Війна́ за незале́жність США () (1775—1783) — війна між королівством Великої Британії і лоялістами (прибічниками британської корони) з одного боку та революціонерами-патріотами 13 британських колоній з іншого, які проголосили свою незалежність від Великої Британії, як самостійна союзна держава, від 4 липня 1776 року. Значні політичні та соціальні зміни в житті жителів Північної Америки, викликані війною і перемогою в ній прибічників незалежності, іменуються в американській історіографії та літературі «Американською Революцією».
Війна стала кульмінацією політичної Американської Революції, коли багато колоністів не визнали легітимність Парламенту Сполученого Королівства, що продовжував керувати ними без жодного представництва американців, керуючись тезою про те, що це порушує права британського населення. Перший Континентальний Конгрес було скликано в 1774 році задля урегулювання відносин між Великою Британією та тринадцятьма суверенними колоніями, складання петиції королю Великої Британії Георгу ІІІ про необхідність втручання у справи Парламенту, організації бойкоту британських товарів, в той же час формально залишаючись підданими Британської Корони. Їхні вимоги було проігноровано, тож у 1775 році силами Місцевих конгресів було скликано Другий Континентальний Конгрес, що створив Континентальну Армію з частин британських солдатів, розквартированих у Бостоні, Массачусетс. Подальші петиції до короля з вимогою втрутитися в справи парламенту призвели до того, що Конгрес було звинувачено в державній зраді, а тринадцять штатів оголошено територією заколоту. У 1776 році американці відповіли формальним проголошенням незалежності у кордонах однієї держави — Сполучених Штатів Америки, заявляючи про свій суверенітет та відмову від будь-яких зобов'язань перед Британською монархією.
Уряд Франції під керівництвом короля Людовика XVI, починаючи з 1776 року, таємно постачав повсталим провіант, зброю та амуніцію, але воєнні успіхи Британії в 1777 році спонукали Францію відкрито вступити в війну в 1778 році, тим самим зрівнявши сили по обидва боки. Іспанія та Голландія, союзники Франції, втрутилися у війну з Королівством Велика Британія протягом наступних двох років, погрожуючи вторгненням на територію Британських островів. Крім того, своїми військовими кампаніями в Європі вони серйозно випробовували військову силу Королівства Велика Британія, влаштувавши атаку на Мінорку та Гібралтар, що призвело до ескалації повномасштабної війни на морі. Вступ у війну Іспанії завершився вигнанням британських військ із Західної Флориди та прикриттям південного флангу Американських колоній.
Протягом усієї війни британці вдало використовували свою перевагу на морі задля захоплення прибережних американських міст, але контроль над сільською місцевістю (де на той час мешкало 90 % населення) значною мірою було втрачено через відносно невеликий розмір сухопутної армії. Французький внесок у війну був вирішальним і досяг своєї кульмінації у перемозі французького флоту в Чесапікській битві, що призвела до підписання акту про капітуляцію Другої Британської армії у місті Йорк 1781 року. Згідно з Паризьким договором 1783 року, було визнано суверенітет США над територією, що простягається від кордонів сучасної Канади на півночі, Флориди на півдні та річки Міссісіпі на заході.
Передісторія війни У 1765 році британський уряд провів через парламент Акт про гербовий збір, за яким усі торговельні та інші цивільні документи обкладалися штемпельним збором. Одночасно вирішено було розквартирувати в Америці британські війська кількістю 10 тис. вояків із зобов'язанням американців забезпечити їх житлом, певними харчовими продуктами і предметами меблів для зручності солдатів. Акт про гербовий збір був відверто несправедливим щодо американців. Так, наприклад, щоб отримати права нотаріуса, в Королівстві Велика Британія треба було заплатити 2 фунти стерлінгів, а в Америці — 10. До того ж це був перший закон про податки, які були призначені безпосередньо для Королівства Велика Британія, тобто, він був вигідний лише Великій Британії. До того податки йшли на розвиток інфраструктури торгівлі та промисловості й були, переважно, зрозумілі населенню.
