І́нгрід Ту́лін (; 27 січня 1926, Соллефтео, Швеція — 7 січня 2004, Стокгольм, Швеція) — шведська акторка театру і кіно, режисерка, сценаристка.

Біографія Інгрід Тулін народилася 27 січня 1926 в сім'ї рибалки (батько — Адам Тулін, мати — Нанна Ларссон) в місті Соллефтео (лен Вестерноррланд, провінція Онгерманланд, Північна Швеція). У юнацькі роки займалася балетом, а в 1948 році закінчила акторську школу при Стокгольмському королівському драматичному театрі.

Від середини 1950-х років грала в театрі, де виконала багато різнопланових ролей класичного й сучасного репертуару. Примітна робота Тулін у «Пер Ґюнті» Генріка Ібсена, поставленому Інгмаром Бергманом в стокгольмському «Драмматені», а також їхні спільні роботи в театрі міста Мальме.

У кіно Інгрід Тулін дебютувала в 1948 році. Серед ранніх її кіноробіт варта уваги роль у фільмі «Суддя» класика шведського кіно Альфа Шеберґа. У 1950-1980-х роках зіграла головні та другорядні ролі більш ніж у 70-ти кіно- і телефільмах найрізноманітніших жанрів: від мелодрам до фільмів жахів. Знімалася, окрім Швеції, також у США, Данії, Італії, Франції.

Працювала з такими режисерами, як Лукіно Вісконті, Альфом Шеберґом, Гансом Абрамсоном, Джуліано Монтальдо, Оке Обергом, Рольфом Гасбергом, Шелдоном Рейнольдсом, Інгве Гамлін, Тоні де Грегоріо, Мауро Болоньїні, Аленом Рене, Вільготом Шеманом, П'єром Граньє-Дефером, Марко Феррері, Франко Джиральді, Ніколя Гесснером та іншими.

Особливе місце в творчій кар'єрі акторки займають роботи в авторському кінематографі шведського режисера Інгмара Бергмана, у якого вона, починаючи з 1957-го по 1983 рік, знялася у дев'яти фільмах. У 1957 році Бергман запрошує Тулін на центральну жіночу роль у стрічці «Сунична галявина», де акторка створила образ Маріанни Борг — невістки головного героя, літнього професора Борга, який відчував наближення смерті. Подальша спільна робота Бергмана і Тулін пов'язана з фільмами «Біля витоків життя», «Особа», «Причастя», «Мовчання», «Ритуал», «Шепоти та крики», та пізніше «Після репетиції». У фільмах Бергмана Ігрід Тулін розробляє серію складних жіночих характерів: самознищувальних і ментально роздвоєних, які оголюють протиріччя свідомого і емоційного, холодного раціоналізму та вируючих внутрішніх пристрастей. У кінострічках знаменитого режисера Тулін дістаються трагічно-фатальні, але, водночас, дуже людські й ранимі образи. Сам Бергман у книзі «Картини» так описував одного з її персонажів: Жінка Тея (Інгрід Тулін), як мені представляється — напівсвідома спроба відзеркалити мою власну інтуїцію. У неї немає обличчя, вона не знає, скільки їй років, вона поступлива, відчуває потребу подобатися. Схильна до раптових імпульсів, спілкується з богом, ангелами і демонами, вірить, що вона свята, намагається симулювати стигматизацію, чутлива до межі, навіть дотик одягу до шкіри іноді викликає у неї біль. Вона не несе в собі ні творчого, ні деструктивного початку. Вона — параболічна антена для прийому таємничих сигналів потойбічних передавачів.

Участь у ключових кінороботах Бергмана робить Інгрід Тулін однією з найбільше інтригуючих зірок європейського інтелектуального кінематографу. У 1958 році на 11-му Каннському міжнародному кінофестивалі, спільно з Евою Дальбек, Бібі Андерссон та Барброй Юрт аф Урнес, акторка була відзначена Призу за найкраще виконання жіночої ролі у фільмі «На порозі життя».

У 1970-і роки «бергманівський» період у творчості та житті Інгрід Тулін змінюється «італійським». Оселившись у цій країні, акторка значно розширює свій творчий діапазон, знімаючись у знаменитих, а іноді і досить скандальних режисерів. У ці роки Тулін, залишаючись вірною європейському інтелектуальному кінематографу, звертається до ігрових комерційних стрічок, у тому числі брутально-еротичних, таким, як стрічка Тінто Брасса «Салон Кітті».

Наприкінці 1980-х років, вже шістдесятирічною, Тулін знімається у фільмі Марко Феррері «Будинок посмішок», де її героїня на схилі віку переживає несподіване любовне захоплення. Після цього фільму Інгрід Тулін остаточно відходить від акторської діяльності.

У 1965 році акторка дебютує якості режисер. У співавторстві з А. Едваллом вона знімає короткометражну стрічку «Молитва». Потім, у 1978-му, спільно з Е. Джозефсоном і С. Нюквістом, Тулін ставить повнометражну стрічку «Один і один», в якій паралельно грає головну роль. У 1982 на екрани виходить самостійна стрічка Тулін «Розколоте небо», заснована на спогадах акторки про своє дитинство в провінційному шведському містечку.

У 1980 році Інгрід Тулін очолювала міжнародне журі Міжнародного кінофестивалю в Західному Берліні.

Особисте життя Інгрід Тулін була двічі одружена. Спочатку (з 1952 по 1955 роки) зі шведським театральним режисером і сценографом , а пізніше, впродовж 33 років (з 1956 по 1989 роки) з Гаррі Шайном, кінокритиком, засновником і директором Шведського інституту кінематографії.

Останні роки життя акторка провела в Римі.Ingrid Thulin (1926—2004) — на сайті Find A Grave Memorial Повернутися на батьківщину її змусила затяжна хвороба, яка в результаті забрала її життя. У Стокгольмі, незадовго до свого 78-річчя Інгрід Тулін померла від раку.

Фільмографія Акторка

Режисерка, сценаристка

Рік Назва українською Оригінальна назва Режисер Сценарист Hängivelse || || |- ||| || Один і один || En och en Розколоте небо ''Brusten himmel

Визнання

Нагороди та номінації Інгрід ТулінРікКатегоріяФільмРезультат Найкраща жіноча рольБіля витоків життя Гран-прі критиків найкращій акторціСунична галявина (Італія)Найкраща акторкаБіля витоків життя Найкраща акторкаМовчання Приз «Лачено д'Оро» найкращій акторціНічні ігри Найкраща акторкаЗагибель богів Найкраща акторка другого плануШепоти та крики Спеціальний ДавидШепоти та крики Найкраща акторкаБудинок посмішок «Срібний Г'юго» за найкращий перший художній фільмРозколоте небо

Примітки

Джерела

В. И. Бородулин. Всемирный биографический энциклопедический словарь. — Москва, Большая Российская энциклопедия, 1998

Посилання