Когніти́вно-поведінко́ва терапі́я (КПТ)Іноді їх називають когнітивно-поведінковими психотерапіями. або когніти́вно-біхевіора́льна терапі́я — це комплекс методів лікування психічних розладів (включаючи залежності, психози, депресію та тривожні розлади), що базуються на використанні знань, отриманих з наукової психології. Ці методи лікування дотримуються відносно стандартизованих протоколів. Вони часто оцінюють прогрес пацієнта протягом усього процесу терапії та використовують принципи доказової медицини.
Особливістю КПТ є те, що вона спрямована на подолання труднощів пацієнта «тут і зараз» за допомогою практичних вправ, орієнтованих на спостережувані симптоми, що проявляються через поведінку. Керівництво терапевта спрямоване на втручання в психічні процеси, також знані як когнітивні процеси, свідомі чи несвідомі, які, як вважається, лежать в основі емоцій та їх розладів. Стандартизація практик КПТ сприяла визнанню їхньої ефективності завдяки відтворюваності, що є вимогою наукового підходу. КПТ особливо рекомендується при тривожних розладах (включаючи фобії) і залежностях.
В історії клінічної психології поведінкова та когнітивна течії виникли одночасно в середині 20-го століття. Поведінкові підходи спочатку були спрямовані на модифікацію поведінки, тоді як когнітивні підходи зосереджувалися на переконаннях, репрезентаціях та процесах їх побудови. Ці дві течії іноді конкурували між собою. Однак, починаючи з 1980-х років, історичний розрив між біхевіоризмом і когнітивізмом поступово зменшується в терапевтичній практиці.
Історія
Когнітивний підхід: Вплив стоїцизму Деякі автори демонструють зв'язок між ідеями філософів-стоїків та постулатами когнітивного підходу.Le stoïcisme comme précurseur épistémologique de la thérapie cognitive - Michaël Pichat, Anne Ray, Marie-Carmen Castillo - PSN février 2012 - Pages 65 -76Thérapies cognitives et philosophie stoïcienne - PSN - Bernard Granger - May 2003, Volume 1, Issue 3, p. 26-30Pichat, M. (2013) La psychologie stoïcienne, Paris, L'Harmatthan
Так, філософ-стоїк Епіктет у своєму «Енхірідіоні» вчить, що «не речі турбують розум людей, а інтерпретації, які вони дають їм».Manuel d'Épictète – fragment V : Ce qui seul peut nous troubler, ce sont nos opinions - Extrait « Ce qui trouble les hommes, ce ne sont pas les choses, mais les opinions qu'ils en ont. Par exemple, la mort n'est point un mal, car, si elle en était un, elle aurait paru telle à Socrate ; mais l'opinion qu'on a que la mort est un mal, voilà le mal. Lors donc que nous sommes contrariés, troublés ou tristes, n'en accusons point d'autres que nous-mêmes, c'est-à-dire nos opinions » За його словами, ми повинні визначити, що є причиною наших проблем, і змінити наші інтерпретації.Manuel d'Épictète - « Ainsi donc, à toute idée pénible, prends soin de dire : "Tu es idée, et tu n'es pas du tout ce que tu représentes." Examine-la, et juge-la selon les règles dont tu disposes. » Щоб закріпити ці нові інтерпретації, він радить нам піддавати себе впливу того, що є причиною наших проблем, і усвідомлювати їх за допомогою різних щоденних повторюваних вправ. Слідуючи цій логіці, імператор і філософ-стоїк Марк Аврелій у своїх «Медитаціях» записує для себе роздуми й вправи, які він повинен виконувати, щоб досягти стану спокою.
Цей принцип лежить в основі когнітивно-психологічного підходу в консультуванні, як його визначив Альберт Елліс, черпаючи натхнення зі стоїцизму.
За словами Бернарда Грейнджера, хоча аналогії зі стоїцизмом глибокі, особливо з точки зору раціональності, «не слід ставати жертвою ретроспективної ілюзії й не помічати численних точок розбіжності між стоїчною школою і когнітивною терапією. Однією з головних відмінностей є, мабуть, те, що когнітивна терапія має тенденцію бути більш нормативною».
