Амальфійська республіка () або Амальфійське герцогство (, ) — фактично незалежна торгівельна олігархічна морська республіка з центром у південно-італійському місті Амальфі, що існувала у IX—XI століттях. Амальфі та його територія входили в склад візантійського Неаполітанського герцогства, але поступово місто звільнилось з під візантійського сюзеренітету і вперше обрало власного префекта в 839 році. У X—XI століттях населення Амальфійської республіки складало біля 50 000–70 000 чоловікD., Aczel, Amir (2001). The riddle of the compass : the invention that changed the world (1st ed.). New York: Harcourt. ISBN 0151005060. OCLC 45102891.. Маленька південноіталійська республіка перетворилась на економічну потугу, торгову метрополію, купці якої домінували в середземноморській та італійській торгівлі в IX і X століттях, перш ніж була перевершена та витіснена іншими морськими республіками з північної Італії, такими як Піза, Венеція та Генуя. У 1073 р. Амальфійська республіка втратила свою незалежність внаслідок норманського завоювання і після пограбування в 1137 р. пізанським флотом остаточно занепала.
Історія
Заснування Історія поселення Амальфі прослідковується до римських часів і навіть далі. Девіз на гербі міста звучить як «Descendit ex patribus romanorum» (Нащадок римських батьків).
За повідомленням Амальфітанської хроніки (), поселення Амальфі було засноване в 339 році групою римлян, які прямували до Константинополя, нещодавно оголошеної нової столиці імперії, і дорогою зазнали кораблетрощі на узбережжі Апулії. Вони вирішили не продовжувати свою подорож, а оселитись на узбережжі затоки Салерно. Там вони заснували Амальфі — невелике рибальське селище, розташоване у неприступному місці між гірським хребтом Монті Латтаріл та Тірренським морем.
Менше ніж через 100 років після заснування Амальфі на територію Італії починають вторгатись варварські армії, що призводить до заснування на півострові Остготського королівства.
В складі Візантії Внаслідок перемоги візантійського імператора Юстиніана над остготами у Готській війні (535—554 рр.), Амальфі разом з іншою територією Італії потрапляє під владу Візантії. Проте вже в 568 році в Італію вторгаються лангобарди, колишні союзники Візантії в Готській війні. Під проводом Альбойна їм вдається швидко захопити майже всю північну Італію, а також Сполетське та Беневентське герцогства на півдні. Амальфі залишається на територіях, підвладних Візантії і щоб захистити поселення від вторгнення лангобардів, візантійці укріпили Амальфі і збудували в ньому фортецю (каструм). Стратегічне положення, яке займало Амальфі між горами та морем, зробило це скромне поселення важливим укріпленням під час двохсотрічних візантійсько-лангобардських війн. В 596 році місто отримало свого першого єпископа. У 661 році візантійський імператор Констант II створив на землях центральної Італії, що залишались під владою Візантії Неаполітанське герцогство (дукат). Влада дуки Неаполя поширювалась також на морські порти Амальфі, Гаета та Сорренто, які, проте, зберігали високий рівень автономності. Дукат карбував монети з профілем візантійського імператора та написами грецькою мовою, яка була офіційною мовою цього державного утворення.Амальфійці, що мешкали між морем і горами, які ізолювали їх від інших візантійських територій на Італійському півострові, не мали іншого вибору, як розвивати діяльність, пов'язану з морем і морською торгівлею. Користуючись своїм місцезнаходженням серед неприступних скель на морському узбережжі, в VIII—IX століттях Амальфі набув значення важливого морського торгового міста. Амальфітанці налагодили морську торгівлю з новопосталим аббасидським Багдадським халіфатом і постачали до Сирії та Єгипту італійське зерно, сіль з Сардинії та рабів зі слов'янських земель. На отримані золоті динари амальфійці закуповували візантійський шовк, який перепродували в Європі. Фернан Бродель зазначає, що амальфійські торговці зерном користувалися привілейованими позиціями в ісламських портах. Купці Амальфі широко використовували в торгівлі золоті монети вже в IX столітті, тоді як більша частина Італії, не кажучи про інші європейські країни, в ті часи ще працювали переважно в умовах бартерної економіки. З відродженням у IX столітті середземноморської торгівлі, Амальфі і Гаета зайняли провідні позиції у торгівлі зі Сходом, в той час як Венеція, майбутній лідер європейської східної торгівлі на той час перебувала на етапі свого становлення.
