Еммануїл Григорович Іоффе (, рід. 20 березня 1939, Березине) — радянський і білоруський історик, соціолог і політолог, доктор історичних наук.
Вніс істотний внесок в білоруську історіографію, дослідження історії євреїв Білорусі, вивчив і описав ряд маловідомих аспектів Великої Вітчизняної війни, а також провів розслід життя і діяльності ряду керівників УРСР. Відомий також як діяльний популяризатор історичних знань, педагог і громадський діяч.
Один з провідних фахівців з історії Голокосту в БілорусіКозак К. И. Иностранные евреи в Беларуси: историографические формы и представления // Сост. Басин Я. З. Уроки Холокоста: история и современность : Сборник научных работ. — Мн.: Ковчег, 2010. — Вып. 3. — С. 225—233. — BookSources/9789856950059 ISBN 9789856950059..
Біографія Народився 20 березня 1939 року в м. Березино Мінської області (на той момент — селище міського типу Могилевської області).
Отець Григорій Саулович (1896—1987), уродженець містечка Селиба Ігуменськогоповіту. Воював у складі Першої Кінної армії під час Громадянської війни, отримав важке поранення в ногу. Мати Куна Наумівна Фрумкіна (1906—1986), уродженка Березина. У сім'ї крім Еммануїла було ще два сини: старший — Саул 1935 р. н. і молодший — Наум 1942 р. н. Двоюрідною сестрою Григорія Іоффе і тіткою Еммануїла була революціонерка Віра Слуцька. Двоюрідним братом був Савелій Якович Іоффе — діяльний учасник партизанського руху в Любанському районі Мінської області.
На початку Великої Вітчизняної війни родині Іоффе вдалося евакуюватися в Казахстан. Григорія Сауловича, незважаючи на численні заяви про виправляння на фронт, медична комісія не пропустила через важке поранення. У 1941—1942 роках близько 20 родичів Еммануїла Іоффе, які залишилися в Білорусі, загинули під час Голокосту. Навесні 1945 року сім'я Іоффе повернулася з Казахстану в Березино.
1946 року Еммануїл вступив у Березинську середню школу № 2, яку закінчив влітку 1956 року з двома четвірками і іншими відмінними оцінками в атестаті. Того ж року він вступив на перший курс історичного факультету БДУ.
Влітку 1957 року брав участь в освоєнні цілинних земель у Казахстані, за що був нагороджений почесною грамотою ЦК ЛКСМ Казахстану.
Після закінчення університету 1961 року був направлений на роботу вчителем історії та суспільствознавства у Кремокську середню школу Стародорозького (потім Слуцького) району Мінської області. У школі він працював до 1964 року, після чого перейшов працювати в Новопольський сільськогосподарський технікум. Під час роботи в технікумі вступив на заочне відділення економічного факультету МДУ за спеціальністю «політична економія», де провчився кілька років.
У липні 1967 року Еммануїл Іоффе одружився з Елеонорою Ліфшиц, 1945 р. н., уродженці Мінська, і переїхав до столиці республіки. Два роки він працював завучем і вчителем історії в середній школі № 13, а наступні 9 років — учителем історії та суспільствознавства в середній школі № 100.
1969 року, продовжуючи працювати в школі, вступив на заочну аспірантуру Інституту історії Академії наук УРСР. 1975 року він захистив кандидатську дисертацію, а 30 серпня 1978 року після піврічної погодинної роботи на кафедрі наукового комунізму був прийнятий на штатну роботу асистентом кафедри в Мінський педагогічний інститут імені М. Горького (нині — Білоруський державний педагогічний університет).
1983 року він став доцентом. У квітні 1993 року Еммануїл Іоффе захистив докторську дисертацію і з цього часу працює професором кафедри політології і права Білоруського державного педагогічного університету.
Після захисту докторської дисертації Еммануїл Іоффе вирішив вдосконалювати свою освіту і отримав ще два дипломи. 1993 року він закінчив Національний інститут гуманітарних наук Республіки Білорусь і отримав диплом за спеціальністю «Політолог. Викладач політології», а 1996 року — Республіканський інститут вищої школи та гуманітарної освіти та отримав третій диплом за спеціальністю «Соціологія». У цей же період в 1993—1994 роках він заочно закінчив курс «Катастрофа європейського єврейства» «Відкритого університету Ізраїлю», про що отримав відповідний сертифікат 1995 року.
