Еялет Сідон (Сайда) або пашалик Акка () — адміністративно-територіальна одиниця Османської імперії. Існував у 1614—1615 та 1660—1864 роках. Утворився з частини еялету Дамаск (на теперішніх землях Лівану та Ізраїлю). У 1861 році з санджаків еялету утворився мутасаррифат Гірського Лівану, а 1864 році решту було доєднано до вілаєту Сирія.

Історія Після перемоги над мамлюками в битві при Мардж Дабік 1516 року місто Сідон увійшло до складу Османської імперії. Згодом воно отримало статус санджаку у складі Дамаскського бейлербейства. У 1585 році планувалося утворити самостійне бейлербейство Сідон, втім цьому завадив спротив місцевих феодалів, а особливо емірату аль-Шуфа. У 1614 році після повалення правителя останнього Фахр аль-Діна II оголошено про створення Сідонського еялету. Втім у 1615 році він припинив своє існування, внаслідок відновлення прав аль-Шуфи.

Лише у 1660 році еялет було відновлено. Його територія була досить обмеженою. До складу увійшов васалий емірат аль-Шуфа, де правила династія Маанідів. Першим адміністративним центром стало місто Цфат. Але того ж року перенесено до міста Сідон. Деякий час посаду паші обіймали представники Маанідів. У 1658—1667 роках еялет суттєво постраждав під час Друзької війни за владу. після цього керування провінцією перебрали турецькі чиновники. З 1740 року починається боротьба між шиїтами роду хамада та сунітами Шіхабами (емірами в Лівані). Згодом до протистояння долучився рід Зейнабі.

У 1750 році санджак Акка став центром самостійних володінь Захір аль-Умара, який у 1771 році оволодів усім еялетом Сідон, а невдовзі й еялетом Дамаск. Цьому сприяли поразки османського війська та флоту у війні з Російською імперією. Було укладено союз з Росією та Алі-беєм, що захопив владу в Єгипті. Після завершення війни з Російською імперією та приборкання єгипетських мамлюків війська Османської держави у 1775 році розбили Захір аль-Умара, а його незалежну державу ліквідували. Слідом за цим відновлено кордони еялетів Сідон та Дамаск.

У 1775 році адміністративний центр провінції перенесено до Акки. У 1799 році під час єгипетської кампанії Наполеона Бонапарта еялет стає важливою опорою османів у Палестині, особливо запеклий спротив чинила залога Акки. завдяки цьому було врятовано Дамаск, а французи відступили до Єгипту.

У 1832 році під час османо-єгипетської війни війська Ібрагім-паші захопили Акку та весь еялет. Останній за умовами Кютахійського мирного договору 1833 року еялет Сідон (Акка) увійшов до складу держави Мухаммеда Алі. Лише у 1840 році внаслідок підтримки з боку Великої Британії, Пруссії, Австрії, Росії османській імперії вдалося повернути владу в провінції. 1841 року адміністративний центр перенесено до Бейрута.

Втім вже у 1841 році проти османської адміністрації повстали друзи. Після цього влада султанів у Гірському Лівані була не надто міцною, весь час тривали конфлікти між мусульманами і християнами. У 1842 році за пропозицією впливового австрійського дипломата Клемента фон Меттерніха султан Абдул-Меджид I наказав розділити Гірський Ліван на 2 каймаканства: друзьке (на півдні) та маронітське (на півночі).

Але зрештою це призвело до різанини християн у 1860 року. Внаслідок цього відбулося французьке втручання у справи християн на Близькому Сході. Війська Франції зайняли Бейрут. У 1861 році створено автономний санджак (мутасаррифат) Гірського Лівану. У 1864 році рештки Сідонського еялету приєднано до Сирійського вілаєту.

Структура У 1660 року складався з 2 санджаків: Сідон (Бейрут) і Сафад.

У 1841 році кількість санджаків збільшено до 7: Бейрут, Акка, Сідон, Тір, Наблус, Назарет, Тиверіада.

Національно-релігійний склад Переважали араби-суніти. Втім також були представлені друзи, мароніти, інші представники християнських конфесій, юдей.

