Інституціоналізація історичної науки — створення історичних факультетів університетів, історичних семінарів, журналів, асоціацій, товариств. Визначальним періодом у розвитку тієї чи іншої науки є етап, коли процес продукування нею знань стає, по-перше, методологічно упорядкованим, а по-друге, залежним від організаційних форм, в яких він набуває якостей спеціалізованої суспільної практики. Становлення різноманітних комунікативних органів науки — наукових інституцій, що відбувається в ході перетворення наукових досліджень у спеціалізовану суспільну діяльність, саме і є процесом, який історики науки називають інституціоналізацією науки. Наукові інституції дають змогу дослідникам отримувати суспільні ресурси для проведення своїх робіт, вони об'єднують різні генерації науковців спільною метою й практикою дослідницької роботи, є зберігачами колективної пам'яті. Вони створюють локальні традиції й різноманітні, в тому числі й альтернативні, наукові школи та напрями. Цим забезпечуються спадковість фахової спеціалізації й певний дослідницький консерватизм, який стає на перешкоді інтелектуальному радикалізму, поширенню неперевірених наукових концепцій, порушень етики (Ethos) вченого й образу (Habitus) науки. В результаті забезпечується здорова конкуренція в науці. На етапі, що передував інституціоналізації, зокрема історичної науки, комунікативні осередки дослідників історії (напр. школи літописців) також існували, але вони були поодинокими і нечисельними, а головне — вони не були спеціалізованими осередками з продукування тих чи інших історичних знань.

У сучасній історіографії розроблена така типологія історичних інституцій: 1) професійні інституції в закладах вищої освіти; 2) інституції, основним завданнями яких є проведення наукових досліджень; 3) інституції внутрішньої наукової комунікації; 4) внутрішні дисциплінарні службові інституції; 5) інституції, в яких поєднуються аматорський та фаховий дискурси; 6) інституції, завданням яких є презентація широкій громадськості історичних знань; 7) інституції, в яких історичні дослідження поєднуються з політикою.

Основними критеріями такого поділу є: напрями й форми діяльності історичних інституцій; мета їх створення; фахові групи, які в них існують.

Професійні інституції в закладах вищої освіти Здебільшого це — університетські структури (семінари, інститути, факультети й кафедри), в яких готують дипломованих істориків. Тут здійснюється викладання й проводяться наукові дослідження, які публічно обговорюються й критикуються. Цей тип історичних інституцій є найбільш повноцінним: він здатен репродукувати себе, розробляти наукові стандарти й контролювати дотримання їх через систему атестації та рекрутування кадрів.

Інституції, основним завданням яких є проведення наукових досліджень Як правило, це — позауніверситетські структури, що проводять масштабні фахові дослідження, здійснюють підготовку кадрів вищої кваліфікації, однак не займаються викладацькою справою. В Україні такими структурами є інститути Національної академії наук України (напр., Інститут історії України НАН України, Інститут археології НАН України, Інститут української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України, Інститут українознавства імені І. Крип'якевича НАН України, Інститут сходознавства імені Агатангела Кримського, Інститут європейських досліджень НАН України та ін.).

Інституції внутрішньої наукової комунікації До цієї групи належать конгреси, конференції, об'єднання істориків, численна фахова періодика, списки електронної розсилки, книжкові серії, великі міжінститутські й міжнародні історичні проекти.

Внутрішні дисциплінарні службові інституції Це заклади, які координують та фінансують наукові дослідження (у багатьох країнах це державні та приватні фонди. Це також наднаціональні органи, зокрема ЮНЕСКО). Як такі вони не є безпосередньою складовою історичної науки, однак опосередковано — через фінансування конкретних програм — визначають напрями дослідницької активності й задають стандарти для наукових досліджень.

Інституції, в яких поєднуються аматорський та фаховий дискурси До цієї групи належать історичні товариства та об'єднання, в яких задіяні професіонали та аматори.

Інституції, завданням яких є презентація широкій громадськості історичних знань Це: історичні музеї, виставки, лекторії, науково-популярні історичні видання, історичні передачі на радіо та телебаченні тощо.

Інституції, в яких відбувається поєднання політики та історичної науки До цієї категорії належать різноманітні кваліфікаційні комісії, ради при міністерствах, організації наукового самоуправління, історичні комісії партій політичних і політичних об'єднань тощо.

Історія І.і.н. відбулася в 2-й половині 19 — 1-й чверті 20 ст. у країнах Західної та Центральної Європи, які вели першість у цьому процесі, її можна поділити на два періоди: від 1860 до 1890 і від 1890 до 1920.

Для 1-го періоду характерними були процеси: становлення семінарів в університетах, вироблення основних принципів підготовки фахових кадрів, публікація в періодичних виданнях праць професіоналів та аматорів, виникнення фахової періодики з чітко визначеними національними устремліннями, проведення перших наукових конференцій у локальних і регіональних наукових товариствах тощо.

