Генріх II Плантагенет, на прізвисько Короткий Плащ (; 5 березня 1133 — 6 липня 1189) — перший англійський король з династії Плантагенетів.

Генріх II мав титули: герцог Нормандський (1150–1189), граф Анжуйський, Турський та Менський (1151–1189), герцог Аквітанський (1152–1189), король Англії (1154–1189), суверен Ірландії (1171–1175).

Юність

Генріх II був старшим сином Жоффруа V Плантагенета, графа Анжу та Мена, й Матильди, дочки англійського короля Генріха I. Він народився 5 березня 1133 року в Ле-Мані. Дитинство Генріх провів при дворі свого батька в Анжу. Як старший син Жоффруа V Генріх був спадкоємцем Анжуйського, Менського і Турського графств. За материнською лінією він міг претендувати на престол Нормандії та Англії.

Після смерті 1135 року Генріха I, його дочка Матильда мала успадкувати англійську корону, однак престол захопив племінник померлого короля Стефан I. Це поклало початок тривалій громадянській війні в Англії між прибічниками короля Стефана та Матильди. Хоч навесні 1141 року Матильді вдалось домогтись свого обрання королевою Англії і зайняти Лондон, вже восени її війська були розбиті і влада в Англії знову перейшла до Стефана. Більш успішно розвивались воєнні дії в Нормандії: війська Жоффруа V у 1142–1144 роках захопили більшу частину герцогства, у 1144 році було взято Руан, а Жоффруа V був проголошений герцогом Нормандії. У цей період Генріх перебував разом зі своєю матір'ю в Бристолі, що слугував центром територій, які контролювали прибічники імператриці в Англії. Тут юний принц познайомився з видатним англійським вченим і мандрівником Аделардом Батським, який узяв участь в навчанні Генріха. 1144 року Генріх повернувся до Нормандії, де продовжив свою освіту під керівництвом Гільйома Конхезія, видатного французького філософа свого часу.

У 1147 році юного Генріха знову було відряджено до Англії на чолі невеликого загону анжуйських та нормандських лицарів з метою активізувати боротьбу проти Стефана Блуаського. Ця експедиція, однак, зазнала краху. За кілька місяців після висадки Генріха помер Роберт Глостерський, глава партії Матильди в Англії. Війська молодого принца зазнали поразки від армії Стефана під Криклейдом і Бартоном, й лише шляхетність короля, що сплатив його витрати на повернення в Нормандію, дозволило Генріху уникнути катастрофи й повернутись на континент. У лютому 1148 року Англію залишила й Матильда.

Нову спробу домогтись англійської корони Генріх зробив 1149 року. Він висадився у Північній Англії та увійшов у контакт з найвпливовішими прибічниками Матильди — шотландським королем Давидом I і Ранульфом де Жерноном, графом Честером. У Карлайлі Генріх був посвячений в лицарі королем Давидом I Шотландським. Однак організована спільна атака на Йорк провалилась: Стефану Блуаському вдалось за короткий час зібрати значну армію й вирушити назустріч загонам Генріха й Давида. Принц відступив у Глостершир, де упродовж осені 1149 року оборонявся від постійних набігів Євстахія IV Булонського. Єдиним успіхом Генріха став його рейд у Девон і захоплення Брідпорта. У січні 1150 року Генріх Плантагенет знову повернувся до Нормандії.

Вступ на престол Після повернення до Нормандії Генріх зіткнувся з агресією французького короля Людовика VII Молодого, свого сюзерена, який висунув претензії на Вексен і підтримав операції Євстахія Булонського в Нормандії. Воєнні дії були невдалими для анжуйців. Наприкінці 1151 року Генріх домігся перемир'я ціною поступки Людовику VII Жизором й нормандською частиною Вексену. Того ж року помер Жоффруа Плантагенет, в результаті чого Генріх став графом Анжу, Турені й Мену, а також одноосібним герцогом Нормандії.

Невдачі в Англії та Вексені на початку 1152 року вдалось компенсувати: 18 травня 1152 року Генріх уклав шлюб з Алієнор Аквітанською. Алієнор була правителькою величезного герцогства Аквітанія, що займало територію всієї південно-західної Франції від Пуату до Піренеїв й від Бордо до Оверні й кордонів Священної Римської імперії. Упродовж чотирнадцяти років Елеонора перебувала у шлюбі з французьким королем Людовиком VII, однак їхні стосунки не склались, і 21 травня 1152 року їхній шлюб було розірвано. Покинувши надто благочестивого і надто суворого короля, Елеонора за два місяці вступила в шлюб з юним герцогом Генріхом. В результаті їхнього шлюбу під владою Плантагенета виявилась практично вся західна Франція, територія за площею й населенням у кілька разів більша, ніж землі, що перебували під контролем самого французького короля. Ці території, кожна з власною правовою системою, місцевою елітою, адміністративним апаратом і традиціями, були об'єднані тільки персоною свого правителя — Генріха Плантагенета. Та незважаючи на взаємні відмінності Аквітанії, Анжу й Нормандії, комплекс цих земель був ядром того утворення, яке отримало у істориків назву «Анжуйська імперія» і яке стало панівною силою у політичному житті Західної Європи другої половини XII століття.

