Ка́рлівка — місто в Україні, у Карлівській міській громаді Полтавського району Полтавської області. До 2020 року було центром Карлівського району.
Площа — 7915 га. Станом на початок 2025 р. на території міста зареєстровано 15 525 осіб.
Географія
Місто Карлівка розташоване на правому березі річки Орчик, на відстані приблизно 50 км від обласного центру м. Полтави. Площа штучного дзеркала 7548 га. З лівого берегу річки розкинувся Красноперівський ліс, який займає загальну площу 317 га. Нижче за течією на відстані 2,5 км розташоване селище Солона Балка, на протилежному березі — село Попівка. На території міста декілька великих ставів, з яких випливає один з витоків річки Тагамлик. Річка в цьому місці звивиста, утворює лимани, стариці та заболочені озера. Через місто пролягають автомобільні дороги , і та залізнична магістраль Полтава — , яка поділяє місто на дві частини — північну та південну, на ній розташовані станція Карлівка та зупинний пункт Магістральна.
Історія Імовірно до листопада 1708 року землі річкою Орчик, на яких пізніше почало розбудовуватися майбутнє місто Карлівка, належали судді Полтавського полку, прибічнику гетьмана Івана Мазепи — Івану Красноперичу.
Відгук про ті часи зберігся в дещо видозміненій сучасній назві лісу — Красноперівський. Документальні свідчення про наявність вже тоді на цій території будь-якого населеного пункту не відомі.
8—12 жовтня 1731 року — дата однієї з найперших, достовірних, документально підтверджених згадок про слободу Карлівку, де вона до того ж вперше фігурує під своєю сучасною назвою. Тодішній власник навколишніх земель — командуючий військами в Україні (Українським корпусом), у близькому часі Київський генерал-губернатор (іменний указ Сенату від 11 листопада 1731 р.) генерал-аншеф російської армії, віднедавна австрійський граф Іоганн-Бернгард Вейсбах, принаймні восени 1731 року, використовував свою слободу як тимчасову резиденцію (штаб-квартиру) звідкіля керував та контролював хід робіт із зведення знаменитої Української укріпленої лінії, що простяглася від Дніпра до Сіверського Дінця та мала захистити Гетьманську і Слобідську Україну від набігів татар. Є підстави саме його вважати і автором назви Карлівка.
Після смерті І.-Б. Вейсбаха 24 серпня 1735 року всіма маєтностями надалі володіла його дружина, тепер уже вдова, — графиня Вейсбах до своєї кончини 5 жовтня 1736 року.
Друга половина січня 1737 року — генерал-фельдмаршал Бурхард Крістоф Мініх отримав від імператриці Анни Іоанівни як винагороду за успішний Кримський похід 1736 року маєтності покійного І.-Б. Вейсбаха, які той одержував за службу.
З 26 лютого 1739 року відомо про факт перейменування Б.-Х. Мініхом Карлівки на Мініхполь. Нова назва проіснувала принаймні до квітня 1743 р.
Стара версія, що, на жаль, вже понад 150 років публікується в різних виданнях, та сутність якої полягає в тому, що нібито засновником та автором назви Карлівка був міфічний Карл Мініх є помилковою.
Усе свої надбання — рухоме та нерухоме майно Б.-Х. Мініх фактично повністю втратив після арешту в ніч з 24 на 25 листопада 1741 року під час державного перевороту на користь дочки Петра І — Єлизавети Петрівни. Юридично акт відчуження, у тому числі і карлівських земель, остаточно було затверджено Маніфестом від 22 січня 1742 року.
За часів І.-Б. Вейсбаха та Б.-Х. Мініха Карлівка (Мініхполь) набуває статусу адміністративно-територіального центру навколишніх земель, формується майбутній Карлівський маєток (упродовж XVIII ст. це Карлівська волость), виникають та розвиваються села Федорівка і Варварівка…
У Карлівці будується бойове укріплення для захисту від набігів татар, яке за розмірами не поступається фортецям Української укріпленої лінії (рештки цього укріплення відомі принаймні до кінця XIX ст., у деяких виданнях їх, імовірно помилково, називають руїнами палацу та рештками саду Мініха).
