«Північний потік — 2» (, ) — розширення в Балтійському морі газогону «Північний потік» довжиною 1234 км. Проходить через економічні зони та територіальні води п'яти країн: Данії (147 км), Німеччини (85 км), Росії (118 км), Фінляндії (374 км) і Швеції (510 км).
Початковий проєкт передбачав будівництво двох ниток газогону потужністю 55 мільярдів м³ на рік через Балтійське море до Німеччини. Маршрут проходить уздовж першої нитки Північного потоку.
З розсекречених 2024 року документів стало відомо, що уряд Німеччини, на відміну від офіційних заяв, був тісно причетний до будівництва газопроводу.
Історія Ініціатива виключити Україну із газотранспортного ланцюга із збереженням надприбутків за газ з Європи виношувалась Путіним фактично з початку свого другого президентського строку, у якому вже почала звучати риторика «повернення України» (в обійми РФ). Конфлікт щодо острова Тузла у 2003 році показав, що простих політичних рішень із Україною не буде, а велика частина газотранспортної системи, що проходить територією України виступала гарантом стабільності російських надприбутків за газ, робила Росію залежною від України у отриманні цих прибутків. Росія мимоволі ставала спонсором України у оплаті транзиту газу. У Німеччині Путін заводить особистого друга у ролі канцлера Герхарда Шредера, який стає головою акціонерів Nord Stream AG, а весь процес розвороту до Росії отримує назву «Шредеризація» — Німеччина отримує гарну ціну на газ та йдуть перші кроки антиядерної пропаганди серед населення.
У 2005 році, після помаранчевої революції, до влади прийшла команда Ющенка, який вперше серед президентів декларував проєвропейський курс України, що йшло в розріз із поглядами Росії — відбувається інфільтрування в українську політику прокремлівських сил з новою силою. Економічним важелем впливу серед інших стає Газпром, починаючи цінові маніпуляції з газом для України які до 2008 року остаточно розхитуються та переростають у повноцінний газовий конфлікт, із перекриттям постачання газу ніби-то Україною у Європу у період морозів. Згодом встановлюється, що газ перекрила сама Росія для дискредитації України, як і те, що Росія паралельно починає активну кампанію у Європі по дискредитації України як надійного транспортера газу, звинувачує Україну у крадівництві газу і неможливості нормального експорту територією України. Ці події співпадають з масовими інформаційними кампаніями у Європі проти України та формування суспільної думки про обхід України у газотранспорті для нормального газопостачання Європи.
Паралельно Росією починає успішно підігрівається радіофобія та анти-атомні настрої у Німеччині у користь закриття атомних станцій, що робить Німеччину, за сприяння канцлера Меркель, одним із основних імпортерів газу для виробництва електрики вже 5—6 років потому, а кампанія по впровадженню сонячної електрики спричинює неочевидний на той час для всіх, але широко відомий для енергетиків зелено-вугільний парадокс, що ще більше посилює потреби газу у Німеччині, яка будує нові газові ТЕЦ для фонової компенсації нестабільної відновної енергетики.
Призупиненням газового конфлікту стає підписанням Україною кабальних на той час умов щодо ціни на газ у 500 $/м3 (було 50 $/м3) серед зими під тиском Європи. Ціни вдається змінити у 2010 році проросійському президенту Януковичу, умови були закріплені так званими «Харківськими угодами», за якими, з-поміж іншого, термін перебування російського флоту в Криму збільшено в обмін на здешевлення для України російського газу.
Ющенко за своєї каденції інституційно запровадив рух України до Європи, який в'яло продовжувався самоплином на рівні тих же інституцій за каденції Януковича, який у відповідальний момент відмовляється підписати угоду про асоціацію з ЄС. За припущенням на той час радниці Януковича Ганни Герман, такий різкий поворот Янукович зробив після телефонної розмови з Кремлем, де, за її припущенням, він міг отримати погрози як наслідок підписання. У тому ж інтерв'ю вона зазначила, що такі «дзвінки» були не поодинокі — і вони вмить змінювали проєвропейські ініціативи. Янукович ніколи не коментував свою відмову публічно по суті цього припущення. Відмова підписання угоди Євроінтеграції збирає мітинг, який силовим чином жорстоко розганяють, що дає початок Революції гідності яка переростає у тривалий «Євромайдан». Євромайдан переростає у силові сутички, закінчується скидуванням та втечею Януковича, низки його соратників, крадіжку та вивіз готівкової валюти, вторгненням Росії до Криму та його анексією.
