Работоргівля — продаж і купівля людей у рабство. З розвитком суспільної моралі работоргівля трансформувалася з привілею в злочин, втратила масовий характер, але, все ж, не зникла повністю.
Зародження работоргівлі сягає часів, які не збереглися в письмовій історії. Усні перекази, записані набагато пізніше, вже згадують про її існування. Найдавніші джерела Єгипту і Межиріччя свідчать, що рабство, а з ним і торгівля рабами, складали помітну, якщо не визначну, частину економіки держав давнини.
Продаж рабів на ринку в Ємені. У стародавні часи раби — африканці вивозилися в Єгипет, Фінікію, Грецію, Рим. Пізніше араби стали вивозити їх у Північну Африку, Аравію, Туреччину, Персію. В XIX столітті головним центром арабської работоргівлі стали Занзібар і Єгипет. Звідси работорговці відправлялися з озброєними загонами вглиб Африки — в країни по верхів'ях Ніла і Конго і в область Великих озер, виробляли там спустошливі набіги, засновували, місцями, укріплені станції і доставляли рабів до прибережних пунктів східної Африки. Заборона наприкінці XIX століття англійським урядом работоргівлі в Єгипті, європейська колонізація тропічної східної Африки і заходи, вжиті бельгійською владою Конго, привели до різкого скорочення арабської работоргівлі і перетворенню її в незаконну. У такому вигляді вона тривала все XX століття. У Саудівській Аравії рабство офіційно скасували тільки в 1962 році, втім як кримінальний бізнес, торгівля рабами і рабинями триває там і в інших країнах Аравії та Арабського світу і нині.
Работоргівля в Україні Про работоргівлю на теренах сучасної Україні можна говорити принаймні з VII сторіччя до нашої ери. Саме тоді племена скіфів, витіснили з вітчизняних степів кімерійців. А за кілька десятиріч після цього біля чорноморських берегів з'явилися кораблі греків, які шукали зручні місця для заснування своїх поселень, в яких активно використовували працю рабів. Їм іх і продавали скіфам, що захоплювали полонених у війнах із сусідами, або змушували їх платити «данину людьми». Із часом потік невільників із Східної Європи до Середземномор'я зростав. Час від часу на ринки рабів потрапляли і самі скіфи. Скажімо, після перемоги Філіппа II Македонського над їхнім царем Атеєм у полоні опинилися одразу 20 тисяч кочовиків — яких збули як «живий товар».
Коли скіфів розгромили сармати, вони продали захоплених ним чоловіків, жінок і дітей грецьким работорговцям. Сармати перебрали до свої рук й постачання невільників з півночі — пращурів нинішніх слов'ян. В сарматів бранців купували мешканці елліністичних держав, а потім — і Римської імперії.
З початком Великого переселення народів і дезорганізацією Римської імперії попит на рабів впав, проте із зміцненням Візантійської імперії і після арабських завоювань ринок «живого товару» знову ожив. І Східна Європа швидко перетворилася чи не на головного його постачальника, конкуруючи хіба що з транссахарською Африкою. Цьому, між іншим, сприяло й поширення християнства та ісламу. Адже обидві релігії засуджували утримання в рабстві одновірців (християнство — християн, хоча й з певними винятками, іслам — мусульман). А тодішні східні європейці, слов'яни й тюрки, були у більшості своїй язичниками. Тож з VII сторіччя саме слов'яни складали левову частку невільників, яких везли на продаж.
Ібн Хордадбех стверджував, що торгівля східноєвропейськими рабами була монополізована раданітами, єврейськими купцями, які завдяки своїм зв'язкам із громадами одновірців в Європі, на Близькому та Далекому Сході мали в своєму розпорядженні розгалужену мережу торговельних шляхів, що охоплювала величезний простір — від Китаю до Іспанії. Зазвичай самі раданіти невільників не захоплювали. Їх їм продавали тюрки або німці, що безперервно воювали зі слов'янами, або ж самі слов'янські князі, що таким чином добували гроші для купівлі інших престижних товарів або зброї.
