Ферма́н, або фірма́н, — указ падишаха, виданий відповідно до рішення імперського Дивану або ради при великому візирові. Для набуття ферманом юридичної сили на ньому виписувалася султанська тугра.
Слово «ферман» походить від перського «fermān» (), що означає «наказ, повеління, воля правителя». Його почали використовувати ще в доісламські часи Хулагуїди, а пізніше і слово, і поняття були запозичені Османами.
В Османській імперії виготовленням ферману займалися кілька відомств одночасно. Накази з фінансових питань виходили з канцелярії головного скарбничого, з решти питань — з канцелярії міністра іноземних справ .
У XIX ст. для цього класу документів замість слова «ферман» почали послуговуватися терміном «іраде». Першим ферманом в Османській імперії вважається установчий документ вакфу Османа I Ґазі за 1324 рік, а останнім — наказ Мехмеда VI Вагідеддіна у 1922 році. В Україні зберігається факсиміле листа Мехмеда IV до Богдана Хмельницького, який деякі дослідники називають ферманом, хоча наукова дискусія з цього питання триває.
Історія
Слово «ферман» походить від перського слова «fermān» (), яке означає «наказ, повеління, воля правителя». Українські дослідники так представляють цей термін: султанський указ (Галенко), наказ султана турецького (Туранли), султанський едикт, указ (Кульчинський), заповідь, наказ височайшого рангу, височайша заповідь (Середа).
На позначення волі найвищого володаря слово «ферман» використовували ще в доісламські часи Хулагуїди, а вже пізніше воно увійшло до вжитку Османів. Великі сельджуки, Анатолійські сельджуки та рідко мамлюки замість терміну «ферман» послуговувалися словом «тевкі» (від ар. «підписувати»). Хулагуїди, Тімуріди, Кара-Коюнлу, Ак-Коюнлу, Золота Орда та Кримське ханство використовували слово монгольського походження — «ярлик». Сельджуки та рідко Османи в перші роки існування Османської держави також уживали слово «перване» (від перс. «провідник, вісник») як на означення ферману, так і в значенні «меншур» (від ар. «публікувати, поширювати») — спеціальний берат на призначення вищих чинів держави.
У XIX ст. в період танзимату фермани випускалися з важливих державних питань імперським секретаріатом, який називався . Крім того, сам термін «ферман» з часом вийшов з ужитку і був замінений на «іраде» (або «іраде-і сенійє») — воля, наказ. Перехід від одного документа до іншого відбувався поступово, існує консенсус, що іраде почали активно використовувати наприкінці періоду правління Махмуда II після 1834 року.
Першим ферманом в Османській імперії вважається установчий документ вакфу Османа I Ґазі за 1324 рік, а останнім — наказ Мехмеда VI Вагідеддіна у 1922 році
Бюрократична процедура Фермани були частиною світського законодавства Османської імперії. З часом вони накопичувалися та збиралися в кодекси. Видавати фермани було особистим правом падишаха. Новий султан після джюлусу міг на власний розсуд або підтвердити попередні фермани, або скасувати й ухвалити замість них інші норми. Для законодавчих ферманів не було потрібне схвалення шейхюльіслама, хоча іноді з таких питань, як оголошення війни чи заборона друкарства, султани зверталися до шейхюльіслама за фетвою.
В Османській бюрократичній системі не було єдиного органа, який відповідав за підготовку ферманів. Їх могли писати різні відомства залежно від тематики указу. Якщо йшлося про фінансові питання, то документ готувався скарбничими писарями. В інших випадках за підготовку ферманів відповідало відомство держсекретаря — , яке займалося адміністративними та юридичними питаннями, як за світськими законами, так і за законами шаріату.