Питання газового шантажу повільно знімається наступним президентом Порошенком із 2015-го, шляхом поступової та повної відмови від російського газу як інструменту шантажу. По суті Україна перестає закуповувати напряму газ в РФ, не укладаючи прямих контрактів, проте, країни Європи у структурі постачання газу перепродують Україні разом з іншим також і газ з РФ, що стає частиною масивної інформаційної кампанії РФ проти Порошенка на внутрішню аудиторію РФ, що він займається махінаціями, Пропаганда умовчує, що по суті була закладена диверсифікація постачальників, ринкові умови, що є типовим для ринку явищем та виключає шантаж ціною. Паралельно РФ намагається скоротити доходи України від транзиту газу, що у різний час складав 2–3 млрд $ на рік — на цей час частина обхідник газових потоків (Турецький потік, Північний потік 1 та 2) вже або будується, або має підтримку в Європі як «більш надійні». У електроенергетичній сфері, до речі, Росія паралельно розпочинає добудову АЕС Пакш в Угорщині та будує нову АЕС у Білорусі, що скорочує експорт електрики з України та прибутки за цей експорт.
За каденції Порошенка ціна на газ для кінцевого споживача виростає, за вимогою ЄС та стає ринковою, відповідно, малозалежною від шантажу Росії. Всередині створюється також відносно конкурентний ринок послуг — ринок постачальників газу, та виокремлюється оплата за транспорт газу, яка йде системному оператору. Із війною на сході України стрімко зростає курс долара, новий уряд рапортує успіхи, що Україна рік успішно вже живе без постачання російського газу, і не залежить від умовного наркотику — дешевої «газової голки», своєрідного економічного допінгу для країн-контрагентів РФ. Підвищена ціна на газ, війна, курс долара стає причиною чергової інформаційної кампанії проти Порошенка, гаслом якої стає нищення та зубожіння населення, наживання на війні, до влади приходять популісти, які своїм гаслом так і вказують — «кінець епохи бідності». Тим часом Європа добудовує «Північний потік — 2», Росія добудовує АЕС в Білорусі і Україна на фоні війни та корупції починає втрачати ВВП.
Ще у квітні 2015 року керівник Газпрому Олексій Міллер визнав, що Північний потік є «обхідним проєктом» для України. А наприкінці квітня 2022 року, пізніше це підтвердив віце-президент «Газпромбанку» Ігор Волобуєв, вказавши, що до кола його задач також входила дискредитація України з 2004 року, як ненадійного постачальника, «крадія» газу, задля виконання політичних амбіцій Путіна.
У лютому 2022 року Путін почав повномасштабне вторгнення до України, паралельно Росія шантажує країни Європи про припинення газопостачання через Україну, змушуючи таким чином силою шантажу запустити добудований «Північний потік — 2» який формально застопорився на «сертифікації», проте вже був наповнений транспортним тиском. Газовий шантаж знову виходить на публічний рівень, у ряді європейських країн визріває достатнє розуміння, що Північний потік є лише елементом війни, який прибирає Україну до Росії — проєкт у березні 2022 року заморожується Європою на невизначений термін, так і не розпочавши роботу«В Газпроме понимают, что это катастрофа!» Вице-президент «Газпромбанка» перешел на сторону Украины.
24 червня 2022 року в Міністерстві фінансів Німеччини заявили про плани націоналізувати частину газопроводу, що прокладена на території ФРН, цю частину Німеччина планує використовувати як магістраль для власного транспортування від узбережжя вглиб країни.