Від біхевіоризму до терапії На початку 20-го століття знаменитий експеримент Івана Павлова з класичного обумовлення дав початок біхевіористському напрямку в науковій психології. Якщо спочатку нейтральний стимул, такий як звук дзвоника, пред'являється безпосередньо перед тим, як дати собаці їжу, і повторюється кілька разів, у собаки зрештою починає виділятися слина при одному лише звуці, ще до того, як з'являється їжа; це і є обумовленість. Однак, якщо згодом звук подається кілька разів без їжі, слиновиділення більше не відбувається; це «згасання». Ці явища, які спочатку спостерігалися у тварин, були відтворені на людях. 1920 року Джон Ватсон викликав фобію у дитини, спираючись на цю теорію обумовлення. Ці дослідження продемонстрували намір забезпечити емпіричну основу для теорій і, відповідно, для клінічного підходу в психотерапії шляхом експериментів як на людях, так і, за необхідності, на тваринах.
У 1924 році провела перший експеримент з поведінкової терапії. Вона поступово показувала дітям об'єкт, який викликав у них страх, винагороджуючи їх за це, і показувала їм інших дітей, які не боялися. Ця початкова поведінкова терапія була представлена як науковий експеримент. 1953 року Річард Соломон () формалізував концепцію експозиції, продемонструвавши на собаках, що якщо експозиція досить тривала, фобія зникає.
У 1952 році , досліджуючи тривожність, запровадив метод лікування, знаний як «систематична десенсибілізація». В основі цього методу лежить принцип реципрокного гальмування, який передбачає викликання психологічного стану, несумісного з тривожним станом під час контакту з фобічним об'єктом. Вольпе черпав натхнення з ранніх експериментів, таких як давання їжі котам, яких раніше викликали тривогу через попереднє обумовлювання. Також у 1953 році Беррус Скіннер поклав оперантне обумовлювання в основу своєї роботи, показавши, як індивіди набувають свою поведінку, обираючи те, що є для них позитивним. Він спробував застосувати це розуміння до освіти.
Поява нових підходів Одночасно, між 1950-ми та 1960-ми роками, почали з'являтися нові терапевтичні підходи. Попри певні успіхи в лікуванні неврозів, інші розлади, такі як депресія, виявилися стійкішими до поведінково орієнтованих методів терапії. Альтернативні підходи, зокрема американців Альберта Елліса та Аарона Бека, вирізнялися тим, що використовували поняття, які раніше вважалися занадто «менталістичними», такі як переконання або емоції« Remarquons qu'il s'agit de psychiatres transfuges de la psychanalyse mais qui, bien que déçus par celle-ci, sont attirés par l'étude des activités psychiques internes et non pas les processus de conditionnement » p. 39 (B.Samuel-Lajeunesse, Ch. Mirabel-Sarron, L.Vera, F.Mehran et Coll, Manuel de thérapie comportementale et cognitive, 1998, p. 41). - Бек згодом створив опитувальник для вимірювання депресії, який використовується і сьогодні, - опитувальник депресії Бека. Дарма що науковий ажіотаж навколо когнітивної революції, клінічні основи цих підходів більше нагадували пошук «третього шляху» між біхевіоризмом і психоаналізом, ніж нові парадигми лабораторної когнітивної психології.
Раціональна терапія, розроблена Альбертом Еллісом з 1953 року, пізніше названа «раціональною емоційною терапією», черпає натхнення зі стоїчної філософії. Вона частково ґрунтується на ідеї, що психологічні розлади відображають дисфункцію мислення або сприйняття світу через помилкові переконання. Тому ця терапія фокусується на сьогоденні, прагнучи змінити мислення, емоційні реакції та поведінку за допомогою розумових вправ і раціоналізації. Замість того, щоб заглиблюватися в минуле, щоб зрозуміти походження розладу, терапія спрямована на зміну цих аспектів. Раціональна емоційна теорія вважається найбільш ранньою формою рішучої когнітивно-поведінкової терапії.
Під впливом Альберта Елліса психіатр Аарон Бек, також незадоволений психоаналізом, розробив власний терапевтичний підхід. На початку 1960-х років зосередившись на депресії, а згодом поширившись на тривожні розлади, Бек ввів термін «когнітивна терапія», посилаючись на концепцію пізнання, що означає психічні процеси, за допомогою яких люди обробляють інформацію у своєму повсякденному житті. Когнітивна терапія чітко відрізнялася від поведінкових методів, оскільки майже повністю зосереджувалася на ментальних процесах, зокрема на тому, що Бек назвав «схемами». Ці ментальні схеми (автоматичні думки, внутрішні монологи) є мішенями, на які терапевт прагне вплинути разом з пацієнтом.
