Льодойми (від ) — міжгірські западини і розширення річкових долин, повністю заповнені (або наразі заповнюються) льодовиками гірського обрамлення. Льодоймами називаються і ізометричні або злегка витягнуті в плані маси льоду, що заповнюють ці міжгірні улоговини. З цієї точки зору, льодойма є великим елементом сітчастих льодовикових систем, який отримує розвиток в умовах гірсько-котловинного рельєфу. Розвинуті льодойми поповнюються льодом за рахунок долинних льодовиків, що впадають до них; окрім того, вони можуть одержувати снігове живлення на свою власну поверхню .
Близьке визначення представлено і в одному із сучасних географічних словників. Усі зазначені характеристики російський гляціолог-геоморфолог О. М. Рудой відносить до «класичних» льодойм Нехорошева Rudoy A. N. Mountain Ice-Dammed Lakes of Southern Siberia and their Influence on the Development and Regime of the Runoff Systems of North Asia in the Late Pleistocene. Chapter 16. — In: Palaeohydrology and Environmental Change / Eds: G. Benito, V. R. Baker, K. J. Gregory. — Chichester: John Wiley & Sons Ltd., 1998. — P. 215—234.. З таких позицій до сучасних льодойм можна відносити багато льодовикових областей Канадської Арктики, Ґренландії, Шпіцберґена, Землі Франца-Йосифа тощо.
Про термін Термін і поняття «льодойма» ввів до наукового вжитку радянський геолог В. П. Нехорошев 1930 року на III з'їзді геологів СРСР у Ташкенті. Дискусія на з'їзді велася при цьому про діагностичні ознаки «древніх» льодойм минулих льодовикових епох. Цей факт можна вважати одним з рідкісних і примітних випадків, коли термін і його зміст були запропоновані виключно для цілей історичної геології і з'явилися раніше, ніж їх сучасне, досить вузьке, тлумачення (див. визначення вище). За часів В. П. Нехорошева термін «льодойма» не вимагав доповнення «стародавня», оскільки про інших і не говорилося, як не викликають помітних дискусій в обговорюваному аспекті сучасні льодойми зараз. Обговорення ж четвертинних льодойм активно триває і наразі. Перші спеціальні дослідження морфогенетичних типів льодойм справив російський гляціолог-геоморфолог О. М. Рудой, хоча й раніше з'являлися окремі праці, присвячені цьому питанню (головні з них наведені в примітках, огляд — у праці «Гигантская рябь течения» Рудой А. Н. Гигантская рябь течения (история исследований, диагностика и палеогеографическое значение) — Томск: ТГПУ, 2005. — 228 с. ). Їм же була запропонована і пионерная класифікація льодойм Рудой А. Н. Закономерности режима и механизмы сбросов ледниково-подпрудных озёр межгорных котловин. Глава 5.3. Ледоёмы и водоёмы / Диссертация… кандидата географических наук. — М: Институт географии АН СССР, 1987. — С. 155—161. А. Н. Рудой. Ледоёмы и ледниково-подпрудные озёра Алтая в плейстоцене // Известия Всесоюзного географического общества, 1990. — Т. 122. — Вып. 1. — С. 43—54., що нині розробляється як її первісним автором Рудой А. Н. Четвертичные ледоемы гор Южной Сибири // Материалы гляциологических исследований, 2001. — Вып. 90. — С. 40—49., так і іншими фахівцями Редькин А. Г. Природные условия плоскогорья Укок в позднем плейстоцене-голоцене / Диссертация… кандидата географических наук. — Барнаул: Алтайский университет, 1998. — 174 с. Севостьянов Д. В. Разноразмерные ритмы и тренды в динамике увлажнённости Центральной Азии // Известия Русского географического общества, 1998. — Т. 130. — Вып. 6. — С. 38—46. Jerome-Etienne Lesemann, Tracy A. Brennand. Regional reconstruction of subglacial hydrology and glaciodynamic behaviour along the southern margin of the Cordilleran Ice Sheet in British Columbia, Canada and northern Washington State, USA // Quaternary Science Reviews, 2009. — Vol. 28. — P. 2420—2444. Гросвальд М. Г. Евразийские гидросферные катастрофы и оледенение Арктики. — М.: Научный мир, 1999. — 120 с..