Для 2-го періоду характерними були: проведення національних та інтернаціональних конгресів як нової форми наукової комунікації, посилення залежності наукових досліджень від соціальних практичних потреб. Саме в цей період історичній науці було кинуто виклик з боку політичної економії та соціології, які створили їй конкуренцію своїми генералізуючими тлумачними моделями, наслідком чого стало, зокрема, перетворення історичної науки в «соціально-орієнтовану аналітичну дисципліну» та завершення процесу становлення національних моделей історичних інституцій.

І.і.н. в більшості країн Європи безпосередньо пов'язана з університетами, точніше з університетськими реформами, започаткованими в Німеччині А.Гумбольтом і підхопленими всіма іншими університетами як в Європі, так і в Північній Америці. Суть цих реформ полягала в тісному поєднанні в університетах наукової і навчальної діяльності. Провідною формою такого поєднання стали університетські семінари. Вони функціонували як комунікативні осередки, де в дискусіях і співпраці з викладачами студенти та докторанти («професорські стипендіати/аспіранти») прилучалися до професійних традицій та опановували методи наукового дослідження.

Засновником історичних семінарів був Л.Ранке. Працюючи з 1825 в Берлінському університеті, а з 1834 очолюючи там кафедру німецької історії, він створив семінар для роботи зі студентами й докторантами, які згодом посіли практично всі кафедри історії в німецьких університетах і поширили там досвід семінарської підготовки професіональних істориків. Становленню інфраструктури історичної науки в Німеччині сприяло також відкриття архівів (приватних, монастирських, міських, державних та ін.), видання «Monumenta Germaniae Historia» і численних збірників документів з минулих років. Німецькі університети стають «інкубаторами» з підготовки істориків: як власне німців, так і представників інших країн. Згодом останні зробили значний внесок у розбудову інституційних елементів історичної науки в державах, звідки вони були родом.

В Україні В Україні в 2-й половині 18 ст. вивчення історії було справою освічених аматорів. Історичні дослідження не мали професійного характеру, були відсутні організаційні основи для розвитку фахової науки. Ці основи почали формуватися вже в 19 ст., в процесі розвитку Харківського (від 1805), Київського (від 1834) та Новоросійського (від 1865; Одеса) університетів, у структурі яких створювалися історичні кафедри (як правило, це були кафедри історії Росії, загальної історії, теорії та історії мистецтва) й історико-філологічні факультети. Тривалий час домінуючою була лекційна форма викладання, але поступово окремі викладачі почали практикувати заняття зі студентами у формі т. зв. репетицій і вчених бесід. Студентів зобов'язували готувати письмові роботи на задані теми й обговорювати їх із професором. У 2-й половині 19 ст. набули поширення просемінарії та семінарії (подібні до тих, які існували в західно-європейських університетах). Викладачі, котрі мали тривалі закордонні наукові відрядження, після повернення активно включалися в семінарську роботу. Напр., 1881/82 навчальну роботу на історико-філологічному факультеті Київського університету практичні заняття зі студентами проводили: В.Антонович — з російської історії, Ф.Фортинський — з історії середніх віків, І.Лучицький — з нової історії, В.Аландський — з грецької літератури, Ф.Мищенко — з грецької історіографії. Однак історичний семінар не став головною інституційною формою організації історичної науки в російських університетах, нею так і залишилася кафедра.

Історичні товариства

Важливу роль у процесі І.і.н. поряд з університетськими кафедрами відігравали також численні історичні товариства. Вони не лише вгамовували жагу інтересу до минулого в багатьох свідомих громадян тогочасних держав, а й сприяли налагодженню комунікації між аматорами та професіоналами. В багатьох країнах вони стали центрами національного відродження і організаторами майбутніх професійних об'єднань. Зосереджуючись переважно на вивченні вітчизняної історії, вони одночасно сприяли архівним дослідженням, становленню вітчизняної періодики й проведенню національних конгресів істориків. У Польщі та Чехії, напр., історичні товариства були центрами об'єднання істориків, котрі належали до різних напрямів національної історичної науки. Так, Польське історичне товариство, створене 1866 у Львові, об'єднало істориків, які працювали в Галичині, й сформувало альтернативний консервативним краківським історикам (займали провідні позиції в Академії знань) центр польської історичної науки, до якого увійшли представники львівської історичної школи й частково варшавської історичної школи польської історіографії національної історії, а в Чехії історичний клуб на чолі з Й.Пекаржем об'єднував т. зв. істориків-модерністів та консерваторів, які домінували в традиційних інституціях чеської історичної науки — у Музеї королівства Богемії й заснованій 1890 Чеській академії наук та мистецтв. У Румунії історичні товариства виконували значною мірою також політичну функцію — сприяли формуванню національної ідентичності й утвердженню молодої державності.