=PA463#v=onepage&q&f=false У 1895 році за фінансової підтримки своєї матері він купив безуспішний New York Morning Journal. Герст найняв письменників, таких як Стівен Крейн та Джуліан Готорн, і вступив у війну з Джозефом Пулітцером, власником і видавцем з New York World, з якого він «вкрав» Річарда Аутколта, винахідника кольорових коміксів, а також весь недільний персонал Пулітцера.. Іншим видатним публіцистом Герста став Джеймс Дж. Монтегю, який перейшов із Portland Oregonian і почав свою відому колонку «Більше правди в поезії» у New York Evening Journal Герста..
Коли Герст купив «penny paper», так звану через те, що її копії продавалися всього за 1 пенні за штуку, журнал конкурував із 16 іншими великими щоденними газетами в Нью-Йорку, приділяючи особливу увагу політиці Демократичної партії. Герст перевів своїх кращих менеджерів із San Francisco Examiner і «швидко зарекомендував себе як найпривабливіший роботодавець» серед газет у Нью-Йорку. Він був великодушний, платив більше, ніж його конкуренти, віддавав належне своїм письменникам і був незмінно ввічливим, невибагливим, «бездоганно спокійним» і поблажливим до «примадонн, ексцентриків, богеми, п'яниць чи засуджених», оскільки в них були корисні таланти ".
Активістський підхід Герста до журналістики можна підсумувати девізом «Коли інші говорять, Journal діє» (While others Talk, the Journal Acts).
Жовта журналістика і суперництво з New York World
New York Journal і його головний суперник, New York World, освоїли стиль популярної журналістики, який почали висміювати як «жовта журналістика», після створення Аутколтом першого в світі комікса під назвою «Жовтий малюк». New York World Пулітцера зрушив межі масового звернення до газет за допомогою сміливих заголовків, агресивного збору новин, щедрого використання карикатур та ілюстрацій, популістської політики, прогресивних кампаній, бурхливого суспільного настрою і драматичних злочинів, а також розповідей про людські інтереси. Журнал Герста використовував той же рецепт успіху, змусивши Пулітцера знизити ціну з двох центів до одного. Незабаром ці дві газети замкнулися в запеклій конкуренції за читачів, в якій обидві сторони витрачали великі суми грошей і отримувати величезні прибутки від тиражів.
Протягом декількох місяців після купівлі New York Journal Герст найняв трьох головних редакторів із команди Пулітцера: недільного редактора Моррілла Годдарді, який значно розширив обсяг і привабливість американської недільної газети, Соломона Карвалью, і молодого Артура Брісбейна, який став керуючим редактором газетної імперії Герста і легендарним оглядачем. Всупереч загальноприйнятим припущенням, їх не спокусили вищою зарплатою — радше кожен із них утомився від темпераментного владолюбного Пулітцера із параноїдальною, відразливою політикою офісу, яку він заохочував.
У той час багато критиків Герста приписують неймовірний успіх Журналу дешевій сенсаційності. Як зауважив Кеннет Вайт у статті «Некоронований король: Сенсаційний підйом Вільяма Рендольфа Герста»: «Замість того, щоб піти на дно, він [Герст] повів журнал вгору». Хоча жовта журналістика була наклепом, «всі гарні жовті журналісти … шукали людину в кожній історії та редагувалися без страху емоцій або драми. Вони носили свої почуття на своїх сторінках, вважаючи, що це чесний і корисний спосіб спілкування з читачами». Але, як зауважив Вайт, «це звернення до почуттів не самоціль … наші емоції, як правило, запалюють наші уми: історія вірогідніше живить почуття читачів, ніж сухий трактат, що стимулює думки».
Нарешті обидві газети оголосили перемир'я наприкінці 1898 року, після того як обидві втратили величезні суми грошей, покриваючи іспано-американську війну. У перші три роки Герст, ймовірно, втратив кілька мільйонів доларів у ролі видавця журналу (фактичні цифри неможливо перевірити). Але газета стала отримувати прибуток після того, як вона закінчила боротьбу із New York World.
Під Герстом Journal залишався вірним популістському або лівому крилу Демократичної партії та був єдиним великим виданням на Сході, яке підтримало Вільяма Дженнінгса Браяна на виборах президента США в 1896 році. Висвітлення цих історичних виборів були, мабуть, найповнішими серед усіх газет у країні, невпинно наступаючи на безпрецедентну роль грошей у республіканській кампанії і панівну роль політичного і фінансового менеджера Вільяма Маккінлі, Марка Ханни, першого національного партійного «боса» в американській історії. Тільки через рік після керування газетою Герст зміг похвалитися тим, що продажі післявиборчого випуску Журналу (разом із вечірніми та німецькомовними виданнями) перевищили 1,5 мільйона, — рекордом, що «не має аналогів у світовій історії».
Однак політичне охоплення Журналу не було цілковито однобічним. Спочатку він підтримав Російську революцію 1917 року, але пізніше відвернувся від неї. Герст наполегливо боровся проти вільсонівського інтернаціоналізму, Ліги Націй і міжнародного суду, тим самим апелюючи до ізоляціоністської аудиторії.Nasaw, The Chief pp. 270—274, 378
Іспано-американська війна Щоденний оборот «Morning Journal» зазвичай піднімався вище позначки в 1 мільйон після потоплення панцерного крейсера Мена і вступу США в іспансько-американську війну, яку деякі називали «Війною Журналу» через величезний вплив газети у провокуванні американського обурення проти Іспанії. Велика частина висвітлення, що призводило до війни, починаючи з початку кубинської революції в 1895 році, була зіпсована чутками, пропагандою і сенсацією, а «жовті» газети вважалися найгіршими правокаторами. Справді, Journal та інші нью-йоркські газети були настільки односторонніми і повними помилок у своїх повідомленнях, що висвітлення кубинської кризи і подальшої іспансько-американської війни часто згадується як одна з найважливіших віх у розвитку жовтої журналістики. Величезні заголовки в Журналі покладали відповідальність за потоплення Мену на саботаж, оснований на відсутності фактичних доказів, і викликали обурення проти Іспанії серед читачів газети в Нью-Йорку.
Тим не менш, хрестовий похід Журналу проти іспанського панування на Кубі був обумовлений не просто шовінізмом. Журналістська активність Журналу на підтримку кубинських повстанців радше була зосереджена на політичних і ділових амбіціях Герста. Можливо, найвідомішим міфом в американській журналістиці є твердження, без будь-яких доказів, що знаменитий ілюстратор Фредерік Ремінгтон, посланий Герстом на Кубу для висвітлення кубинської війни за незалежність, телеграфував Герсту, щоб сказати йому, що на Кубі все спокійно. Імовірно Герст відповів: «Будь ласка, залишся. Ти влаштовуєш фотографії, а я влаштовую війну».