В обговоренні доцільності введення податків не брали участі представники американців. Ситуацію ускладнювало введення податку на газети, що викликало невдоволення самих власників газет. Ці обставини викликали крайнє обурення, що знайшло вираження в мітингах, а також у різних вуличних заворушеннях (наприклад, у будинок британофільського письменника Говарда, який полемізував із Гопкінсом, увірвалася юрба і розтрощила все в будинку. Сам Говард ледве врятувався) і мали значення для періодичного і неперіодичного друку Америки брошури массачусетського юриста Джеймса Отіса «Права британських колоній», губернатора Колонії Род-Айленд та власника плантацій Провіденса Стівена Гопкінса «Права колоністів» доводили, що право обкладення податками повинно перебувати у зв'язку з представництвом". На законодавчих зборах були прийняті урочисті протести проти цих двох законів.
У Массачусетсі було виголошено знамениту фразу, яку приписують Дж. Отісу, що стала девізом у боротьбі: «Податки без представництва — це тиранія», і пізніше перетворилася в більш коротке гасло «Жодних податків без представництва». Вірджинські збори угледіли в штемпельному акті явне прагнення зменшити свободу американців. Того ж 1765 року в Нью-Йорку зібрався «Конгрес проти штемпельного збору», який представляв більшу частину колоній. Він виробив Декларацію прав колоній. Майже у всіх колоніях стали з'являтися організації, які називали себе Синами свободи. Вони спалювали опудала та будинки британських посадових осіб. Серед лідерів Синів волі був Джон Адамс — один з отців-засновників США і майбутній другий президент країни.
Усі ці події справили враження на британський парламент, і в 1766 році Акт про гербовий збір було скасовано; але водночас британський парламент урочисто оголосив про своє право й надалі «видавати закони і постанови, що стосуються всіх сторін життя колоній». Ця заява, попри її декларативний характер, могла лише посилити обурення в Америці, якій, водночас, реальна перемога в питанні про штемпельний збір додавала енергії та сил. 1767 року Королівство Велика Британія обклала митом скло, свинець, папір, фарби і чай, які ввозилися до колоній. Згодом, коли Нью-Йоркські законодавчі збори відмовили в субсидії британському гарнізону, британський парламент відповів відмовою в затвердженні яких би то не було постанов Нью-Йоркських законодавчих зборів, доки вони не скоряться; водночас міністерство наказало губернаторам розпускати законодавчі збори, які будуть протестувати проти британської влади. Американці відповідали агітацією про неспоживання товарів, за які належить сплачувати мито. І дійсно, ці товари стали доставляти британській скарбниці не більш як 16 000 фунтів стерлінгів доходу (при 15 000 фунтах витрат на стягування мит), тобто, в 2,5 раза менше, ніж очікувалося. Зважаючи на це нові мита були скасовані в 1770 році, але мито на чай продовжувало утримуватись, як підтвердження прав метрополії.
Розкол населення
«Патріоти» і «лоялісти» Населення тринадцяти колоній було далеко не однорідним, проте з початком революційних подій серед англомовних колоністів відбувається розкол на прихильників незалежності («революціонери», «патріоти», «віги», «прихильники Конгресу», «американці») і їхніх супротивників («лоялісти», «торі», «прихильники короля»). Деякі групи, разом із тим, заявляють про свій нейтралітет; однією з найвідоміших подібних громад стали квакери штату Пенсильванія, які й після революції зберегли зв'язки з метрополією.
Основним ґрунтом для лоялізму стали, перш за все, міцні зв'язки тієї чи іншої людини з метрополією. Найчастіше лоялістами ставали, зокрема, великі торговці в основних портах, таких, як Нью-Йорк, Бостон і Чарльстон, торговці хутром із північного фронтира, або ж чиновники колоніальної адміністрації. У деяких випадках лоялісти також могли мати родичів у метрополії, або в інших колоніях Британської імперії.
З іншого боку, за незалежність найчастіше виступали фермери, ковалі й дрібні торговці фронтиру штату Нью-Йорк, глибинки Пенсильванії та Вірджинії, поселенці уздовж Аппалачів. Багато плантаторів Вірджинії та Південної Кароліни також підтримували цей рух.