Фермани видавалися як зі стратегічних політичних питань, на кшталт підготовки до походу, реорганізації армії чи запровадження нових монет, так і щодо організації суспільного ладу: регуляції норм одягу для населення, дозволу чи заборони відбудови церков, надання ліценцій на торгівлю і визначення загальних дій у надзвичайних ситуаціях. Так, у XVI ст. епідемія чуми значно зменшила населення Стамбула, звичні заходи не допомагали, тому 1592 року під час чергової хвилі султанським ферманом був розповсюджений наказ про загальну молитву на . 10 вересня на площі зібралися державні мужі, улеми, шейхи та містяни, всі разом молилися за порятунок від чуми та якнайшвидше одужання хворих. За свідченням османського історика , чума після цього відступила. Якщо раніше реєструвалося близько 350 смертей щоденно, то після загальної молитви це число зменшилося до 100. Також у регіони, з яких часто надходили скарги до центру, надсилалися «фермани справедливості» (), які фактично виносили догану провінційному очільнику та мали на меті покласти край свавіллю місцевої адміністрації.
Підготовка Робота над ферманом починалася з чернетки. Лише в рідкісних випадках, якщо документ був таємним, то писати ферман міг сам реїсулькюттаб одразу начисто. Якщо указ не містив нічого секретного, то його передавали звичайному писареві держсекретаріату. Підготовану ним чернетку перевіряв головний писар. Якщо документ вимагав значної кількості копій, то писарі писали їх одночасно під диктовку начальника.
Після того, як писар переписував чернетку начисто, на звороті він указував свій псевдонім. Головний писар перевіряв документ і ставив на ньому відповідні позначки. Наступним чернетку переглядав реїсулькюттаб, підписував зворот і ставив на фермані свій спеціальний знак ресід. Документи без цього знака вважалися підробками. Для ферманів фінансового відомства до XVI ст. на звороті ферману вимагалися розкидисті підписи трьох головних дефтердарів: румелійського, анатолійського та стамбульського. Після XVI ст. підпис мав ставити лише дефтердар Румелії, авторитет якого зріс і який став вважатися головним дефтердаром.
Якщо ферманові хотіли надати додаткової ваги, то чистовик після всіх завірень направляли султанові, який дописував на ньому власною рукою «Виконати, як звелено» (осман. трансліт. mûcebince amel oluna). Для набуття ферманом юридичної сили на ньому мала з'явитися тугра, яку виписував спеціальний службовець — . У надзвичайних ситуаціях оформлення ферману могло починатися у зворотному порядку. Коли великий візир рушав у похід, він отримував у дорогу чисті аркуші з уже виписаною тугрою. Під час походу ці аркуші використовувалися для виготовлення ферманів. Також такі чисті аркуші з тугрою залишали намісникові в столиці, коли султан її покидав на певний час.
Для архівування текст ферману записувався до підшивок-дефтерів, які називалися (зошити для записів у хронологічному порядку всіх ферманів і бератів, ухвалених імперським Диваном) або ахкям дефтері (зошити, в які записувалися здебільшого фермани з фінансових питань). Якщо згодом виникала потреба в копії ферману, текст копіювався саме з цих дефтерів. З 1788 до 1888 року таємні накази підшивали в окремий вид дефтерів — мюхімме-і мектум (від ар. «приховувати, тримати в таємниці», зошити для таємних рішень).
У XIX ст. процедура виготовлення султанських указів змінилася. Місце використовуваного раніше ферману почало займати іраде. Найперший відомий нині приклад іраде написаний Махмудом II та датується 22 червня 1831 року. Система іраде, процедура запитів та ухвалення рішень про іраде викристалізувалися за правління онука Махмуда II Абдул-Гаміда II. Він під час свого правління прагнув створити централізований державний апарат і замкнути всі процеси на палаці. Провінційним очільникам надсилали нагадування, що вони мають направляти свої запити до палацу, а не до Баб-і-Алі (уряду). У результаті такого переформатування потік кореспонденції до палацу й кількість запитів, які потребували указів султана, зросли, через що і кількість секретарів-писарів стрімко виросла від 4 до 35, вони працювали цілодобово дванадцятигодинними змінами.