30 квітня 1743 року імператриця Єлизавета Петрівна іменним указом подарувала Карлівський маєток своєму фавориту Олексію Григоровичу Розумовському, який після його смерті 6 липня 1771 року успадкував молодший брат, на той час вже колишній останній гетьман України — Кирило Розумовський. Загалом сімейство Розумовських володіло Карлівськими землями близько 106 років.
11 травня 1784 року найперше відоме документальне повідомлення, що вже принаймні у 80-х роках XVIII ст. Карлівка починає називатися містечком.
9 червня 1787 року під час повернення з подорожі до Криму, по дорозі з Полтави до Костянтинограда, імператриця Катерина II зупинялася в Карлівці та мала обід.
XIX століття 24 квітня 1800 року — відповідно до «Распределительной записи имений графа Кирилла Григорьевича Разумовского между его сыновьями» четвертий син останнього Українського гетьмана — Лев Кирилович Розумовський фактично вступив у володіння (юридичні права отримав після смерті батька 3 січня 1803 року) Карлівськими землями, що він ознаменував будівництвом в тому ж році дерев'яної церкви Варваринської в селі Варварівці.
Лев Кирилович виявився найефективнішим господарником серед Розумовських. Саме за часів його діяльності було покладено початок розбудови промислових підприємств, переважно з переробки сільськогосподарської сировини. У 1808 році завдяки його зусиллями була заснована суконна мануфактура, яка в середині XIX ст. була найпродуктивнішою та найефективнішою серед подібних підприємств Полтавської губернії і добре відомою далеко за її межами.
Станом на 1817 рік у містечку Карлівці та в селах маєтку діяли: 4 винокурених заводи, восколильний завод, селітряний та цегельний заводи, а також невеликі за обсягом продукції: полотняна фабрика, пивоварня, маслобійня тощо. Ці обставини сприяли остаточному закріпленню за Карлівкою статусу містечка.
Належним чином розвивалося і сільське господарство, головною галуззю якого на той час було тваринництво, тож кількість овечих заводів було збільшено до 7 одиниць, великої рогатої худоби до 3 одиниць, діяв кінний завод…
Найперша в Карлівці лікарня почала діяти імовірно вже в перші роки XIX століття, а на плані містечка 1817 року зображено навіть цілий «Лазаретний дворъ».
За рік до кончини Льва Кириловича (помер 21 листопада 1818 року) його коштом та опікою в Карлівці було збудовано унікальну муровану 3-х престольну Успенську церкву, якій пізніше, через дуже великий приход, судилося стати єдиною на всю Полтавську єпархію 1-го класу (варварськи зруйнована всередині 1930-х років XX століття)
Після адміністративно-територіальних змін проведених у підросійській Україні, карлівський маєток, площею 91000 десятин (1 дес. = 1.0925 га), котрий в цілому збігався з сучасним районом і за підрахунками В. А. Пилипця був більший від нього на 14 %, 1802 року практично весь увійшов до складу Костянтиноградського повіту Полтавської губернії, і лише мізерна його частина відійшла до Полтавського. Варто застерегти читача, що Карлівський маєток у даному випадку був не певною адміністративно-територіальною одиницею держави, а значною латифундією (велике приватне земельне володіння). Окрім того, у даному дослідженні буде висвітлена історія виключно тих земель, які входили до складу карлівського маєтку та тих, що після підписання у 1863 р. викупних договорів перейшли від поміщика у власність селянських общин.
На середину XIX століття Карлівщина відповідала усім «стандартам» тодішньої Російської імперії. Маєток характеризувався рабським й убогим становищем селянства, застарілим технічним оснащенням, відсталими методами ведення господарства тощо Тож графиня Марія Григорівна Розумовська — тодішня власниця цієї місцини, не маючи з неї особливого зиску, а головним чином втягнувшись в борги, 24 лютого 1849 року продала свою величезну земельну ділянку разом з усіма пожитками що на ній знаходилось (в тому числі й людьми), великій княгині Олені Павлівні. Саме цю подію можна рахувати поворотною для нашого краю дореволюційного періоду.