1995 року Вища атестаційна комісія Білорусі присвоїла йому вчене звання «професор».
У березні-квітні 2009 року в Національній бібліотеці Білорусі пройшла вистава, присвячена 70-річчю Еммануїла Іоффе .
Наукова робота
Радянська доба Схильність до наукової діяльності Іоффе виявив ще під час навчання в університеті. Зокрема, він брав участь у конкурсах студентських наукових робіт, а також у всесоюзних студентських наукових конференціях. За активну участь у науковій роботі ректорат БГУ нагородив його двотомником Ернеста Хемінгуея, а в квітні 1961 року він був обраний почесним членом студентського наукового товариства Латвійського державного університету ім. П. Стучки.
В період своєї вчительської роботи Іоффе 10 разів (9 в Мінську і 1 в Москві) намагався поступити в аспірантуру у вузи, НДІ АН УРСР і Міністерства освіти, але не проходив за конкурсом. Нарешті в 1969 році він був зарахований в заочну аспірантуру Інституту історії АН УРСР. Його науковим керівником став доктор історичних наук Зіновій Юлійович Кописький. Як писав згодом сам Іоффе, Кописький зробив найбільший вплив на його формування як науковця.
У 1972 році він опублікував статтю в престижному московському науковому журналі «Советское славяноведение» по науковій спадщині В.І. Пічети.
Найбільш значною науковою працею Іоффе радянського періоду стала монографія «З історії білоруського села (Радянська історіографія соціально-економічного розвитку білоруської села середини XVII — першої половини XIX ст.)», видана в 1990 році. У рецензії на цю роботу була відмічена величезна джерельна база та включення в розгляд праць не тільки білоруських, але і російських, українських, литовських і польських істориків. Особливу значимість мали звернення до польської історіографії та введення в обіг досліджень ряду репресованих радянських істориків. Зазначалося також, що автор акцентував увагу не тільки на успіхах і досягненнях у висвітленні історичних проблем, але також виявляв недоліки, спірні і невирішені питанняФедорасова В. Г. У деревни тоже есть своя история — «Коммунист Белоруссии», 1991, с. 94. Леонід Сміловицький зазначив, що книга Іоффе позбавлена порожніх політизованих закликів і посилань на політику КПРС, проте в ній наводяться дійсно важливі політичні рішення, які вплинули на розвиток історичної науки в БРСР. Ще одна позитивна рецензія була опублікована в бюлетені «Вісті АН УРСР». Монографія входить в список досліджень, рекомендованих ВАК Республіки Білорусь для аспірантів, які готуються до складання іспитів з історії .
У період 1978—1991 рр. Іоффе опублікував ряд наукових статей про життя і діяльність деяких відомих представників білоруської науки і культури, зокрема, Якуба Коласа, С.М. Некрашевича і В. М. Ігнатовського. Крім цього, він став співавтором книги «Академік В. І. Пічета. Сторінки життя».
В цей же період він зайнявся військово-історичними дослідженнями, результатом яких стало безліч статей про радянських воєначальників, пов'язаних з Білорусією, і книга «Радянські воєначальники на білоруській землі. Путівник по місцях життя і діяльності», опублікована в 1988 році.
Захист докторської дисертації До осені 1991 року Іоффе підготував докторську дисертацію на тему «Радянська історіографія соціально-економічного розвитку білоруської села у середині XVII — першій половині XIX століття».
Першим етапом її захисту стало спільне засідання кафедри історії Білорусі і соціально-політичних дисциплін і кафедри історії СРСР 31 жовтня 1991 року. У подальшому дисертація обговорювалася у відділах спеціальних історичних досліджень та історії Білорусі епохи Середньовіччя Академії наук Республіки Білорусь. Остаточний висновок було підписано завідувачами цих відділів 4 січня 1993 року.