Економіка Наявність в еялеті значних портів — Бейрута, Сідона, Акки — сприяло розвитку посередницької торгівлі. У 1758 році невеличке поселення Хайфа перетворено на значний порт. З кінця XVIII ст. завдяки встановленню прямих торговельних зв'язків є Європою (насамперед Францією) починається піднесення економіки еялету. Через порти османської провінції ввозиться індиго, кава та цукор з островів в Вест-Індії, тканини, метали, папір. Вивозилися бавовна, шовк, тканини з них, марена, фрукти, тютюн, мило. Обсяг торгівлі через порти еялети коливався від 900 до 4 млн франків на рік (знижувався у зв'язку з війнами). При цьому імпорт переважав експорт.

У XIX ст. розвинулася торгівля між портами османської імперії, налагоджено зв'язки Сідона, Акки, Хайфи та Бейрута з Салоніками, Олександрією, Дамієттою, Стамбулом, Хіосом.

Паші Абідін Паша (1685) Каваноз Ахмед Паша (1691/92 — 1694/95) Ель-Мір Віссам бен Авад (1698—1700) Кублн Паша аль-Матарджі (1700—1703) Арслан Паша аль-Матарджи (1703—1706) Башир Паша аль-Матарджи (1706—1712) Утман Паша Абу Тавк (1712—1715) Башир Паша аль-Матарджи (1715—1717) Утман Паша Абу Тавк (1717—1718) Генч Ахмед Паша (1716—1718) Дамат Хафіз Ахмед Паша (1722—1723/1724) Ахмед Паша Абу Таук (1723—1725) Умман Паша Абу Тавк (1725—1726) Абдулла Паша Кепрюлю (1726—1728) Сулейман Паша аль-Азм (1728—1730) Ахмед Паша Абу Тавк (1730—1734) Сааведдін Паша аль-Азм (1734—1737) Ібрагім Паша аль-Азм (1737—1741) Асад Паша аль-Азм (1741—1742) Якуб Паша (1742) Ібрагім Паша аль-Азм (1742—1744) Сааддін Паша аль-Азм (1744—1748) Утман Паша аль-Мухассіл (1748—1750) Мустафа-паша аль-Кавлас (1750—1752) Сааведдін Паша аль-Азм (1752—1753) Мустафа-паша аль-Кавлас (1754—1755) Мустафа Паша аль-Азм (1755—1756) Сааведдін Паша аль-Азм (1756—1759) Нуман Паша (1760—1763) Мухаммед Паша аль-Азм (1763—1770) Дервіш Паша аль-Курдж (1770—1771) Захір аль-Умар (1771—1775) Джеззар Паша (1775—1804) Сулейман Паша аль-Аділ (1804—1819) Башир Шіхаб (1819), також емір Лівану Абдулла Паша (1820—1822) Дервіш Мехмед Паша (1822) Мустафа-паша (1822—1823) Абдулла Паша (1823—1832) єгипетське правління (1832—1840) Кесе Ахмед Зекерія Паша (1840—1841) Хасекі Мехмед Селім Паша (1841) Ізет Ахмед Паша (1841—1842) Мустафа-паша (1842) Селім Паша (1842) Омар Паша (1842) Асад Мехмед Мухліс Паша (1842—1845) Йозгатлі Мехмед Векіхі Паша (1845—1846) Мюхендіс Мехмед Каміл Паша (1846—1847) Мустафа Шерифі Паша (1847—1848) Саліх Вамік Паша (1848—1851) Пепе Мехмед Емін Паша (1851—1852) Саліх Вамік Паша (1852—1855) Махмуд Недім Паша (1855) Саліх Вамік Паша (1855—1857) Арнауд Мехмед Куршид Паша (1857—1860) Фуад-паша (1860 р. — 1861.) французька окупація (1860—1861) Кайсерілі Ахмед Паша (1860—1863) Мехмед Кабулі Паша (1863—1864) Мехмед Куршид Паша (1864—1865)

Джерела Joudah, Ahmad Hasan. Revolt in Palestine in the Eighteenth Century: The Era of Shaykh Zahir Al-ʻUmar. (1986) Kingston Press Robert Mantran (dir.), Histoire de l'Empire ottoman, Fayard, 1989, 814 p. Abu-Husayn, Abdul-Rahim (1992). «Problems in the Ottoman Administration in Syria During the 16th and 17th Centuries: The Case of the Sanjak of Sidon-Beirut». International Journal of Middle East Studies 24 (04): 665—675 Winter, Stefan (2010-04-30). The Shiites of Lebanon under Ottoman rule, 1516—1788. Cambridge University Press. p. 120. ISBN 978-0-521-76584-8.