Німкеня, велика княгиня Олена Павлівна, щоб вийти заміж за сина колишнього імператора Павла І — Михайла Романова, у вісімнадцятирічному віці переїхала жити в імперську Росію, сталося це у 1823 р. Сучасники відгукувалися про неї, як про особу навдивовижу ерудовану та освічену, яка володіє енциклопедичними знаннями у не одній галузі науки, а Микола І одного разу навіть сказав: «Олена — це вчений нашого сімейства, тож я до неї відсилаю європейських мандрівників…» Сімейне життя княгині склалося трагічно: між подружжям стосунки не склалися, до того ж шлюб протримався лише двадцять п'ять років через смерть чоловіка; у дитячому віці померло чотири з п'яти дочок. Однак Олена Павлівна не склала руки, а натомість почала займатись громадсько-меценатською роботою. Оскільки княгиня значну частину свого життя прожила у Західній Європі, де спілкувалась з видатними умами того часу, та знайомилась з широким колом літератури заснованої на ідеях Просвітництва, то вона, як ніхто інший, розуміла необхідність кардинального реформування Російської імперії, що й утвердило її у прагненні ділом, а не словом змінити державу. Це бажання вилилось у проекті перевлаштування Оранієнбаумського маєтку, який реалізовувався у 1830—1840 роках XIX століття. Планувалось провести реформи, які б сприяли покращенню життєвих умов селянства та відповідно збільшили прибутковість маєтку. Однак, з різних причин, поданий задум здійснити не вдалось. Цікавим є й те, що в майбутньому низка перетворень проведених в Оранієнбаумі будуть успішно реалізовані на теренах Карлівщини.
На момент придбання Оленою Павлівною карлівського маєтку його економічне становище перебувало у такому стані. У п'яти вівчарнях утримувалось близько 53000 голів, що було найбільшим показником у Полтавській губернії. Та за цими цифрами крилась невідсортована, змучена жахливим утриманням та заражена леп'ю чи лишаєм худоба. Шерсть з пострижених овець перероблялася на чималій суконній фабриці, будівля якої роками будучи не відремонтованою перебувала, як загалом і всі господарські будівлі, у напівзруйнованому стані, верстати на підприємстві були напівзламані, парові котли — перегорілі. Із двох винокурень, одна — не добудована, будівля іншої похилилась і утримувалась лише завдяки підпоркам. Подібна ситуація розрухи та занедбаності побутувала і на 4 скотарських, кінському та свинарському заводах. Діяли й інші незначні підприємства.
Щодо землеробства, то найродючіші в світі карлівські чорноземи використовувалися вкрай неефективно. Під ріллю було виділено 7633 дес., не рахуючи землі наданої кріпакам на власні потреби. У власності маєтку для обробітку цього наділу не було навіть найелементарніших сільськогосподарських знарядь та волів — основної тяглової сили, то ж поміщик змушений був послуговуватися занехаяними селянськими, яких однак не вистачало.
У перші роки після зміни власників, значних модернізаційних заходів на території Карлівщини не проводилось. Одразу ж був розпущений весь штат працівників адміністрації маєтку, що значно ускладнило його нормальне функціонування. Новим головноуправляючим, наказом від 1 травня 1849 року, було поставлено відомого українського історика, статистика та етнографа М. І. Арандаренка. У перші місяці господарювання, ним був розроблений досить масштабний і обдуманий проект реформування маєтку. Згідно з ним планувалося рільництво зробити провідною галуззю господарства, побудувати нові заводи (селітряний, цукровий, пивоварний, медоварний та 3 винокурних), провести оновлення у всіх без винятку сферах господарювання та ін. Однак зміни ці так і не були введені, головно через брак коштів, основна частина яких йшла на погашення боргу М. Г. Розумовської.
Та все ж певні позитивні зміни, у межах наявних можливостей, вдалось провести. Зокрема М. І. Арандаренко закупив 15000 овець, а в колишньому стаді нейтралізував леп, значно збільшене, а також впорядковане та відсортоване було й стадо великої рогатої худоби. Проте плачевний стан маєтку, відсутність інвестицій у його розбудову та деякі інші причини спонукали М. І. Арандаренка у квітні 1851 р. просити про звільнення з посади головноуправляючого, що й було задоволено власницею латифундії.