Небезпека для української економіки Офіційною причиною прокладання північного й південного «потоків», які повинні були з'єднатися між собою на газорозподільчому хабі Баумгартен в Австрії, у 2010 році оголосили необхідність збільшення постачання газу до ЄС, де, згідно з помилковим прогнозом, очікувалося суттєве збільшення його імпорту, а саме на 200 млрд кубометрів щорічно до 2030 року. Плани щодо відмови транзиту територією України керівництво Росії та Газпрому на той час заперечувало.
Щобільше, у 2016 році компанія прийняла програму вилучення з експлуатації газотранспортної інфраструктури, яка доставляла газ до українського кордону. Тоді, за словами Міллера, до 2020 року в коридорі будуть ліквідовані 4300 км труб і 62 компресорні станції, а до 2030 року — 10 700 км труб. У разі реалізації цих планів зникли б можливості не лише транзиту, а й постачання до України газу з боку Російської Федерації взагалі.
Після здачі в експлуатацію усіх запланованих потужностей Газпром міг отримати потенційну можливість постачати з Росії до Німеччини чотирма нитками двох «Північних потоків» 110 млрд м3 газу щорічно. З півдня, через Чорне море й Туреччину, компанія розраховувала направити в Європу ще майже 16 млрд м3 щороку, ще стільки ж постачати турецьким споживачам. Планувалось, що комплекс газогонів повинен був складатися із чотирьох ниток і мати загальну потужність у 63 млрд м3 на рік, однак ці плани не вдалося втілити через анексію Криму 2014 року. На момент зупинки спорудження Південного потоку, Газпром витратив на нього приблизно 8 млрд дол.
Якщо прибутковість транзиту для України оцінюють у 2–3 мільярди доларів щорічно, то раптове припинення постачання газу з російського боку могло б мати катастрофічні наслідки для української економіки та додаткові витрати на будівництво нової інфраструктури для імпорту приблизно 10 млрд м3 газу щорічно.
Також це унеможливило б здійснення віртуального транзиту, коли Україна має технічну можливість забирати газ вже на українсько-російському кордоні, оформлюючи його як газ, куплений на українсько-словацькому кордоні, отримуючи таким чином додаткові кошти від транзиту російського газу вздовж усієї території України.
Прогнозується, що після введення в експлуатацію газопроводу, ціни на газ в Європі можуть впасти, оскільки «Газпром» буде нарощувати постачання сировини.
Вартість та передумови будівництва Наприкінці нульових Газпром перебував на піку своєї капіталізації та будував амбітні плани, зокрема з обсягів постачання природного газу до Європи. Однак замість очікуваного зростання відбулося падіння, погіршилася зовнішньополітична ситуація, наслідком стали помилки у прогнозах і провали усіх планів. Також на ринок енергоресурсів негативно вплинула пандемія коронавірусу, розвиток відновлюваної енергетики та поширення електрокарів. РікКапіталізація ГазпромуОбсяги експорту газуРічна зарплата О. Міллера2010$149 млрд$48 млрд$1 млн2011$191 млрд$64 млрд$1 млн2012$146 млрд$62 млрд$25 млн2013$101 млрд$66 млрд$25 млн2014$40 млрд$55 млрд$25 млн2015$57 млрд$42 млрд$27 млн2016$38 млрд$31 млрд$18 млн2017$55 млрд$39 млрд$66 млн2018$58 млрд$50 млрд$10 млн2019$93 млрд$42 млрд?2020$62 млрд$29 млрд? Непомірна вартість цього проєкту не зупинила його ініціаторів. Ба більше, Газпром вирішив відмовитися від використання повністю функціональної системи постачання газу із західного Сибіру до Європи, хоча виснаження основних родовищ газу — таких як Уренгой, Медвеже, Ювілейне й інших — залишало в трубах достатньо вільних потужностей для використання газу із нових напрямків. Почалося будівництво нового газового коридору з Ямалу до Балтійського моря, із запланованими розгалуженнями до Чорного моря.