І серед «патріотів», і серед «лоялістів» були і бідні, і багаті. Лідери обох сторін належали до освічених класів. До лоялістів також могли приєднуватися недавні іммігранти, які ще не встигли перейнятися революційними ідеями.
Із закінченням війни в Тринадцяти колоніях залишилося 450—500 тисяч лоялістів. Водночас, близько 62 тис. противників незалежності втекли до Канади, близько 7 тис. до Британії, до 9 тис. у Флориду або Британську Вест-Індію. Втікачі-лоялісти з Півдня також захопили із собою кілька тисяч чорних рабів.
Індіанці Більшість індіанських племен не бачили особливого сенсу вплутуватися в конфлікт одних європейців з іншими, і намагалися не брати участь у війні, зберігаючи нейтралітет. Водночас, індіанці загалом підтримували Британську Корону. Основною причиною цього був той факт, що метрополія забороняла колоністам, задля уникнення конфліктів з індіанцями, селитися на захід від Аппалачів — одна із заборон, що найсильніше дратувала самих колоністів.
Британці організували серію індіанських рейдів на поселення фронтира від Кароліни до Нью-Йорка, забезпечуючи індіанців зброєю і підтримкою лоялістів. Під час подібних рейдів було вбито багато поселенців, особливо в Пенсильванії, а в 1776 році черокі атакували американських колоністів уздовж усього південного фронтира. Найвизначнішим індіанським вождем під час цих нападів став мохавк Джозеф Брант, в 1778 і 1780 роках він атакував ряд дрібніших поселень силами загону в 300 ірокезів і 100 білих лоялістів. Племена ірокезької конфедерації сенека, онондага і каюга уклали союз із британцями проти американців.
У 1779 році частини Континентальної армії під командуванням Джона Саллівана здійснили у відповідь каральний рейд, спустошивши 40 ірокезьких сіл у центральній і західній частинах штату Нью-Йорк. Сили Саллівана систематично спалювали села і знищили до 160 тис. бушелів зерна, залишивши ірокезів без запасів на зиму. Зіткнувшись із загрозою голодної смерті, ірокези втекли в район водоспаду Ніагара, і в Канаду, переважно — в район майбутнього Онтаріо, де британці надали їм земельні наділи як компенсації.
Після закінченням війни британці, не проконсультувавшись зі своїми індіанськими союзниками, передали контроль над усіма землями американцям. Водночас до 1796 року Корона відмовлялася залишити свої форти на західному фронтирі, плануючи організувати там незалежну індіанську державу («Індіанська нейтральна зона»).
Афроамериканці Вільні темношкірі билися по обидва боки, однак частіше вони все ж підтримували повстанців. Обидві сторони намагалися залучити чорношкіре населення на свою сторону, щедро обіцяючи свободу і земельні наділи тим, хто буде воювати на їхньому боці. Особливо відзначалися при цьому раби, що належали протилежній стороні.
Десятки тисяч чорних рабів скористалися революційним хаосом і втекли від своїх господарів, що призвело плантації Південної Кароліни і Джорджії мало не в напівзруйнований стан. Південна Кароліна втратила до однієї третини (25 тис. осіб) від усіх своїх рабів внаслідок втечі або загибеліPeter Kolchin, American Slavery: 1619—1877, New York: Hill and Wang, 1994, p. 73. У 1770—1790 роках чорне населення Південної Кароліни (переважно раби) скоротилося з 60,5 % до 43,8 %, Джорджії — з 45,2 % до 36,1 %.
Багато рабів також сподівалися, що Корона дасть їм свободу. Метрополія дійсно планувала створити проти повстанців масову армію рабів взамін на їхнє звільнення, однак, водночас, британці побоювалися, що такий крок може спровокувати масові повстання рабів і в інших колоніях. Одночасно вони опинилися під тиском багатьох плантаторів — лоялістів американського Півдня, а також карибських плантаторів і работорговців, яким зовсім не сподобалась перспектива бунтів.