У 812 році імператор Візантії закликав своїх італійських васалів підтримати візантійський флот у Сицилії в його боротьбі з арабськими піратами, але неаполітанський герцог Антим проігнорував імператорський наказ. У той же час міста Гаета та Амальфі, що формально входили в склад герцогства, відправили свої флоти на Сицилію. Такі протиріччя між Неаполітанським герцогством і його візантійським сюзереном дозволили Амальфі і Гаеті поступово вийти з під контролю Неаполя, в той же час не повертаючись під прямий контроль Візантії.
Греко-неаполітанський вплив не завадив жителям Амальфі насолоджуватися суттєвою «периферійною автономією», яка з часом тільки посилювалась. Це сприяло значному розвитку поселення як торгового міста. Цьому також значно сприяло підтримання добрих стосунків з Неаполем та Візантією. До 836 року торгові зв'язки Амальфі поширювались від територій південної Італії до Сицилії та Північної Африки, що перебували на той час під арабським пануванням. Усі найкращі товари з Африки та Сходу — золото, дорогоцінності, шовк і спеції доставлялись у Європу купцями з Амальфі.
Отримання незалежності і розквіт
У 838 р. місто, що формально знаходилось під візантійською владою Візантії, було захоплено суперником Візантії — лангобардським Беневентським князівством, що за князя Сікарда знаходилось на піку своєї могутності. Сікарду вдалось захопити Амальфі з моря, за допомогою зрадників, які провели його через захисні морські укріплення.
Вже в наступному, 839 році Сікард був убитий в палацовому заколоті і амальфійці звільнились від ломбардського панування. 5 вересня 839 року амальфійці обрали власного префекта, що стало важливим кроком до набуття фактичної незалежності, хоча формально Амальфі продовжувало знаходитись під владою Візантії. Сусіднє поселення Атрані також брало участь у цих виборах. Більша частина Соррентійського півострова увійшла до складу Амальфійської республіки — узбережжя від Капрі до В'єтрі та від Граньяно до Трамонті в глибині материка. Усі жителі республіки називались амальфійцями, за виключенням жителів Атрані, яке мало власне самоврядування.
Згодом амальфійці в своєму протистоянні з князівством Беневенто допомогли звільнити з полону в Трані брата вбитого в 841 році Сікарда — Сіконульфа, що призвело до затяжної громадянської війни в Беневенто з залученням обома сторонами арабських найманців з Сицилійського емірату і зрештою до розподілу цього князівства між ворогуючими сторонами з утворенням нового князівства зі столицею в Салерно.
У 846 р. об'єднанний флот Амальфі, Неаполя, Гаети і Сорренто розбив сарацинський флот в битві біля Лікози. У 849 р. флот Амальфі, разом із флотами Неаполя і Гаети прийшов на допомогу папі Леву IV під час нападу сарацинів на Рим і грав важливу роль в переможній битві при Остії. У 897 р. самоврядна республіка, все ще номінально підвладна Візантійській імперії, зазнала поразки у війні із Соррентським герцогством, яке підтримував Неаполь, в результаті якої її префекта було захоплено в полон і пізніше викуплено городянами.
У 903 році амальфійці об'єднали зусилля з Неаполем для спільної атаки на арабів, що утвердились на березі річки Гарільяно1965-, Skinner, Patricia (1995). Family power in southern Italy: the duchy of Gaeta and its neighbours, 850—1139. Cambridge: Cambridge University Press. ISBN 052146479X. OCLC 30112695.. Однак об'єднані сили Амальфі та Неаполя були відкинуті мусульманами та їх союзниками, італійською морською республікою Гаета. В той же час, у 915 році Амальфійська республіка не приєдналась до об'єднаної християнської армії на чолі з папою Іваном Х, яка у вирішальній битві перемогла арабські війська в битві при Гарільяно, не дивлячись на те, що в ній брали участь майже усі християнські державні утворення півдня Італії — як візантійські, так і лангобардські, зокрема Гаета і Неаполь. Це, швидше за все, було пов'язано з тим, що з 909 року Амальфі налагодило активну торгівлю з Фатимідським халіфатом і не бажало ризикувати відносинами з цим потужним торговим партнером.