Работоргівля видавалася настільки вигідною справою, що вже невдовзі її опанували і мешканці Скандинавії — нормани. На відміну від тих же раданітів, вони могли захоплювати невільників й самі — під час розбійницьких набігів. Найдоступнішими для них і багатшими на «живий товар» для вікінгів була Балтика та ліси Східної Європи. Звідки рабів можна було вивозити на Захід. Саме завдяки норманським «поставкам» в багатьох європейських мовах слово «раб» і досі є співзвучним слову «слов'янин».
Досить швидко обидві «торговельні мережі» почали перетинатися і зливатися. Ібн Русте стверджував, що «мисливці на людей» з Півночі збували свій «товар» в Булгарії та Хазарії раданітам, які везли куплених невільників своїм споживачам на Південь. Сам Ібн Русте називає продавців «руссю». Для полегшення свого «промислу» обидва утворення були зацікавлені у державній підтримці. В Хазарському каганаті величезний вплив мали раданіти, в той час як норманські династії підпорядкували собі (або ж просто «створили з гори») слов'янські князівства Східної Європи, найважливішим з яких було Київське.
Для володарів з династії Рюриковичів работоргівля була одним з головних джерел їхніх доходів — це підтверджують як договори Русі з Візантією, так і детальний опис цієї «індустрії» імператором Константином VII Порфіроґенетом. Та й в народній пам'яті залишилися згадки про систематичний збір «данини людьми» — «рогатими козами», які приходять за «малими дітьми». Розгром князем Святославом Хазарського каганату був свідомим знищенням конкурента. Київський володар після цього намагався перенести центр свого князівства на Дунай — зокрема й для того, щоб полегшити торгівлю «челяддю» з Русі. Християнізація слов'ян завдала работоргівлі найбільшого удару. Охрещені князі вже й самі не могли торгувати невільниками як раніше, і іншим вже не дозволяли.
Відтак провідна роль в работоргівлі на сході Європи знову перейшла до кочовиків — печенігів і половців, пам'ять про яких в народних переказах збереглися в образах Змія Горинича і Тугарина Змієвича, особливо ласих до дівчат, — бо саме на них на невільничих ринках був найбільший попит. Водночас кочовики захоплювали бранців не лише в християнських державах, а й під час воєн між собою. Такі невільники були язичниками, і до їхньої купівлі ставлення було «поблажливішим». Поступово частка тюрків у загальному потоці рабів, що йшов із Причорномор'я, збільшувалася.
З XII сторіччя чорноморську работоргівлю до свої рук перебрали італійські купці — насамперед венеційці і генуезці. Цьому сприяв підвищений попит на рабів в самій Італії, де в цей час бурхливо розвивалися міста і не вистачало робочих рук. Але продавали рабів торговці не лише до Італії, а й на Близькій Схід. З рабів, захоплених в причорноморських степах, формували своє військо, зокрема, єгипетські султани. З Криму до Каїру потрапили й майбутні володарі Єгипту — Кутуз і Бейбарс.
Коли половці були розгромлені монголами, це збільшило обсяги работоргівлі. Проте, коли володарі Золотої Орди прийняли іслам, торгівля одновірцями стала неможливою. Італійським посередникам почали пропонувати русинів, яких захоплювали під час каральних експедицій, а іноді й звичайних грабіжницьких нападів на прикордонні князівства. Зрештою, щонайменше з 1430 року кочовики почали здійснювати походи, в яких захоплення бранців стало вже головною метою.
Після розпаду Золотої Орди, утворення Кримського ханату та падіння Константинополя османи вигнали італійців із Чорного моря і взяли работоргівлю в свої руки. Походи за бранцями, або ж «ясирем» перетворилися на справжній «промисел» — в якому брали участь як організовані орди, так і зібрані нашвидкуруч невеликі ватаги кочовиків, насамперед з ногаїв. Напади «людоловів» були настільки регулярними, що не лише українські степи, а й значною мірою лісостеп за кілька десятиріч були спустошені та перетворилися на Дике Поле. До кінця XV сторіччя у рабство потрапили щонайменше 200 тисяч людей.