Четвертинні льодойми В. П. Нехорошев називав льодоймами великі форми рельєфу, які були зайняті льодами у максимуми льодовикових епох четвертинного періоду. Новітні визначення під льодоймами мають на увазі власне маси льоду, що заповнюють відповідні нерівності земної поверхні. Проте останнім часом з'ясувалося, що льодойми доцільно вивчати комплексно — як гляціологічні, фізико-географічні та геоморфологічні об'єкти, — хоча б тому, що більшість колишніх льодойм у горах наразі є великими і сухими улоговинами, іноді зайняті невеликими озерами не льодовикового походження.
Під міжгірними улоговинами в цій статті розуміються всі відносно великі внутрішньо- і міжгірські зниження (депресії, западини) у рельєфі, незалежно від їх походження, оточені гірськими хребтами або системами Рудой А. Н. Основы теории дилювиального морфолитогенеза // Известия Русского географического общества. 1997. Т. 129. Вып. 1. С. 12—22..
Історія та сутність проблеми У четвертинній геології, палеогляціології і геоморфології з початку XX століття серйозно обговорювалося питання: чи займалися великі міжгірні улоговини давньольодовикових областей у льодовиковому плейстоцені льодом? Головним аргументом на користь реальності існування четвертинних льодойм вважалася присутність льодовикових і водно-льодовикових відкладень і рельєфу на днищах міжгірських западин. За цією ознакою наприкінці першої половини XX століття на Алтаї були виділені льодойми плоскогір'я Укок, а також Джулукульської, Чуйської, Курайської, Уймонської, Леніногорської, Май-Копчегайської і Марка-Кульської улоговин А. И. Москвитин. Алтайские ледоёмы // Известия АН СССР. Серия геологическая, 1946. — № 5. — С. 143—156. Б. Ф. Сперанский. Основные этапы кайнозойской истории Юго-Восточного Алтая // Вестник Зап.-Сиб. геологического треста, 1937. — № 5. С. 50—66.. По суті, всі міжгірні западини Алтаєво-Саянської гірської області, крім улоговини Телецького озера, були тоді віднесені до льодойм. Це пояснюється тим, що за розрахунками Р. Ґране И. Г. Гранэ. О ледниковом периоде в Русском Алтае // Изв. Зап.-Сиб. отд. РГО. — Омск, 1915. — Вып. 1—2. — С. 1—59. Л. А. Варданянц. О древнем оледенении Алтая и Кавказа // Изв. Гос. геогр. об-ва, 1938. — Т. 70. — Вып. 3. — С. 386—404. та Л. А. Варданянца депресія снігової лінії в максимум останнього зледеніння становила 1150—1200 м, а така депресія не могла не викликати висунення пізньочетвертинних льодовиків у западини, що розраховується за нескладною формулою того ж Л. А. Варданянца. + Найбільші четвертинні льодойми Алтаю Озерні тераси піздньочетвертинного (близько 15 тис. років тому) Курайського льодовиково-запрудного озера на південному схилі Курайського хребта. Біла смуга — Чуйський тракт направо — до сел. Кош-Агач. Висота верхніх озерних рівнів перевищує 2200 м над рівнем моря при середніх відмітках сучасного днища Курайської улоговини — нижче 1600 м. Аерофотознімання. Поле дропстоунів на днище Чуйського піздньочетвертинного льодовиково-запрудного озера. На задньому плані — північний схил хребта Сайлюгем, на якому чітко видно озерні тераси. Ці тераси — сліди льодовиково-запрудного озера, до якого спускалися гірські льодовики і продукували айсберги, один з яких і залишив ці дропстоуни на етапі скидання озера (близько 15 тисяч років тому Рудой А. Н., Браун Э. Г., Галахов В. П. и др. Хронология позднечетвертичных флювиогляциальных катастроф на юге Сибири по новым космогенным данным.). Центральна частина сучасного ложа Чуйського піздньочетвертинного льодовиково-запрудного озера. Для масштабу на передній план наведено верблюдів. На задньому плані видно Південно-Чуйський і відроги Північно-Чуйського хребта, що частково обрамляють Чуйську улоговину.
Пізніше було встановлено, що у деяких міжгірних улоговинах Алтаю, наприклад, у Курайської і Чуйської, де повинні були б виникати плейстоценові льодойми, ні очевидних морен, ні безумовно флювіогляціальних утворень нібито немає, а значить, і льодойм у них не існувало Е. В. Девяткин, Н. А. Ефимцев, Ю. П. Селиверстов, И. С. Чумаков. Ещё о ледоёмах Алтая // Труды Комиссии по изучению четвертичного периода, 1963. — Вып. XXII. — С. 64—75. Г. Ф. Лунгерсгаузен, О. А. Раковец. Некоторые новые данные о стратиграфии третичных отложений Горного Алтая // Труды ВАГТ, 1958. — Вып. 4. — С. 79—91..