Придбавши великі володіння на континенті, Генріх відновив свої спроби завоювати англійську корону. До того часу позиції Стефана Блуаського істотно послабшали через конфлікт із архієпископом Кентерберійським та папою Євгенієм III. У 1153 році війська Генріха висадились в Англії. Невдовзі йому вдалось захопити Мальмсбері, забезпечивши тим самим контроль над західною частиною Середньої Англії. Потім герцог рушив через Глостер і Ковентрі на північ та зайняв Ворік, Лестер, Татбері, Дербі й Бедфорд. Після цього Генріх повернув до Темзи й вирушив на Воллінгфорд, який тримала в облозі армія короля Стефана. До того часу англійські барони переконали Стефана у необхідності компромісу. Під Воллінгфордом відбулась зустріч герцога й короля, на якій було узгоджено умови угоди. Загибель у серпні 1153 року Євстахія Булонського, старшого сина Стефана, відкрила можливості для досягнення міцного миру. За посередництва архієпископа Теобальда й Генріха Блуаського були розроблені умови Вестмінстерської угоди, що поклала край тривалій громадянській війні в Англії. Стефан визнав Генріха своїм спадкоємцем на англійському престолі, а той у свою чергу склав присягу вірності королю й гарантував недоторканність земельних володінь його сина Вільгельма. На початку 1154 року в Оксфорді англійські барони склали оммаж Генріху як спадкоємцю корони Англії. 25 жовтня 1154 року Стефан помер. На англійський престол вступив Генріх II Плантагенет.

Зовнішня політика Генріха II

Віддавши 1151 року фортецю Вексен, Генріх II після коронації став вимагати її повернення. У 1158 році французький король передав Вексен як придане своїй старшій дочці Маргариті, яка стала дружиною Генріха Молодого.

У 1157 році Генріх почав наступ на Уельс. 1158 року йому вдалось зробити правителів Уельсу своїми васалами. Але подальші спроби Генріха напряму включити Уельс до складу свого королівства зазнали краху. Після 1165 року завоювання Уельсу було відкладеноВ. В. Штокмар. Історія Англії у Середньовіччя. 2005. ISBN 5-89329-264-2.

Одразу після сходження на англійський престол Генріх II заявив (як чоловік Елеонори) про претензії на Тулузьке графство. У 1159 році він напав на Тулузу й захопив Керсійське графство. Але за підтримки Людовіка VII графу тулузькому Раймунду V вдалось відстояти своє графство.

У 1160 році Генріх II зблизився з одним із союзників за тулузькою кампанією — з графом Барселонським Рамоном Беренгаром IV. Два правителі уклали союз, а також вирішили заручити своїх малих дітей Річарда й Дульсу.

Володіючи після смерті брата Жоффруа південною Бретанню, Генріх II планував підкорити й північну частину. У 1166 році він вторгся до Бретані і змусив Конана зректись титулу герцога на користь дочки Констанції, опікуном якої став сам Генріх II. Надалі вона стане дружиною Жоффруа, третього сина Генріха II.

У 1168 році, намагаючись позбавити невдоволених аквітанських баронів (які здійснювали напади навіть на кортеж Елеонори) підтримки Парижа, Генріх вирішив заручити свого сина Річарда з Алісою, дочкою Людовіка VII. У 1177 році Генріх II купив Ла-Марське графство.

Ірландія

Генріх у 1158 році отримав у папи Адріана IV, англійця за походженням, буллу на завоювання ІрландіїЮ.Саприкін. Англійське завоювання Ірландії XII—XVII століть. 1982. Припускалось, що королем Ірландії стане молодший брат Генріха Вільгельм. Але Вільгельм невдовзі помер, та ірландський проект було відкладено. Знову актуальним він став 1166 року. Король Лейнстеру Діармайд мак Мурхада був вигнаний зі своїх володінь верховним королем Ірландії Руайдрі Ва Конхобайром. Діармайд приїхав до Аквітанії, де прохав про допомогу у Генріха II. Англійський король, заклопотаний континентальними справами, видав Діармайду грамоту, за якою той міг наймати армію. Союзником короля Лейстеру виявився Річард де Клер, який став зятем і спадкоємцем Діармайда.

У 1167–1171 роках англійські лицарі відновили Діармайда й почали боротьбу за владу над усім островом. Надмірне посилення васалів викликало занепокоєння Генріха, який планував реквізувати їхні англійські володіння. Річард де Клер запропонував стати васалом короля Генріха II як лорд Лейстеру. У 1171 році Генріха II на чолі крупного війська (240 кораблів, 500 лицарів, 400 піхотинців та лучників) прибув з Франції з армією та проголосив себе правителем Ірландії. Отримавши клятву вірності від місцевих правителів і духовенства, 17 квітня 1172 року Генріх залишив острів, щоб зустрітись із папськими легатами.

Після від'їзду Генріха II боротьба між англійцями та ірландцями тривала. Західна частина острова продовжувала чинити опір. У 1177 році королем Ірландії був проголошений син Генріха Іоанн. 25 травня 1185 року як правитель він висадився у Вотерфорді на чолі війська з 300 лицарів та кількох сотень лучників. Але похід Іоанна провалився, а його війська були розбитіЮ.Саприкін. Англійське завоювання Ірландії XII—XVII століть. 1982. стор. 13-23.

Внутрішня політика

Світські реформи Генріх II більшу частину свого правління провів у роз'їздах. Він позбавив своїх баронів права судити, закони короля були поставлені вище місцевих законів. У 1166 році було створено суд звинувачувальних присяжних. Присяжні обирались від кожної сотні (по 12 чоловік) та від кожного села (по 4 чоловіки), вони мали під присягою повідомляти шерифу й суддям про підозрілих осіб (потенційних розбійників, убивць, злодіїв). Підозрілих осіб піддавали «Божому суду»В. В. Штокмар. Історія Англії у Середньовіччя. 2005. стор. 59. ISBN 5-89329-264-2

Генріх прагнув знищити ті замки, які незаконно були створені під час громадянської війни. Для боротьби з ухиленням від військової служби, він запровадив новий податок — «щитовий збір».

Цей податок, який королю сплачували усі вільні землевласники, дозволив королю набирати наймане військо.

У 1184 році «Лісова азіза» проголошувала всі ліси королівства власністю короля.

Церковна політика