Зрозуміло, що під час воєн в полон потрапляли і самі кримці, і їх також зазвичай не вбивали, а перетворювали на рабів. Час від часу військові залоги здійснювали напади на кочовиків, яких так само забирали в неволю. На Півночі цілком в дусі раннього середньовіччя продовжували полювати і на «язичників» — і здобутих бранців продавали тим же кримським та османським работорговцям. Їм же часто збували свою здобич й козаки, щонайменше донські. Відомо, що росіяни продали туркам навіть полонених з Ліфляндії після Північної війни. Хоча, в цілому потік таких рабів був нерегулярним і незрівнянно меншим за ясир, який «добували» мало не з «промисловим» розмахом.
Загальний обсяг работоргівлі в Україні XV—XVIII сторіч встановити важко. Проте, на думку більшості дослідників, лік йде на мільйони — не одночасно, зрозуміло. Більша частина «живого товару» йшла до Туреччини. Господарство Криму просто не потребувало великої кількості невільників, до того ж тут час траплялися посухи, під час яких доводилося витрачати раніше накопичені запаси, а відтак годувати доводилося й рабів. Попри це вже в середині XVII сторіччя кількість нащадків бранців, захоплених під час походів за ясиром, сягала на півострові 900 тисяч чоловік і продовжувала зростати.
За умовами Карловицького миру 1699 року османський султан взяв на себе зобов'язання «вгамувати» апетити своїх підданих і союзників. Але насправді походи за ясиром тривали до самого кінця XVIII сторіччя — останній зафіксований в письмових джерелах аж у 1769 році.
У 1783 році Катерина II відновила в підвладних Росії українських землях кріпацтво, яке, зокрема, передбачало й можливість торгівлі кріпаками. Звісно, обсяги такої торгівлі були значно меншими, аніж на невільничих ринках Середземномор'я, але вона тривала ще кілька десятиріч. Скасували кріпацтво в Російській імперії лише у 1861 році.
Середньовіччя Работоргівля була важливою частиною екстенсивної економіки середньовічних держав, створених кочівниками, таких як Арабський халіфат, Золота Орда, Кримське ханство і Османська імперія. Монголо-татари, що звернули величезні маси підкореного населення в рабство, продавали рабів як мусульманським купцям, так і італійським торговцям, які володіли з середини XIII-го століття колоніями в північному Причорномор'ї (Кафа (нині Феодосія) з 1266, Воспоро, Чембало, Тана (Азов), на константинопольському ринку (для заповнення веслярів на галерах) та ін
Один з найбільш жвавих шляхів работоргівлі вів з азовської Тани в Дамиетту в Єгипті, в гирлі Ніла. За рахунок рабів, вивезених з Причорномор'я, поповнювалася мамлюкска гвардія багдадських Аббасидів і каїрських Айюбідів. Знаменитий мамлюкський султан Бейбарс, який розгромив монголів в 1259, був рабом з Причорномор'я, імовірно кипчаків, проданим татаро-монголами в Єгипет. Кримське ханство, яка прийшла монголо-татар у північному Причорномор'ї, також активно займалося работоргівлею. Основний ринок рабів перебував у місті Кафа. Раби, захоплені кримськими загонами в Польсько-Литовській державі, в Московії, на Північному Кавказі продавалися переважно в мусульманські країни Передньої Азії. Після великих набігів на Русь в 1521 і в 1571 в рабство були продані до 100 тисяч полонених. Великий центр работоргівлі знаходився в Астраханському ханстві, де продавалися раби, захоплені ногайцями і Казанським ханством. Значна частина рабів, захоплених кочівниками, продавалася в Османську Туреччину. З рабів поповнювалася яничарська гвардія і султанська адміністрація.
Крім того, в Османську імперію потрапляли африканські раби, переправлені до центрів арабської работоргівлі (як, наприклад, Фес) або у портові міста Абісинії по транссахарських торгових шляхах.
Картина С. В. Іванова «Торг у країні східних слов'ян». Работоргівля в Західній Європі існувала на всьому протязі Середніх століть, зокрема нею займалися скандинавські вікінги і італійські купці. Генуезці і венеційці, що володіли торговими факторіями на Чорному та Азовському морях, купували рабів (слов'ян, тюрків, черкесів) і продавали їх у країни Середземномор'я, як мусульманські, так і християнські. Слов'янські раби відзначаються в XIV столітті в нотаріальних актах деяких італійських і південнофранцузских міст (Руссільон).
Європа та Америка