Протягом десятиріч ця обставина викликала дискусії, в яких брали участь усі геологи і географи, що працювали в горах Південного Сибіру. Дискусії загострювалися ще й у зв'язку з тим, що на схилах більшості міжгірних улоговин виразно збереглися озерні тераси. Це могло означати, що западини слугували вмістищем для озерних вод, які, як вважалося, не залишали місця для льодовиків. Щоправда, деякі геологи, наприклад, О. В. Москвітін, вважали, що через своєрідності механізму утворення льодойм на днищах останніх морени могли іноді й не відкладатися. Так, у Чуйській улоговині на Алтаї, вважав цей дослідник, нижня частина льоду в льодоймі залишалася малорухомою і не формувала морен, а верхня частина і сама по собі несла дуже мало моренного матеріалу. Озерні ж тераси в цій та інших улоговинах були віднесені О. В. Москвітіним до дольодовикових і післяльодовикових озер. Так само міркували й інші фахівці. У розпал дискусії про межі четвертинних льодовиків, коли площі давнього зледеніння в різних працях то скорочувалися майже до сучасних, то покривали мало не всю сушу, ледь залишаючи ділянки для передгірних озер і органічного світу, побачили світ ґрунтовні статті Є. С. Щукіної, Л. Д. Шоригіної і В. О. Попова Е. Н. Щукина. Закономерности размещения четвертичных отложений и стратиграфия их на территории Алтая // Труды Геологического института АН СССР, 1969. — Вып. 26. — С. 127—164. Л. Д. Шорыгина. Стратиграфия кайнозойских отложений Западной Тувы // Труды Геологического института АН СССР, 1969. — Вып. 26. — С. 127—164. В. Е. Попов. О древних береговых образованиях в Курайской степи на Алтае // Гляциология Алтая. — Томск, 1962. — Вып. 2. — С. 78—90., в яких стверджувалося, що внутрішньогірські водойми Південного Сибіру існували в міжльодовиковий і дольодовиковий час. Але і в льодовикові епохи, згідно з уявленнями цих дослідників, ні Чуйська, ні Курайська, ні Уймонська улоговини льодовиками повністю не займалися.
Дискусія початку 1960-х років нагадує дещо парадоксальну ситуацію, що склалася в 1930-х роках, коли в період захоплення ідеями льодойм Нехорошева О. В. Аксарин А. В. Аксарин. О четвертичных отложениях Чуйской степи в Юго-Восточном Алтае // Вестник Зап.-Сиб. геологического треста, 1937. — № 5. — С. 71—81. пояснив виникнення озер у Чуйській улоговині на Алтаї тектонічним опусканням Північно-Чуйського хребта, а Б. Ф. Сперанський, один з найпалкіших прихильників алтайських льодойм, був вимушений до цього приєднатися і синхронізувати четвертинне Чуйське озеро з останньою міжльодовиковою епохою. У льодовикові ж епохи, за Сперанським і Аксариним, в усіх міжгірських западинах були льодойми. Таким чином, свідчення існування льодойм у різних улоговинах виявлялися часто прямо протилежними: в одних западинах як доказ заповнення їх льодом пропонувалися морени, а в інших — їх відсутність і наявність озерних терас. На цю обставину звернули увагу Є. В. Дев'яткін зі співавторами. Вони знову докладно розглянули аргументацію попередників і сформулювали головні геолого-геоморфологічні ознаки льодойм: наявність активних і досить потужних льодовиків у гірському оточенні улоговин; майданний розвиток в улоговинах валунно-суглинною основною морени, петрографія валунів у якій однакова з геологічними фаціями навколишніх хребтів; наявність інтрагляціальних водно-льодовикових утворень — камів, озів і камових терас, які свідчать про «широкий розвиток мертвих льодів» у стадії дегляціації; наявність у знижених ділянках улоговин озерно-льодовикових відкладень і реліктових, головним чином моренно-запрудних озер; наявність слідів екзарації в улоговинах; наявність у крайових частинах льодойм маргінальних каналів стоку талих вод деградованих льодовиків.