Сам захист дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук відбувся у квітні 1993 року в Раді Інституту історії Академії наук Республіки Білорусь. Опонентами Іоффе були доктор історичних наук професор Володимир Михнюк, доктор історичних наук Зіновій Кописький, доктор історичних наук професор Йосип Юхо. Провідною науковою установою в процесі захисту дисертації була кафедра економічної історії БГЭУ. Висока оцінка дисертації опонентами збіглася з оцінками рецензентів базової монографії.
На думку авторів книги "Е. Р. Іоффе. Портрет вченого і педагога, затримка другого етапу захисту була пов'язана з протидією ряду недоброзичливців в Інституті історії, які керувалися заздрістю і антисемітськими мотивами.
Пострадянська доба Після отримання додаткової освіти в галузі політології, соціології та єврейської історії Іоффе зайнявся дослідженнями в області гебраїстики.
З 1996 року він опублікував ряд робіт з історії білоруських євреїв. Основними темами в цій галузі стали соціально-економічні аспекти в історії білоруських євреїв, діяльність єврейських організацій на території Білорусі, масові переслідування і вбивства євреїв у роки нацистської окупації та роль білоруських євреїв і їх нащадків в історії інших країн.
У своїх роботах Іоффе розвінчав ряд міфів з історії білоруських євреїв. Він спростував розхожу думку, що євреї прийшли на білоруську землю як чужинці в пошуках вигоди, були багатіями і гнобителями або займалися торгівлею, уникаючи фізичної праці. Іоффе показав, що поява євреїв на білоруській території було ініціативою тодішньої влади, яка запрошувала з-за кордону купців, ремісників і лікарів, оскільки всередині країни кріпосний лад обмежував можливості подібної спеціалізації. При цьому більшість євреїв жили в такій же бідності, як і їх білоруські сусіди. Зокрема, в 1765 році всі литовські та білоруські євреї виявилися неплатоспроможними, і заборгованість швидко зростала. Абсолютну більшість білоруських євреїв до кінця XIX століття становили ремісники, в основному, шевці або кравціTomaszewski J. Biuletyn Zydowskego Inst. Hist. 1999 № 4, s 108—111.
Також Іоффе оприлюднив ряд наукових праць в області історії сіоністського руху в Білорусі. Роль білоруських євреїв в сіонізмі була розкрита на прикладах діяльності Шмуеля Могилевера, Менахема Усишкіна, організацій «Ха-шомер ха-цаир», «Тарбут» та інших. Найбільш велика робота в цій області — монографія «Джойнт в Білорусі», написана в співавторстві з Беньяміном Мельцером. У цій книзі вперше показана діяльність Джойнта в регіоні та його внесок у підтримку білоруської науки і культури з 1921 по 1930 роки. Іоффе встановив, що діяльність організації носила інтернаціональний характер і не закінчувалась єврейським населенням. Зокрема, допомогу Джойнта отримували Янка Купала, Якуб Колас, Володимир Пічета і безліч інших білоруських учених і діячів культуриИссаковский В. Правда о Джойнте. Архивные материалы рассказывают… «Авив» № 1, январь-февраль 200, с. 9.
Популярність отримали дві роботи Іоффе про видатних євреїв, які народилися на землях Білорусі. Це монографія «Білоруські євреї в Ізраїлі» (2000) і книга «Нобелівські лауреати з білоруським корінням» (2008). У рецензіях відзначаються наукові достоїнства і затребуваність даних робітКосмач Г. Гуртуючы нацию. Полымя, 2001 с. 318—320.
Головна робота Іоффе по темі геноциду білоруських євреїв у роки Другої світової війни — монографія «Білоруські євреї: трагедія і героїзм. 1941—1945», опублікована в 2003 році. У цій роботі крім загального комплексного підходу до теми вчений зробив ряд піонерських системних реконструкцій окремих питань, наприклад, діяльності партизанської бригади Н. Н. Нікітіна, партизанського загону ім. Ворошилова, діяльності євреїв у складі спецгруп НКВС, а також висунув альтернативну версію вбивства Вільгельма Кубе. Автор вперше глибоко відобразив тему участі євреїв в антифашистському підпіллі в білоруських містахСавицкий Э. Пепел стучит в сердце. Беларуская думка, 2003, № 8.