Когнітивно-поведінковий синтез У 1961 році Альберт Бандура продемонстрував, що якщо 2,5-річні діти бачили, як дорослі погано поводяться з лялькою, а потім ці дорослі йдуть, діти імітують цю агресивну поведінку. Імітація спрацьовувала, навіть якщо поведінка, яку імітували, не спостерігалася безпосередньо, а лише знімалася на відео.
У 1965 році Теодоро Айлон і Натан Азрін розробили жетонну терапію (з використанням винагород) для хворих на шизофренію. Хоча цей метод не міг вилікувати психоз, він дозволяв навчити пацієнтів виконувати прості завдання, щоб полегшити їхні страждання, враховуючи ступінь їхньої маревної поведінки, наприклад, одягатися чи прибирати у своїй кімнаті. Така економіка жетонів була широко впроваджена в державній психіатричній лікарні Камарілло в Каліфорнії. Жетони «використовувалися як валюта в різних місцях: пекарні, продуктовому магазині, кафетерії [...] Також були створені кредитні картки, завантажені жетонами». Психологу Реймонду Ульмеру () було доручено розробити цю високоінноваційну програму. Він працював заступником директора Програми модифікації поведінки з 1969 по 1972 рік у лікарні Камарілло.Raymond A. Ulmer, On the development of a token economy mental hospital treatment., Halsted Press, 1976, 234 p., page 21 У програмі, яка тривала п'ять років у Камарілло, були задіяні психіатр на повну ставку, психолог на повну ставку, двадцять медсестер і соціальний працівник на неповну ставку, порівняно з двома роками в більшості інших лікарень, що впроваджували токенову економіку в той самий період. Однак цього було недостатньо, щоб впоратися з організаційними та логістичними проблемами. Щоб заручитися підтримкою та ентузіазмом медперсоналу, Теодоро Айлон і Натан Азрін запропонували позитивне підкріплення у вигляді підвищення заробітної плати або скорочення робочого часу.Teodoro Ayllon, Nathan Azrin, The token economy: a motivational system for therapy and rehabilitation, Meredith Corporation, 1968 Через нестачу персоналу колишні пацієнти були «завербовані» для допомоги новим учасникам програми. За словами психіатра Роберта Лібермана (), «навчання персоналу послідовно займати належну позицію по відношенню до пацієнтів іноді вимагало нездоланних зусиль».Robert Paul Liberman, « Images in Psychiatry: The Token Economy », American Journal of Psychiatry 157:9, septembre 2000 Ульмер також застерігав від покарань, які іноді посилювали поведінку, призначену для покарання, посилаючись на випадок пацієнта, який, як повідомлялося, став кричати ще голосніше після того, як його покарали за крик. Однак використання рівних помічників створило проблему: в обмін на додаткові винагороди (окремі палати, привілеї на більш раннє звільнення тощо) пацієнти, які досконально засвоїли правила програми, повідомляли про складніших пацієнтів. Це призводило до виникнення системи інформаторів, створювало напруженість серед пацієнтів, що не сприяло спокою та психосоціальній реабілітації.Robert Liberman, « A view of behavior modification projects in California », Behavior Research and Therapy 6: 331-341, 1968
У 1970 році Маркс, який розрізняв прості та соціальні фобії, теоретично обґрунтував концепцію занурення: ідея полягала в тому, щоб безпосередньо зіштовхувати пацієнта зі все більш жахливими ситуаціями для усунення тривоги, а не поступово викривати їх.
До 1980-х років раціональна емоційна терапія Елліса і особливо когнітивна терапія Бека набули популярності в клінічній психології і стали фундаментальними теоретичними основами в клінічних дослідженнях. Однак поведінкові методи, з якими вони часто стикалися в клінічних випробуваннях, поступово злилися з цими переважно когнітивними підходами, породивши справжні «когнітивно-поведінкові терапії», націлені на такі стани, як панічний розлад.