Писарі за день обробляли всі запити, які надходили до палацу, нумерували їх, записували короткий зміст до спеціального зошита і в кінці дня подавали на розгляд султанові. Той переглядав ці вижимки та позначав навпроти записів у зошиті своє рішення. Для цього Падишах використовував короткі нотатки:
س — s — sualli («суаллі») — маю запитання щодо запиту; ج — c — cevaplı («джевапли») — маю окрему думку з цього питання.
На запити з такими позначками схвальне іраде не видавалося.
م — m — mucebince («муджебіндже») — задовольнити запит; reyli — reyli mucebince («рейлі муджебіндже») — запит задовольнити по суті, але є деякі деталі.
Запити з такими рішеннями отримували у відповідь схвальне іраде.
Обов'язок доставляти іраде покладався на імперських ад'ютантів. Вони отримували документ у запечатаному печаткою конверті, який мав бути переданий у руки адресатові. Адресат зламував печатку, забирав іраде і віддавав назад конверт із власним підписом на ньому як підтвердження отримання.
Дипломатичні особливості Головне у фермані — сам наказ і порядок його впровадження. В багатьох документах цього типу немає імені людини, якій адресований ферман, вказувалися лише посада та належні цій посаді за протоколом титулярні означення, а на місці імені залишали прогалину в тексті; наказ адресувався не конкретній людині, а посаді, і мав виконуватися незалежно від того, хто на цій посаді перебував. Адресатами ферманів часто було кілька осіб: кадії, бейлербеї, бейлербей і санджакбеї і т. ін., оскільки документ спонукав до координованих дій різних гілок влади з певного питання або ж вимагав однакових дій у різних адміністративних одиницях. Ферман містив наказ із певного питання, яке мало часові рамки, тому ферман вважався тимчасовим документом, який втрачав силу з джюлусом нового султана, на відміну від бератів, чинність яких у разі зміни султана зазвичай автоматично подовжувалася.
Елементи ферману Щоб документ можна було назвати ферманом, він має містити наступні елементи:
слово «ферман»; вказівку на адресата з відповідними його титулу молитвами й осанною; зазначення події, яка стала причиною для видачі ферману; наказ волі автора; роз'яснення волі; завершення тексту молитвою на щасливе виконання наказу.
Порядок компонентів у фермані
Заклик; тугра; титуляція і номенклатура; молитва; виклад; наказ; покарання чи погроза; дата; місце.
Якщо адресатом ферману була одна людина, у тексті завжди використовувалося звертання на «ти», «ви» використовувалося лише тоді, коли адресатів було декілька. Оскільки виконання ферману очікувалося якнайшвидше, до тексту указу включався пункт погрози чи покарання, в якому зазначалися наслідки зволікання або нехтування ферманомKütükoğlu, Mübahat. S., . Дату на ферманах як з фінансового відомства, так і з канцелярії Дивану, писали арабською мовою, використовуючи поряд із назвою місяців спеціальні традиційні прикметники, на кшталт «звитяжний місяць сафер» або «грандіозний місяць шабан».
Оздоблення Ферман містив безпосередню волю падишаха, тому напряму представляв його в очах того, кому цей ферман вручався. У період становлення Османської держави накази, видані султанами, хоч і мали всі елементи ферману, проте були мінімалістичними — писані чорним чорнилом і без додаткового оздоблення. Пізніше тексти ферманів стали прикрашати золотим та кольоровими чорнилами, а сам документ оздоблювати тезхібом (від ар. «золото») — східним варіантом ілюмінованого малюнка. Уперше тугру було виписано золотим чорнилом за правління Мехмеда II Фатіха, а за правління його наступника Баязида II султанську тугру в середині завитків літер стали прикрашати тезхібом. Наприкінці XVI ст. оздоблення стало виходити за рамки, окреслені формою тугри, і набуло вигонистої форми, схожої на крону кипариса (дерева життя). Наприкінці XVIII ст. в оздобленні відбувся перехід від традиційних мотивів до турецького рококо.