У 914 р. префект Мастал I був призначений першим суддею. У 957 році префекта Мастала ІІ було обрано герцогом (дюком або дожем) республіки. В наступному році його було вбито і громадяни обрали герцогом Сергія І, що започаткував нову династію, що правила містом безперервно протягом наступних 115 років, за винятком періоду 1039—1052 рр. Короткий період часу з 981 по 983 рік Амальфійська республіка керувала князівством Салерно. З того часу республіка збільшує свою економічну могутність, її купці впродовж X століття домінують у середземноморській та італійській торгівлі, допоки цю роль не перебрали на себе інші морські республіки з північної Італії — Піза, Генуя і Венеція.
Арабський мандрівник Ібн Хаукаль, так описував Амальфі в 977 році, під час довгого правління герцога Мансо I:… найблагополучніше лонгобардське місто, найблагородніше, найславетніше своїми діяннями, найбагатше і найпишніше. Територія Амальфі межує з Неаполем, теж гарним містом, але менш важливим, ніж Амальфі.В 987 році папа Іван XV підвищив ранг єпископства Амальфі до архієпископства.
У 1009 році фатімідський халіф Аль-Хакім зруйнував шпиталь для християнських паломників і велику кількість інших будівель в ЄрусалиміE.J. King: op. cit., pp. 5–11.. У 1023 році халіф Алі аз-Захір дав італійським купцям з Амальфі та Салерно дозвіл відбудувати хоспіс, монастир і каплицю в Єрусалимі. Серед цих купців був Маурос, амальфітанський купець, який разом зі своєю матір'ю Анною та її братом Костянтином надавав пожертви монастирю Святого Лаврентія в АмальфіHealth and medicine in early medieval Southern Italy, Patricia Skinner, Brill Publishers, Leiden 1997. і який, ймовірно, мав певний зв'язок із Жераром Блаженним, амальфітанським ченцем, який наприкінці XI століття керував в єрусалимському районі Муристан шпиталем для чоловіків і пізніше став засновником Ордену Лицарів Святого Іоанна Єрусалимського (Госпітальєрів). Архієпископ Іоанн Амальфійський записав, що під час свого паломництва до Єрусалиму в 1082 році він відвідав цю лікарню.
З 1034 року Амальфі тимчасово потрапило під контроль лангобардських Капуанського, а в 1039 році — Салернського князівство.
Нормандське завоювання і занепад У 1073 році, під час нормандського завоювання Південної Італії, герцог Апулії і Калабрії Роберт Гвіскар завоював місто і взяв собі титул dux Amalfitanorum («герцог амальфітанців»). Хоч Амальфі втратило незалежність, але отримало від Роберта достатньо широкі права самоврядування і до завоювання міста племінником Гвіскара, Рожером ІІ в 1127 році насолоджувалось значною автономією..
Папа Григорій VII, що намагався припинити подальші завоювання Роберта Гвіскара, відлучив його в 1074 від церкви, але в 1080 зняв відлучення і передав Гвіскару в лен всі зайняті ним землі (зокрема Амальфі і Салерно), розраховуючи на його допомогу в боротьбі з імператором Генріхом IV. У 1084 Роберт Гвіскар дійсно прийшов на допомогу папі Григорію VII, обложеному в Римі імператором і витіснив війська Генріха IV з міста, але при цьому його власна армія розгромила і пограбувала Рим.
В 1087 році якісь кораблі з Амальфі на чолі з дворянином Панталеоне взяли участь спільно з флотами Пізи та Генуї в успішній облозі Махдії, портового міста в північній Африці, що належало династії іфрікійських Зірідів і слугувало базою берберським піратам.
У 1096 р. Амальфі підняло антинорманське повстання, яке було придушене у 1101 р.